Військовий психолог Андрій Козінчук: Треба рятувати не шлюб, треба рятувати себе

«Після перемоги буде два тижні ейфорії. Потім – агресія і депресія»

Чим довше триває війна, тим більше виникає конфліктів: між тими, хто знає, що таке фронт, і тими, хто у тилу; між чоловіками у війську і жінками дома; між дружинами у тилу і волонтерками на передовій; між тими, хто виїхав за кордон і тими, хто залишився в Україні. Список сторін, що конфліктують, і тем для суперечок можна продовжувати ще довго. Об’єднує все це те, що головною причиною таких конфліктів послужила велика війна.

За перший рік повномасштабної війни в Україні на 4% зросла кількість одружень і на 20% зменшилася кількість розлучень, каже офіційна статистика. Однак ці дані не враховують тих, хто виїхав за кордон і одружився, чи розлучився вже там, і подружжя, які просто роз’їхалися, а офіційне розірвання шлюбу відклали на потім, бо зараз не до того.

Як зберегти стосунки в умовах, коли не бачиш кохану людину місяцями, а то й більше року і невідомо, коли відбудеться довгоочікувана зустріч? Як порозумітися між собою тим, хто воював і не воював? Відповіді на ці та інші питання «Главком» шукав спільно з військовим психологом, блогером, ветераном АТО, а нині заступником командира інженерно-саперної роти з морально-психологічного забезпечення групи інженерного забезпечення 67 ОМБр Андрієм Козінчуком.

«Розмови про те, що жінка має дочекатися свого воїна із фронту, – це величезна маніпуляція»

Війна руйнує і сімейні, і дружні стосунки. Розлучаються подружжя, сваряться між собою дружини тих, хто воював і не воював, дружини військових конфліктують з волонтерками. Непорозуміння, ревнощі, постійний стрес… Як загасити такі конфлікти?

Мозок тих, хто на війні, біологічно перебуває у лімбічній системі. Тобто у дуже складній емоційно ситуації. Аби вижити, тут треба менше думати і більше діяти. Умовно кажучи, у тилу у тебе має бути класний Iрhone, модна автівка, престижна робота, походи до шикарного ресторану. А от на передовій у тебе має бути телефон, акумулятор якого довго тримає заряд, дуже практичний одяг, дуже ситний обід, також ком’юніті, яке тебе захистить. Тобто різні пріоритети, трішки по-іншому відбувається мислення через різні обставини, у яких перебувають люди. У тилу люди думають більш раціонально, ніж емоційно, тому що у тилу більше безпеки. Тому ті, хто у тилу, з тими, хто на передовій, спілкуються трохи різними мовами. Для чоловіка на передовій не стерлася з пріоритетів власна сім’я, але у нього додалося інших проблем, які він мусить вирішувати.

Які ж проблеми у жінок у тилу? Та купа. Сплатити податки, стежити, аби кран працював у квартирі, тумбочку відремонтувати, дитину до школи одягти. Їй здається, що подібні проблеми незначні, аби про них розповідати чоловікові. Мовляв, це у нього справжні проблеми, це він на межі життя і смерті весь час. І може статися, що вона зустріне у тилу чоловіка, з яким спілкується, який зрозуміє її проблеми… Я не можу сказати що це у всіх подібна історія, але цей приклад досить часто зустрічається. Тобто жінка може телефоном поділитися своєю проблемою зі своїм чоловіком, а у нього вчора миші з’їли всю його їжу і спорядження, у прямому сенсі. І від цього він ненавидить світ, а вона розповідає йому про свої «проблеми». Тобто є ситуації, коли чоловік не може підтримати жінку, а жінка не може підтримати чоловіка просто тому, що вони в абсолютно різних життєвих ситуаціях зараз.

Щодо ревнощів, то і це має місце. Дійсно, чоловік знаходить якихось жінок, які ближчі до його теперішньої культури побуту, стилю життя, якщо так можна висловитися. Але це зовсім не означає, що він спить з ними. Просто є жінки, які ближче відчувають його, ніж дружина зараз. Є і зворотній бік. Жінка може бути десь у Польщі і там знайти іншого чоловіка, який розуміє та усвідомлює її поточні проблеми.

І тут ми підходимо до найважливішого аспекту. А яка у партнерів була історія стосунків до сьогодні? Якщо вони жили душа в душу, пилинки одне з одного здували, а почалася повномасштабна війна і у них все пішло шкереберть, вона собі знайшла іншого чоловіка – це одне. А якщо вони сварилися і до війни, якщо у них були взаємні ревнощі, зради, знецінення стосунків, і зараз це все продовжилося, то це інша ситуація, у них стабільні стосунки.

