Бойова медикиня Аліна Сарнацька: Без загальної мобілізації війни не виграються

Дехто з цивільних чекає контрнаступ як фінал суперкубка…

Аліна Сарнацька – бойова медикиня однієї з рот Київської ТРО, що з початку року виконує бойові завдання на Донбасі. У соцмережах вона критикує Командування медичних сил за відсутність реального сприяння фронту і намагається розбити ілюзії цивільних українців, які вірять, що перемога вже от-от, тому ні мобілізуватися, ні допомагати армії грошима вже не потрібно.

В інтерв’ю «Главкому» Сарнацька описала нинішню ситуацію з аптечками, евакуаційними машинами, пояснила, як побратими ставляться до розмов про швидку перемогу і чому вона опублікувала шокуючий пост про потребу у мішках для вивозу тіл.

«Від Командування медичних сил я нічого не отримала»

Скандал навколо того, що Командування медичних сил (КМС) не закуповує аптечки, розгорівся, зокрема, і через ваш допис, у якому ви показали, що за сумку з ліками вам видали.

Я отримала медичну сумку часів Другої світової. Вона наповнена бинтами 1994 року, якимись затискачами і такими древніми речами, які не мали би дожити до війни у 2023 році. Але коли я про це написала у коментарях до мене прийшли люди, які її теж отримували. І судячи з того, що мені розповіли, це також гуманітарна допомога, а не сформована і закуплена КМС сумка. Тому виходить, що від Командування я нічого не отримала.

Але попри те, що від КМС я нічого не отримувала, у моїй роті, де я бойовий медик, є все. Тільки це заслуга виключно волонтерів... І це шокує. 

Минулого року навесні та влітку я думала, що це тимчасова проблема – не було ж не лише медичних сумок, а й касок, бронежилетів, форми. І це логічно, бо військо збільшилося одразу у кілька разів. Але коли мені таки видали бронежилет, каску і навіть взуття, з тактичною медициною нічого не змінилося.

Але після розголосу Командування медичних сил заявило, що проведе перевірку аптечок та сумок бойових медиків і за потреби їх замінить.

Вони проводять якісь перевірки, але сенс? В Україні за дев’ять років війни досі не затверджені вимоги комплектування аптечок і сумок медиків. Є просто перелік того, що у них має бути. А якої якості, від якого виробника – цього всього немає. Напевно стандарти якості і не розроблятимуть через позицію командувачки Медичних сил ЗСУ Тетяни Остащенко. Вона не хоче приймати закордонні стандарти (навіть тимчасово), бо це нібито зашкодить українським виробникам, і при цьому у Командування медсил нібито немає часу чи змоги написати власні стандарти. І через це у переліку просто написано, що в аптечці має бути турнікет. На практиці це означає, що можна зробити самому шнурочок із «воротком», і це вже вважатиметься за турнікет і відповідатиме цьому опису.  

Крім того, зараз багато бригад і так напишуть, що у них усе є, все якісне і їх задовольняє. Чому? Бо якщо бригада дасть відповідь, що в неї чогось немає або щось неякісне – відповідальність лежатиме на бригаді. Бо наступним буде питання: «А як ви воюєте і звітуєте, що готові до бойових виходів?». Тобто це буде відповідальність командира, а не Командування медичних сил.

З чим ще є кричущі проблеми у фронтовій медицині?

У нас майже немає медичної броні. Усі кажуть, що нам потрібна броня для виконання інших задач, але забувають, що для евакуації вона теж потрібна. Тобто два контужених медики вимушені їхати на іржавій L-200 (пікап Mitsubishi L 200,  – «Главком») переданій волонтерами і відремонтованій власним коштом на позиції, щоби забрати поранених бійців. Іржаві розбиті машини, які ледве їдуть, для цього не підходять. Нам потрібно більше броньованих медичних автівок, тому що часто медична евакуація працює лише на героїзмі окремих людей, всупереч системі.

Тобто взагалі медичні броньовані автівки є. Але вони здебільшого у підрозділах ЗСУ і поставлені туди ще до початку повномасштабного вторгнення.

У телемарафоні часто можна почути переможні реляції, мовляв ми перемагаємо, скоро перемога, наші війська змітають усе на своєму шляху. Це, звичайно, узагальнення. Але з якими почуттями ви та побратими дивитеся такі життєрадісні сюжети?

Я не експертка і не критикуватиму рішення не розголошувати наші втрати, бо це загальна практика. Але я не розумію, яка її кінцева мета і користь. Я допускаю, що це лише мені незрозуміло, але через знецінювання ворога і замовчування втрат виникають проблеми.

Перша – знецінення того, що робить наша армія, бо проти нас стоять професійні забезпечені війська. І наші Збройні сили творять диво, героїзмом продовжуючи бої. Якби проти нас справді стояли «чмоні», яких показує пропаганда, нашому війську би просто лишалося вийти й перекосити їх як траву. Але це не так. Успіхи на фронті – це величезний героїзм конкретних людей, а не недолугість ворога.

