Герой України, снайпер Василь Б.: У країні війна, а в Києві – свято. На це боляче дивитися

«Напевно, потрібно щоби ворог знову захопив Київщину? Тільки тоді люди почнуть ворушитися»

Ці військові не мають сторінок у соцмережах, їхніх імен і фотографій не знайдеш в інтернеті, у них не беруть інтерв’ю, а про їхні звитяги не розповідає командування.

Ця таємнича каста – снайпери.

Проте «Главкому» вдалося поспілкуватися з одним із провідних снайперів ЗСУ – Василем Б. Воїн служить у 58-й окремій мотопіхотній бригаді (омпб). Президент Володимир Зеленський присвоїв Василю звання Героя України і нагородив Золотою Зіркою «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народу». Проте в указі більше жодних подробиць про воїна. Задля безпеки Героя «Главком» не може розкрити прізвище снайпера, показати його обличчя і докладно розповісти про його життя. Але навіть ті дані, які озвучив наш співрозмовник сам, цінні з огляду на те, як працюють хлопці та дівчата на передовій і яким вони бачать нинішнє життя тих, хто у тилу.

«Маю підтвердження точного влучання з відстані 2 147 метрів»

Від імені «Главкома» прийміть наші вітання зі званням Героя України. Розкажіть, за що саме отримали цю нагороду?

Одразу скажу, що багато фактів, деталей, за що отримав нагороду, на жаль, розповісти не зможу. Бо їх оприлюдннення може негативно позначитися як на моєму житті у мирний час, так і на житті моєї родини. Я працюю снайпером, є одним із небагатьох в Україні з надзвичайно високими результатами, маю понад 100 уражених цілей.

Як потрапити у топ найкращих?

Є багато показників, критеріїв, які визначають успішність. І є багато пристосувань для снайпера, які допомагають досягати високих результатів. Наприклад, це Trigger cam (камера, яка монтується на оптичний приціл), а також безпілотники, які офіційно підтверджують інформацію про знищення ворога. Коли людина досягає певного рівня майстерності у снайпінгу, вона виконує задачі переважно на самоті. Гвинтівка для снайпера – це як інтим з дружиною, де не потрібні сторонні, ти розраховуєш лише на себе. Але в окремих випадках можуть працювати командно по декілька людей.

Пригадайте 24 лютого 2022 р., наскільки очікуваним для вас було повномасштабне вторгнення Росії?

Офіційно контракт із ЗСУ я підписав у 2016 році, до того воював у складі добровольчих підрозділів.

З 2019 року ми узагалі не виходили із зони АТО. З початку повномасштабної війни були під Києвом, куди нас викликало командування. Разом із друзями з одного із полків Сил спеціальних операцій (ССО) ми заходили на зачистку на Київщині. Також працювали по усій лінії розмежування. Це Бахмут, Покровськ, Попасна, Білогорівка, Серебрянка тощо. Дуже багато населених пунктів, різних напрямків. Хоч ми, снайпери, підпорядковуємося керівництву 58 окремої механізованої бригади, у нас свої завдання і далеко не завжди ми працюємо у тих напрямках, де працюють вони.

Ми одними з перших разом із хлопцями з 28 бригади заходили до Чорнобаївки і сіл цієї громади на Херсонщині. На будівлі обласної адміністрації у Херсоні чіпляли прапор. Це у той час, коли наша 58-а бригада воювала під Бахмутом.