Я проти того, аби рятувати шлюби, я за те, аби рятувати себе. І вже коли ти цілісний, ти можеш бути з кимось у стосунках. Стосунки складаються з двох людей, і коли в них фактично не присутня одна людина, тоді такий союз тимчасовий. У той же час можуть народжуватися нові союзи. Наприклад, він після психотравм, переживань. Він був одним із кількох бійців, хто вийшов із бою, де полягло багато солдатів, а вона щойно втратила чоловіка, тобто молода вдова 22-річна. От вони на фоні таких травм зійшлися, покохали одне одного. Натомість статистика каже про те, що є тільки 6% вірогідності, що такий союз проіснує у перспективі після завершення психотравмуючих подій. Тобто 94% того, що вони не зможуть бути одне з одним не у ситуації, коли йде війна.

Ще одна важлива річ у стосунках, яка їм заважає, – це недомовленість. Деякі речі здаються очевидними, тому їх не обговорюють. Наприклад, давай ми будемо жити разом, але ти не будеш мені зраджувати. Для декого це здається очевидним, а хлопець може заявити, що я поліаморний, я не нагулявся. Або так само про фізичне насильство мова: для когось це прийнятно, а для когось категорично – ні.

Якщо у чоловіка-військового є сім’я, то у нього вірогідність отримати посттравматичний синдром на 40% менша за тих, у кого немає сім’ї. Це дуже велика різниця. Практично сім’я здатна «витягти» чоловіка зі складної ситуації, вона спонукає його усвідомити, що тобі треба допомога, піклування, любов.

Буває таке, що чоловік ніяк не може полюбити себе. А у нього є дівчина, і він вчиться любити себе через любов до неї. І вона йому показує, що таке насправді любов і піклування, і це дуже здорові штуки. Про них також потрібно говорити.

От ви часто кажете, що наявність сім’ї тримає чоловіка на плаву. Але давайте про жінок. Жінка хотіла стосунків: відчувати, планувати, задовольняти фізіологічні потреби, як і кожна людина, мабуть. Натомість прийшла війна і вона з жахом зустрічає кожен новий день, сподіваючись, що її чоловік не загине. Це дуже виснажує психологічно. І виходить так, що ніхто не винен, а пара розпадається, бо один з партнерів вже не витримує. Як зберегти такі стосунки?

Розмови про те, що жінка має дочекатися свого воїна з фронту – це величезна маніпуляція. Нагадаю ще раз, що у стосунках беруть участь дві людини. І якщо одна людина з цих стосунків випадає через будь-яку причину: хворобу, війну, комп’ютерні ігри чи алкоголізм, то ці стосунки руйнуються. І жінка, так само, як і чоловік, мають право припиняти стосунки навіть під час війни.

Стосунки мають бути екологічними. Екологічність – це коли у тебе від стосунків додається життєвої енергії. А якщо від стосунків погіршується настрій, немає часу на себе, усе валиться з рук, то це токсичні стосунки.

Є ще невидимі стосунки – це коли потяг є, але нема партнера в них. Це, як правило, після 10 років шлюбу буває, коли все у стосунках стає звичкою. Важливо усвідомити, що іноді токсичними стосунки можуть бути лише для одного партнера, а для іншого вони цілком екологічні. Наприклад, коли чоловік аб’юзер, то він постійно звинувачує свою жінку у всьому, знецінює її діяльність, не мотивує її до розвитку, а каже: «та на яку роботу ти підеш, якщо ти дурна! Сиди вже вдома, борщі вари з котлетами». Для нього це екологічні стосунки, бо він подавляє її прагнення, проявляє силу, своє, як йому здається, піклування. А для неї це однозначно токсичні стосунки.

Коли такі стосунки закінчуються, страждають усі. Для екологічного розставання потрібно проговорювати, що мені не так і що би мені хотілося мати у стосунках.

Як зробити стосунки екологічними? Має бути спілкування між партнерами. Це може буде для ваших читачів здивуванням, але більшість пар не спілкуються між собою. Ну тобто вони обговорюють, що буде на вечерю, протистояння між Зеленським і Порошенком, як повільно йде наступ ЗСУ, про поганий секс у кума. Але вони не обговорюють свій секс. Або вони не обговорюють стосунки з батьками, мовляв мені не сподобалося, як ти сьогодні до моєї мами зверталася. От у цьому головна біда. І навіть якщо ви не знаєте як говорити, вам здається, що і так все зрозуміло, не завадило би сходити до сімейного психолога. Це допомогло би подивитися на стосунки збоку.