Друга – утворюється провалля у розумінні між цивільними і військовими, що таке війна. Наприклад, частина цивільних мені кажуть, що вже немає сенсу мобілізуватися, бо війна вже скоро закінчиться, а ми і так перемагаємо. Я написала, що Командування медичних сил мені видало лише медичну сумку з усього, що були зобов’язані, а мені люди у коментарях відповідали, що я обманюю, бо такого не може бути, адже «держава усім усіх забезпечує». Бо пропаганда, яка лунає у ЗМІ, малює категорично іншу картину. Люди її читають, дивляться, не знають про реальну ситуацію. І коли медики пишуть про ситуацію на фронті, їм часто просто не вірять.

Скриншот діалогу Аліни Сарнацької з підписником

Нещодавно президент Національної академії медичних наук Віталій Цимбалюк розповів, що цієї весни смертність військових на етапі евакуації зменшилась до 1,35%, а 80% поранених упродовж «золотої години» отримують належну допомогу. Ці слова відповідають дійсності на вашу думку?

Це зухвала брехня! А чому таке відбувається? Бо Командування медичних сил наполягає, що вони нібито відповідають за медицину, починаючи зі шпиталю. До нього на більшості напрямків – до восьми годин дороги, до перших стабілізаційних пунктів – від чотирьох до шести годин. Тобто шпиталь – це далеко не початок евакуації пораненого, взагалі не найважливіший етап для його виживання. Тому наша версія, бойових медиків підрозділів: що вони рахували час від шпиталю (навіть не від стабілізаційного пункту!) до наступного етапу евакуації. Наприклад, від прифронтового міста – до наступного після нього (Харків, Дніпро, Тернопіль, Одеса тощо), куди прямою трасою можна доїхати за годину. Тож на цьому етапі кількість смертей може бути 1%. Бо всі, хто могли померти від травми, уже померли. Далі вони їдуть стабілізовані.

Нещодавно ви розповідали про неприємну ситуацію, коли обіцяний вам (роті Київського ТрО) волонтерський дрон поїхав у бригаду, яка мала великі охоплення у тік-тоці. І ви у соцмережах коментували, що це звична ситуація під час війни.

Ця війна – одна з найбільш медійних війн в історії світу. Війна, яка повністю відображена у соціальних мережах. Бо у кожного є смартфон. І така вибірка, кому донатити чи постачати дрони – логічна: люди довіряють людям. Вони допомагають не організаціям чи армії у цілому, а конкретним людям. Тому й великі фонди – це персони, а не просто організації. Тож більшість підрозділів це розуміють і конкретні бійці взяли на себе обов’язок просувати підрозділ медійно.

Тим, хто не зміг себе зробити медійними, зірками соцмереж, зараз дуже важко виживати. Доходить до того, що знайомий бойовий медик окремої роти, який працює на евакуації у Херсоні, за свій кошт ремонтує машину евакуації. У них немає буквально нічого, навіть EcoFlow, щоби працював апарат штучної вентиляції легень. Тобто коли він розряджається, медики беруть мішок, який треба качати руками. Крім того, що це дуже важко робити у дорозі, це ще й гірше для здоров’я пораненого. Це – ціна того, що вони не медійні.

І ще одне: люди не здогадаються, що тобі потрібна допомога, доки ти сам не вилізеш на тумбочку і не закричиш. Що може бути твоєю тумбочкою – треба шукати.

Але внаслідок цього війна стає схожою на голодні ігри. Громадські організації, які займаються постачаннями на фронт, залежать від донатів. Для того, щоби їм донатили більше грошей корисно, щоби медійні люди та бригади публічно дякували. Тому організація обирає медійних і надає їм допомогу, щоби отримати цю відеоподяку, привернути увагу і цим залучити ще більше донатів. І якщо ви хочете збирати донати не від імені конкретної Аліни, а від якоїсь бригади, вам потрібен контент: зафільмовані бої, вбиті і поранені. Деякі цивільні чекають контрнаступ як фінал суперкубка, обговорюють співвідношення втрат, біографії командирів і шанси улюбленої бригади. І я їх можу зрозуміти, бо війна транслюється онлайн 24/7 і експерти у студіях щодня дають прогнози на завтра.

Сьогодні люди платять бригадам за контент, купують підписку на нього. І щоби люди донатили далі, лишалися з цими бригадами – то чим далі, тим більш видовищний і кривавий має бути цей контент.

Попереднє авто підрозділу Сарнацької потрапило під обстріл, всі пасажири вижили

Фото надане Аліною Сарнацькою

Так, але тут треба визнатий те, що люди не готові до контенту, який розбиває їхні рожеві окуляри, уявлення про міць української армії. Наприклад, коли ви опублікувалии допис із проханням передати чорні мішки для наших загиблих, коментатори вимагали це видалити і звинуватили вас у тому, що ви деморалізуєте націю…

Я була шокована, коли почитала реакцію на той допис. Люди мені писали, щоби я такого не публікувала більше, що це їх демотивує… І це якраз про те провалля між цивільними і військовими під час війни.