За тиждень до початку повномасштабної війни ми дуже сильно моніторили російські телеканали, Telegram-канали також. Ми очікували на те, що ворог сунеться. Коли полетіли перші ворожі ракети, ми були у Краматорську неподалік від аеродрому, далі рушили до столиці. Тоді я згадав початок війни у 2014 і 2015 роках, скільки загинуло хлопців в Іловайську, Донецькому аеропорті. Я подумав про тих, кому тільки доведеться дізнатися, що таке війна, адже вони ще не знають, що на них очікує далі. На самому початку вторгнення військові виконували функції далеко за межами свого фаху. Наприклад, ми, снайпери, на гвинтокрили ходили полювати зі Stinger, «Иглы», на МиГ полювали. Кваліфікація могла мінятися впродовж дня. Днем – снайпінг, зачищати узбережжя річок, переправи, вулиці, а ввечері працюєш на системах ППО. Наступного дня – ти протитанкіст. Ще через день-два – коригувальник артилерії. Причому потрібно не тільки самому усе опанувати, а й своїх людей, які завжди біля тебе, навчити. Можу сказати, що зенітно-ракетних комплексів переносних було більше, ніж достатньо. Я навіть не знаю, звідки ТРО їх брали, зокрема Nlaw. Але коли нам було потрібно, ми в них завжди могли попросити. Також бігали по лісу під селом Мощун, полювали на гвинтокрили.

Але чому саме снайпінг? Як ви прийшли до військової справи, де навчалися?

У мене немає військової освіти. Коли дійшло до підписання контракту, у себе в анкеті я жартома написав: «стріляю, як боженька». Уже у той час я дійсно умів стріляти. Тоді, а це був 2016 рік, починався набір снайперів для 58 бригади. Пам’ятаю, багато людей демобілізовувалися з бригади і на їхнє місце приходили нові. На підтвердження своїх слів в анкеті я вийшов на полігон і відстріляв 10 з 10 із СВД (Снайперська гвинтівка Драгунова), яка 100 років десь на складі пролежала. Тобто навики і розуміння того, як працює зброя, маю. Зараз у мене є багато зброї будь-якого типу, калібру для роботи з різних дистанцій. Маю підтвердження точного влучання з відстані 2 км 147 м. Зараз і інших навчаю в тому числі, а також сам навчаюся, вдосконалююся.

Де навчаєтеся, вдосконалюєтеся? Що це за тренінги, курси? 

Курси, причому, примусові. До того, як піти на курси, я був уже снайпером, мав результат. Але у 2018 р. мене примусово відправили навчатися до Школи снайперів. Це було дуже смішно (посміхається) тому, що я на той час вже сам більше знав, ніж інструктори, які нас навчали, могли розповісти. Доводилося періодично з ними сваритися, бо у них були свої настанови, концепція, а я доносив, що те і те на війні не працює.

Які завдання виконуєте? Чи завжди ви знаєте, рушаючи на завдання, кого конкретно маєте ліквідувати?

Ні, не завжди знаю. Звичайно, були в мене бойові розпорядження на конкретну ціль, конкретну особу із повними її характеристиками: віком, фотографіями тощо. Але це було колись давно, ми могли окопатися і дуже довго вичікувати. Раніше і відеокамери знищували, хоча їх не рахують як ціль. Зараз усе звелося до того, що є ворог, будь-який об’єкт ворога – це ціль. Бойове розпорядження може звучати так: захистити переправу. Це означає, що будь-хто, хто намагатиметься зайти, або заїхати, або обійти переправу, має бути знищений. Тобто виконання завдання триває до тих пір, допоки наші військові не переправляться, не займуть потрібні висоти. Якщо ворожа група йде на штурм, а наші закріпилися десь у посадці і не можуть вийти, на допомогу приходить снайпер. Його задача або повністю знищити ворожу групу, або її зупинити, щоби вона «присіла на землю», тобто не наважувалася просуватися. Так само снайпер посилює атакувальні позиції.

«11 діб полював на командира Кубанського козачого полку»

«Найжирніша» ціль, яку ви знищили?

Зима 2017 року. Ціль – командир Першого козачого полку, здається, це був Кубанський полк. Цей чоловік був однокурсником моїх друзів, знайомих, які були командирами моїми у ЗСУ. Це була пріоритетна ціль з двох причин. По-перше, він був зрадником, а по-друге, був командиром. Пам’ятаю лише, що 11 діб за ним полював.