Ви кажете, що важливо розмовляти між собою, проговорювати, що є прийнятним, а що ні у стосунках, аби потім твоя поведінка, або ставлення до чогось не стало несподіванкою для партнера/партнерки. Але як можна було передбачити те, що почнеться війна, проговорити свої ролі за обставин, які складно передбачити? Чоловік каже, що йду добровольцем. Натомість його дружина зауважує, мовляв, якщо ми у стосунках, то хіба наші рішення не мають бути спільними?

Я кажу про певні базові речі. Наприклад, як ми будемо вчиняти, якщо хтось із нас захворіє, або якщо ми вирішили народжувати дитину, хто буде виховувати, якщо ми розлучимося. Тобто є якісь речі, які ми можемо передбачити, бо вони очевидні. У стосунках великим мистецтвом є уміння проговорювати свою невдоволеність партнером, не вдаючись до насильства. Це ключ до розв’язання багатьох проблем. Тобто ми навчилися якось проявляти любов: купити Kinder surprise, квітку. А от правильно проявляти невдоволення не навчилися.

Можливо те, що чоловік вирішив піти на фронт, стало не першопричиною розірвання стосунків, а просто останньою краплею, приводом?

Дуже часто трапляється, коли на війну ідуть одружені чоловіки, або ті, які були тривалий час у стосунках. У багатьох спостерігався есканізм (втеча від дійсності, втрата реальності). Тобто вони не йшли на війну, вони тікали від сім’ї, від некоханої дружини, або партнерки. Бо на війні вони могли собі дозволити робити те, чого не робитимуть удома. Починаючи від розкидання шкарпеток і закінчуючи романами на стороні, коли тебе ніхто не контролюватиме і не стидатиме за це. Піти на війну добровольцем – це дуже важке рішення. У нього є зовнішня мотивація – я йду захищати рідну землю, і є внутрішня мотивація – я так задовбався жити з цією мегерою, що мені легше піти на війну. Особливо це стосується тих, у кого вже був досвід участі у бойових діях.

На війні дуже багато хлопців побачили, що таке справжня сім’я, на прикладі бойового колективу. Коли всі піклуються одне про одного, рятують одне одного, діляться секретами, просять допомогти. І тут вони усвідомили, що якісь раніше незнайомі люди, які зараз служать поряд із ними, допомагають більше, ніж їхні родичі це робили вдома. Але все це тому, що рівень небезпеки, стресу на порядок вищий, ніж удома.

«Оптимальний термін ротації – 45 діб»

В одному з інтерв’ю ви говорили про оптимальний термін ротації для солдата – 45 діб, аби він після служби зміг відновитися. А чи є можливість цю теорію втілити на практиці?

На жаль, ні. Цей механізм може бути застосовано тільки для якихось мобільних підрозділів, правоохоронних органів, де немає величезної кількості техніки. Бо військові підрозділи зазвичай виїжджають на позиції з кухнями, шпиталями, танками, умовно, майстернями. Тобто це абсолютно автономний організм. Їм тільки для того, щоби виїхати і розгорнутися, потрібен тиждень. А коли вони їдуть, автомобілі ж, буває, ламаються, їх ремонтують. Це все час. Можлива за цих умов ротація, якщо командир у підрозділі адекватний. Це ротація такого плану, що частина, наприклад, воює, а інша частина підрозділу відпочиває після бою в умовно безпечному місці, ще частина взагалі має «лакшері» відпочинок. Тобто така собі імпровізована робота у три зміни. Але за таку схему мають братися фахові люди, щоби не було, аби ті, хто воює, всі загинули одразу.

По-інакшому ротацію можна буде організувати, тільки якщо додасться у нас ще 200 тис. солдатів, або менш інтенсивними стануть бойові дії.

А як вираховувалася цифра у 45 днів, чому саме стільки?

Саме стільки днів твоє тіло може інтенсивно працювати, дуже мало спати. Тобто 45 днів ти пекельно воюєш, а потім на 21 день ідеш на відновлення, з яких тиждень можеш побути із сім’єю. Так ми робили під час АТО. Такою була практика у добровольчих батальйонах, які тоді воювали.

Але я би хотів щоби хоча б внутрішні ротації у середині підрозділу були офіційно затверджені. Бо ми відправляємо людей на 10 днів на передову, а вони готові навіть на два тижні піти, подвиг вчинити, якщо вони чітко усвідомлюють, що за два тижні їх заберуть з передової і відправлять на відпочинок. А таких гарантій поки дати ніхто не може, бо війна мінлива.