Але як би це не лякало наших людей – так, у нас багато загиблих, і їхні тіла треба транспортувати у якісних мішках із застібками, бо інколи тіла не можуть забрати з поля бою по кілька тижнів. Часто дістають тіла, коли вони вже пролежали під сонцем пару тижнів. Мішки із такими тілами завантажують в автомобіль у гумових чоботях і фартухах, бо з цих мішків тече. Якщо тією рідиною облитися, запах важко вивести з одягу і він настільки їдучий, що від нього болить голова. Буває, що спеціального евакуаційного авто немає, тому доводиться возити мішки у морг на звичайних «еваках» для поранених. Потім машину треба довго і ретельно мити з хлоркою, але це не допомагає.

Отака правда. Але люди не хочуть її знати і тим паче читати, що для «наших сонечок» треба чорні мішки.

«Ви воюєте, я за це плачу»

У соцмережах також ширяться коментарі, особливо під новинами про корупцію, про те, що ось мовляв «прийдуть військові – порядок наведуть». Як це сприймається на фронті? Ви з побратимами вже маєте список завдань, що треба зробити після перемоги? Виходити на Майдан, викривати чиновників, відстоювати справедливість…

Здається, цивільні десь бачили оголошення: «Виграємо за вас війну, а по поверненню поборемо корупцію – і це лише за 999 грн/міс на ЗСУ». Вибачте, але вас надурили. Після війни ми нічого не хочемо робити.

Мені кілька разів писали люди, які допомагають армії (ну, так вони кажуть). Але допомагають армії вони не тим, що донатять, а тим, що просто сплачують податки. Мовляв ви воюєте, а я за це плачу. Але я не найманець за податки, ці гроші люди платять, бо хочуть жити в Україні.

Ми не програли війну у перші дні, це сталося тому що люди об’єдналися і відразу зрозуміли, навіщо потрібно донатити.

Але у мене є враження, що я віддала свій борг, якщо так можна назвати статтю Конституції про обов’язок захисту Вітчизни, і у мене немає бажання якось змінювати країну після повернення з війни. Я зобов’язана тільки сім’ям моїх побратимів, які загинули. Зобов’язана допомагати їхнім дітям, бо тепер я також за них відповідаю. Але більше – нічого й нікому.

Я впевнена, що це перекладання відповідальності за країну на військових – тимчасове, і щойно ми повернемося додому з перемогою, ті ж люди почнуть казати: «Повернулися неадекватні, небезпечні, не беріть їх на роботу і краще відселіть кудись». Як і раніше, людям не хочеться повернення усіх військових з їхніми болячками, проблемами фізичними і психологічними – бо це ніби борг. Ці військові віддали своє здоров’я заради інших. Відповідно, решта почуваються їм винними. Суспільство часто не хоче їх бачити, бо глобально завинило їм.

Що ви хотіли би донести до тих, хто досі сидить у рожевих окулярах, про реальний стан на фронті? Щось таке, що важливо розуміти, аби виграти цю війну.  

Ми воюємо проти підготовлених людей з хорошим постачанням, у яких набагато більше ресурсів: дронів, артилерійських снарядів, мобілізованих солдатів. А у нас я бачу скандали про воєнкомів, і чую публічні заяви окремих воїнів про те, що вони готові воювати сім років. Чесно, я таких людей знаю дуже мало. І вони, до речі, закінчуються, бо всі вже мають контузії, проблеми зі здоров’ям, зруйновані сім’ї. За півтора року ці люди вже дуже багато чого віддали. У них уже закінчується що віддавати. Відверто: в армії дуже багато людей, старших за 40 років. Ми воюємо супервитривалими, вмотивованими дідами, десятки разів контуженими атовцями і волонтерами. Але їхнє здоров’я закінчується. Їх все менше. І хто їх замінить?

У тилових містах зараз 21 сторіччя – свобода слова, доставка їжі, soft skills, виставки сучасного мистецтва, гіпермаркети і платна парковка. На фронті С початок 20 сторіччя, тільки зі смартфоном та електронними сигаретами. Триває перша світова війна, кров і мертві тіла у полях і окопах, розвалені хати, вікна без скла, солома під ногами, немає мобільного зв'язку, життя без електрики і вода з криниці. Цивільна людина вчора подивилася на компі серіал, викликала у застосунку таксі і поїхала на каву з друзями. Солдат виліз з окопу, пробіг по пристріляній (та, що добре прострілюється ворогом, – «Главком») посадці, переповз у траві, сів у буханку (УАЗ-452, старий санітарний автомобіль, – «Главком») 1984 року, здав свій автомат 1987 року і поїхав у місто – помитись і в магазин. Людям 21 сторіччя важко осягнути, що там відбувається, бо між ними ціла епоха. Між ними колосальна відстань.

Зараз я бачу навколо багато людей, які геть не хочуть служити, і тих, хто каже: «Я піду, коли мені прийде повістка». І тому я не розумію, чому наша загальна мобілізація працює так повільно. Не час сперечатись, добре це чи погано, просто без загальної мобілізації великі війни не виграються.

Тому або донатьте, аби йдіть у військо. Ви повинні сформувати або армію, або ту волонтерську підтримку, яка цю армію витягне.

Аліна Євич, для «Главкома»