Була ще одна цікава ціль – це «права рука» нині вже покійного Ґіві, заступника командира батальйону «Сомалі». Коли я за ним приїхав на позицію, думав, що доведеться довго вичікувати, аби ліквідувати. Але так склалося, що прочекав всього три – чотири секунди. Він у цей час, коли я вже приготувався, вийшов з бліндажа погуляти із собакою. Дистанція була – 411 метрів. Закінчив роботу і поїхав додому. Це два приклади найдовшого і найкоротшого очікування на ціль.

Герой України Василь Б. Обожнює собак

Фото надане Василем Б.

Які найголовніші заходи безпеки для снайпера?

У мене на кожній новій позиції новий позивний. Якщо змінюється бригада, з якою я співпрацюю, то я разом з бригадою міняю також. Нове місце – нове ім’я... Мене немає у соцмережах, моїх фотографій немає в інтернеті ніде у вільному доступі.

Як можете оцінити рівень підготовки солдатів, які стають до лав ЗСУ зараз?

Все буває дуже по-різному. Багато що залежить від того, до якого підрозділу вони потрапляють і чому навчаються, і хто їх навчає. Зараз з’явилося багато приватних інструкторів, які думають, що вони найкращі штурмовики, найкращі тактики, які навчають людей. Але знання, які вони дають, ніяк не допомагають у зоні бойових дій. Прикладна стрільба зі штурмових гвинтівок, про це багато є роликів у Instagram, чи Tik-Tok, насправді не працює, тобто нічому не навчає. Добре навчати може лише людина, яка сама має досвід у боях, зачистках територій, звільненнях. Навчати найкраще ту людину, яка узагалі нічого не знає, нічого не вміє. Тобто з нею легше працювати, ніж з людиною, яку неправильно навчали і ці неправильні установки доводиться виправляти. Навчити з нульовими знаннями за три місяці цілком реально. Важливо, аби людина, яка йшла навчатися знала, до яких фахівців вона йде.

Наприклад, Да Вінчі (Дмитро Коцюбайло), якого я дуже добре знав і який був прикладом для інших. Ми співпрацювали, я навчав його людей снайпінгу. Це був лідер і приклад для інших. Чому на слуху стали «Айдар», «Азов», «Правий сектор»? Бо ці підрозділи здобули собі ім’я і повагу в боях. І вони ім’ям дорожать, до них йдуть військові навчатися, ставати до лав.

Я бачив хлопців, яких привозили із навчальних центрів і яких зразу на передову кидали. Тому дуже важливо, аби була якісна підготовка особового складу, аби вона була вищою, ніж вона була у нас, коли ми прийшли. Хороший приклад – бригада «Магура» (47-а окрема механізована бригада).

А як і хто визначає, який військовий поїде навчатися за кордон, а який – ні?

Під час воєнного стану командир бригади, чи полку не може відправити 100% особового складу на навчання. Для швидкого реагування на зміну ситуації йому потрібно мати на лінії фронту мінімум 50% особового складу. Тому відправляють на навчання лиш якусь частину з підрозділу. Врахуйте і те, що ще якусь частину людей з бригади, наприклад, потрібно відправляти додому на відпочинок, відновлення. Знаю приклад, був при мені, коли з батальйону в 600 людей відправили за кордон навчатись 200.

Якій зброї надаєте перевагу, чи є в Україні зразки якісної зброї?

У мене чотири гвинтівки різного типу зі Штатів. Ця зброя у мене була ще до початку повномасштабної війни. На початку повномасштабки я бігав з UAR-10M. Це крутий карабін українського виробника, напівавтоматична зброя. Має багато можливостей для роботи на короткій дистанції і ведення прицільного вогню. Але я як поціновувач озброєння з ковзним затвором, напівавтомат не поважаю. Надаю перевагу гвинтівкам MARS різних модифікацій. Вона себе дуже сильно зарекомендувала. До неї дуже якісні боєприпаси є. У мене уся зброя не напівавтомат, а болтова (затвор болтового типу, що застосовується в мисливських карабінах, виконує кілька функцій: замикання/відмикання каналу стовбура, перезаряджання та екстракцію стріляної гільзи. Це означає, що такий затвор приводиться в дію зусиллями стрільця). Маю додати, що є волонтерські організації, які допомагають військовим закуповувати зброю. Той же фонд «Повернись живим».