Повернімося до стосунків. Раніше ви наводили такий приклад, розповідаючи про свій підрозділ: у бійців була можливість, щоби до них приїжджали їхні кохані жінки, з якими вони могли би разом побути подалі від фронту якийсь час. Натомість, здивувало те, що мало хто з ваших побратимів скористався такою можливістю. Чому?

Для мене це також було дуже дивним. Очевидно, про що в курилках з хлопцями ми говоримо: про жіночу любов і як прирізати побільше русні.

Звісно, у нас у підрозділі я не робив соціологічного опитування щодо цього, але точно знаю, що коли тільки з’явилася така можливість, тільки чверть підрозділу скористалася цією опцією. Бо для нас із побратимами сім’я є найбільшою цінністю. При цьому для мене неважливо, хто саме до хлопця приїде, дружина чи дівчина. Йому достатньо просто мені сказати, що до нього приїде партнерка, і він би хотів добу провести з нею разом. У нас є можливість вивезти людей в умовно безпечне місце, де можна скористатися душем, є чисті рушники, простирадла. З часом ситуація змінилася. Думаю, зараз вже і половина підрозділу скористалася цією опцією.

Така ситуація: чоловік має сина, який служить у війську, і хейтить хлопців, які не служать, називає їх ухилянтами. Причому це робить часто не знаючи, чим ці ухилянти займаються. Можливо, вони волонтерять і частіше бувають на передовій, ніж син цього батька. Чи варто намагатися переконати таку людину у її неправоті?

В основі оцієї образи на когось є образа на себе, тому що він мало приділив своєї енергії синові свого часу… Тобто аби не звинувачувати себе, що я мало роблю для свого сина, мені легше образити цього молодого, симпатичного, накачаного 25-річного молодика, який баристою працює, наприклад. Так, він не знає історії, що у цього бариста батько воює і батько наказав сину не йти на війну, умовно.

Що робити з такими людьми, які ображають? Як би дивно відповідь не звучала, але таких людей потрібно підтримати. Тобто казати: я бачу, що вам сумно зараз, що ви дуже злитеся. Натомість не факт, що від того, що я зараз піду в армію, вам веселіше стане. Але я точно бачу, що вам непереливки зараз і мені також сумно через це.

Виправдовуватись не варто, не треба розказувати свої історії про білий білет абощо. Бо вас не слухатимуть, що би ви не розповідали… У той же час не існує якоїсь формули з правильних слів, від яких полегшало би людині. Тут важливо не вступати у конфлікт.

Але ж і військові на передовій втомилися. Не рідкість історія, коли військові приїжджають додому і кажуть, що ми за вас воюємо, а ви суші їсте і лавандовим рафом (кавовим напоєм на основі вершків з додаванням цукру) запиваєте. А насправді сам військовий же не проти поїсти суші і лавандовим рафом запити. Суть у тому, щоби військовий усвідомив, що завдяки його роботі, у тому числі, можна їсти суші у тилу. Я дуже радію, коли люди у мирних містах на терасах сидять, гуляють, на дискотеках танцюють. Звичайно, є у цього і свої кордони. Наприклад, був випадок коли дві дівчини танцювали на могилі батька.

Хтось обурюватиметься, побачивши у соцмережах ваші фото за столом на дні народження. Мовляв, ви ходите по гостях, бухаєте, а у цей час хтось гине за Батьківщину. Але це нездорова штука, критика така. У соцмережі є твоя приватна сторінка, на якій ти викладаєш те, що вважаєш за потрібне. Можливо, варто реагувати, пояснювати критикам щось тільки тоді, коли вони вам вказуватимуть, як вчиняти.

Але треба зрозуміти і військових. Коли вона чи він приїжджають у тил, коли людина свідома і знає про те, яка корупція у Центрах комплектації, коли знає, що той, чи інший знайомий відкупилися від служби, то відповідно і реагує на пісні, суші і гучні свята, реакція така цілком обґрунтована, чи не так? То може це цивільні повинні таки міняти поведінку?

Знову ж таки, якщо співає Газманов у кафе і при цьому усі веселяться, або Лепс божевільний, тоді це не ok. Але тут питання вже навіть не стільки до закладу, скільки до відвідувачів, споживачів цього продукту. Треба робити зауваження методично. Як ми реагували на такі «концерти» у 2015 чи 2016-му? Та розбивали колонки музичні, ми з побратимами були не зовсім законними пацанами. Але потрібно робити зауваження.