«Без волонтерів ми, напевно, вже програли би цю війну»

У багатьох волонтерських фондах зізнаються, що грошей стає все менше і менше. Як на вашій роботі це позначилося?

Можу говорити тільки за себе. Десь 70-80% зарплати я витрачаю на купівлю речей, які мені необхідні для того, щоби виконувати свою роботу як снайпера. Волонтери продовжують допомагати. Хто боєприпасами, хто метеостанцію привезе, далекоміри. Багато чого. Не можна сказати, що геть зупинився процес. Наприклад, в одному підрозділі 10 снайперів. Для їхніх гвинтівок потрібні 10 далекомірів, коштують близько 2 млн грн. Але ж снайперів набагато більше, ніж 10. Без волонтерів ми, напевно, вже програли би цю війну.

Якої допомоги від тилу потребують військові насамперед?

Перед Днем Незалежності я був чотири дні у Києві. Ми винаймали квартиру, бо в цілях власної безпеки відмовилися проживати на території військової частини. Ввечері у цивільному одязі ходили до закладів поїсти. І враження, яке склалося, спостерігаючи за людьми, – повне нерозуміння того, що у країні війна, у них свято. Запам’яталося в одному із закладів група чоловіків до 40 років, яка замовляла поставити шансон. Тобто людям байдуже, що вони слухають. Певно, собі думають, що я донати перераховую і цього достатньо. Але я вам навів вартість далекомірів, до прикладу. То чи сильно допоможуть умовні 100 гривень від чоловіка, який замовляє шансон? Чесно вам скажу, на це боляче дивитися.

Як змінити ставлення людей, адже всіх на фронт не відправиш?

На жаль, обставини, які можуть змінити ситуацію, не добрі. Напевно, потрібно щоби ворог знову захопив Київщину? Тільки тоді люди почнуть ворушитися. Але ворушитися почнуть у бік кордону, а не в напрямку фронту, аби захистити свою домівку, родину і цінності. Багато друзів виїхали за кордон після війни, бо воювати не хочуть.

Але ж багато пішли добровольцями…

От цих я вважаю справді народом України, тих, які не втекли. Приклад з життя: нещодавно йшов з аптеки і зустрів хлопця, який пересувався дуже погано на милицях. Хоч він був у цивільному, але мав військову сумку через плече, татуювання військове. Тобто стало зрозуміло, що біля мене військовий. Свій свого здалеку бачить. Спитав, чи до шпиталю він. Хлопець відповів ствердно. Розговорилися. Розповів, що майже кожного дня ходить до аптеки за ліками, які потрібно купити за рецептом. А це відстань – три кілометри. Тобто картина перед очима, коли він перебуває у реабілітаційному центрі, але самостійно ходить за ліками. Чому лікарі не забезпечили ліками людину, чому вона сама має ходити? Звісно, без реакції цю історію я не залишив. Зараз уже все нормально у цього хлопця, але сам приклад. Це недопустимо. Боюся, що ось таке ставлення цивільних до військових нічого не зможе зараз змінити.

Коли почалася війна у 2014 році, то спочатку було так само: ви наші захисники, наші герої! Нам допомагали хто чим міг. Бо дійсно, тоді солдати воювали голі і босі, було чимало добробатів, які забезпечували волонтери. З часом, через роки два-три усе заспокоїлося. Тобто більшості стало байдуже, бо це «не їхня війна», «це все політика». Були випадки, коли АТОвця виганяли з маршрутки. Боюся, подібне надалі повторюватиметься.

Моя мама, в якої четверо синів і двоє з них воює, віддає 500 гривень на місяць на ЗСУ, надсилає у фонд Сергія Притули. Хоча вона сама потребує допомоги і фінансової, і в ліках, оскільки у мами діабет, проблеми з серцем. І таке ставлення навкруги додає тільки болю. Донатів недостатньо для того, щоби перемогти ворога. 

Нещодавно президент розпорядився змінити обласних воєнкомів, аби змінилася ситуація з призовом. Вірите, що це допоможе?

Ну, якщо це рішення буде втілене, це буде дуже добре. Але суті воно не поміняє. Для того, щоби перебудувати країну, потрібно років 20, не менше.

«Хотів відмовитися від звання Героя»

Василю, поки військові на передовій воюють, у тилу часто спалахують скандали. Найгучніші пов’язані з імовірною корупцією при закупках Міноборони. Як солдати реагують на такі історії, як з яйцями по 17 грн?

Більшість військових за це взагалі не переймаються. З важливішого – це питання безпеки. У мене є кохана дівчина, з якою ми шостий рік на війні. А колись вона була зі мною в парі як снайпер тільки. Після того, як вона стала моєю дівчиною, у нас усе змінилося, я почав її берегти настільки, що більше з собою на завдання не беру. То якщо ви питаєте як військові ставляться до корупційних скандалів, то відповідь у тому, що всі ми хочемо дуже сильно завершення цієї війни. Ми не хочемо звань, медалей, грошей, ми хочемо повернутися до цивільного життя. Знаєте, я навіть від звання Героя відмовлявся. Попереджав командира, що якщо ви це зробите, з вами сваритимуся. Я хочу мирного життя, якийсь маленький будиночок на березі річки, дітей, улюбленого собаку. Більшість хлопців, які зі мною, хочуть подібного.

Чому хотіли відмовитися від звання Героя?

Про нагороду була мова ще у квітні – на початку травня, коли ми працювали у напрямку Кремінної. Мені про неї тихенько підійшли сказали. А я відповів, що у жодному разі не хочу. Просто тому, що я знаю хлопців в окопах, з якими ми взаємодіємо на передку. Саме від них залежить виконання моїх задач, які переді мною ставлять мої командири. Я прийшов, зробив свою роботу і пішов на добу-другу далі від лінії фронту на базу. Помився, підстригся, потім поїхав на інший напрямок працювати. А вони в окопах весь час, це надзвичайно складна робота. Я знав хлопців, які віддавали своє життя, щоби їхні побратими вийшли там з оточення. Тобто саме такі військові найбільше заслуговують найвищих нагород, навіть посмертно. Так, у мене перевага у досвіді над молодими є. Але в усьому іншому – ні. Тому вважаю, що моя нагорода, Золота Зірка, належить усім воїнам, які завжди були і є зі мною поряд. 

Війна триває уже понад півтора року. Люди втомилися. Що військових мотивує продовжувати боротьбу?

На моє запитання побратимів про те, чому пішов на війну, жоден не відповів «бо повістка прийшла». Більшість якраз відповідає, що в мене родина вдома, у мене дитина в школі, у мене дружина, у мене батьки. До нашого підрозділу всі прийшли добровільно, коли почалася повномасштабна війна. Так, не всі у перший день, але усі прийшли добровільно. Ми дали присягу захищати суверенітет і цілісність держави. Повірте, моя держава – це моя родина, це мої друзі, це мої батьки.

Розкажіть про свою родину, звідки ви, чим ваші рідні займаються? 

Сам я родом з Білоцерківської громади, це моя батьківщина, не виділятиму якийсь окремий населений пункт. Частково і Вінниччину можу назвати своєю батьківщиною, Погребищенський район. Там я у старших класах навчався перед переїздом до Білоцерківського району. У нас не було військових у родині. Але як почалася повномасштабна війна, два з трьох братів пішли на війну. Так нас мати виховала, цінуємо її настанови, її слово. Найстарший з братів, служить в артилерії, я – середній, найменший – ніде не воював. І він соромиться цього, що його не беруть в армію тому, що інші брати служать, а він найменший і мама наша на пенсії. Попри усе це він усе одно дуже хотів піти на контракт до ЗСУ, але я йому пригрозив: якщо я його знайду в зоні бойових дій, то йому буде невесело. А знайти я легко зможу, бо багато маю друзів.

Він дослухався?

Так, почув мої слова. Ми мало спілкуємося на тему війни, коли я приїжджаю у відпустку на кілька тижнів. Але, звичайно, сусіди, близькі все одно запитують «Ну що там?». То я відповідаю: «Перепрошую, але я приїхав відпочити від війни». Кажу, що якщо ви справді хочете дізнатися, як там, то приїжджайте. Бо коли мої знайомі питають про те, коли війна закінчиться, я відповідаю: «А що ти зробив для того, щоб вона закінчилася?» А як нічого, то яка тобі різниця тоді? Тобто те, що ти ухиляєшся від армії, призову, тебе десь хтось «кришує», – це не робить тобі честі, це не наближає перемогу.

Якщо ти, друже, боїшся воювати, то є дуже багато роботи і в тилу. Перемога на фронті може бути, коли є надійний тил. Займися доставкою боєприпасів, забезпеч хлопців харчуванням, ремонтуй техніку. Можна допомагати різними способами. Врешті-решти, вчи медицину, навчися на парамедика. Варіантів сотні того, що можна робити, вакансії є. Було би лише бажання.

І коли ми про це розмовляли з братом, я йому пояснював, що таке війна. Розповів без прикрас, що ми ночами ходили до сірої зони забирати тіла побратимів, які загинули. І свою розповідь підкріплював відео. І казав: якщо я, чи ще один брат не повернемося, хто з мамою залишиться, хто їй допомагати буде? Залишишся хоча би ти. Думаю, він це розуміє, цінує. І ми усі цінуємо одне одного. Тому і кажу, що кожна людина під час війни може бути корисною і на своєму місці.

Як ви бачите закінчення війни і настання миру?

Війна має завершитися перемовинами. Звісно, вони мають бути на наших умовах. Якщо міркувати з точки зору тактики і стратегії, то ми не зможемо взяти силою будь-яке більш-менш велике місто. Тобто якщо ми силою можемо звільнити села, зачистити його від ворога, просунутися, то з містами набагато складніше. Ми підійдемо до міста, впремося в нього й на тому все, якщо діятимемо без допомоги західних партнерів, без зброї, яка для звільнення наших міст потрібна. Нам потрібна перевага у повітрі, достатня кількість систем ППО і більше навчених людей. Думаю, з часом, після смерті, або повалення Путіна, все повернеться до кордонів 1991 року.

Помре Путін, або його скинуть? Але хто скине, за яких умов?

Дуже складне питання. Та думаю, що більшість адекватних, здравомислячих росіян не хочуть війни.

З чого ви робите такі висновки?

Ми іноді заходимо у чати в соцмережах лише для того, щоби познущатися з росіян своїми питаннями. Тобто ми, військові, одягаємо якийсь цивільний одяг, светр, футболку, і намагаємося по відео якісь діалоги з росіянами вести, провокуємо. А росіяни часто не ведуться, кажуть, що не хочуть війни. От такий зріз із власних спостережень. А ще стараємося таким чином витягти на зв’язок якогось військовослужбовця їхнього. Ми їм кажемо, що самі з Калінінграда, чи там десь з Підмосков’я. Стараємося втиратися у довіру, діставати якусь цінну інформацію. А наприкінці розмови прощаємося і кажемо «Слава Україні, примурок!». Для нас це як відпочинок, а може бути корисним, якщо вдасться якусь інформацію отримати з такого спілкування.

Михайло Глуховський, «Главком»