Звичайно, я розумію військових, але у кожного з них якесь своє уявлення про те, що він побачить вдома, коли повернеться з передової. Військовий думає, що приїде додому, а там усіяні чорнобривцями газони, все підметане, все красиво, люди ходять похмурі. А насправді десь зовсім інакша картина, не всюди красиво, десь брудно, люди гуляють, веселяться. І тому я питаю у своїх хлопців перед тим, як вони йдуть у відпустку: «Чого ви очікуєте, коли приїдете додому?». І вони мені розповідають якусь свою історію. Хтось каже, що його кум чекає, хтось, що треба буде два гектари города обробити. І ми з ними далі моделюємо ситуацію. Мовляв, от ти у тилу, прийшов у кафе, а там поставили російський шансон. При цьому цивільні тобі сказали: «Вали до свого Бахмута! Бачиш, тут люди нормально відпочивають». І от задача на ерудицію – які твої дії? І солдат відповідає: «Гранату підірву», «Морду наб’ю», «Голову розіб’ю». А інші, хто чують такі відповіді, піддакують: «Молодець!».

Але якщо подумати про наслідки, що буде далі? Народ України тобі поплескає, прокурор тобі медалі видасть, чи що? Підірвеш гранату і сядеш на багато років до тюрми. Просто у нього так спрацював механізм, реакція на небезпеку. А як військовий вчиняє з небезпекою? Її треба усунути, знищити. І він її знищив, як його вчили на війні. Тільки на війні за знищення тобі орден дадуть, а в тилу – тюрма.

Є умови для зменшення конфліктів між людьми – це усвідомлення, що нам не треба полюбити цю другу сторону, носія іншої думки. Нам треба усвідомити, як нам разом співіснувати. Бо ми не можемо всіх призвати на фронт і ми не можемо зараз піти всі з фронту. Тобто нам необхідно усвідомити, яка ж роль військових у цивільному житті. А цивільні мають усвідомити, яка роль військових у їхньому житті. Співіснування через усвідомлення своїх ролей.

Так чи інакше військових зараз менше, ніж цивільних, і слава Богу. Саме військові мають адаптуватися, пристосуватися до цивільного життя, перебуваючи у тилу на час, коли йде війна. У той же час ми, військові, маємо бути злими, з повним серцем ненависті і люті, раціональної наскільки це можливо… Чи станемо ми колись повністю цивільними, як усі? Звісно, ні. Можемо ми жити нормально з цивільними? Так, але для цього треба час, до пів року адаптації після завершення війни.

«Дуже мало військових навчилися відпочивати»

Адаптуватися до цивільного життя під час війни для військового може бути справжньою проблемою, враховуючи, у тому числі, що у нього коротка відпустка. Як відпочивати, переключитися? Піти у ліс на шашлики з рідними, чи спати весь день?

Забагато лісу. Дехто із моїх побратимів, і я у тому числі, ми ненавидимо природу. Просто терпіти не можемо. Ми обожнюємо квартири, готелі, кондиціонери, теплу підлогу, душ і білі рушники.

Тут усе дуже індивідуальне. Комусь треба відірватися, комусь треба відпочити фізично, погуляти. Важливо, щоби людина взагалі усвідомила суть відпустки, у чому її мета? Мета – це відновлення і отримання додаткової енергії. Хтось замість фізичного відпочинку їде копати картоплю. Якщо це тобі додасть ресурсу, то чому ні, вперед. Хтось вживає наркотики, хтось бухає два тижні. Тут питання більше у тому, чи усвідомлюєш ти, що тобі треба відновитися, чи знаєш, що для тебе є відновленням? Адже, можливо, тобі треба побути взагалі на самоті. Тебе сім’я півтора року не бачила, а ти приїжджаєш додому і кажеш про потребу побути на самоті. Звісно, це трохи дивно буде. Саме тому ми кажемо про необхідність про-го-во-рен-ня. Любляча сім'я відповість на таку потребу солдата згодою, звичайно. Скажуть, що їдь куди треба, знімай номер у готелі, тусуйся десь.

А чи усі військові знають, що для них буде відпочинком? І як навчитися це визначити?

От у цьому величезна біда. Ну от один день ти з кумом побудеш, а далі що? У військових, які воюють з 2014 року, є дуже чіткий план відпочинку: три дні з сім'єю, два дні з пацанами, чотири дні на самоті, один день шопінг і за три дня до кінця відпустки не робити нічого – лежати, гратися у Sony PlayStation, наприклад, чи дивитися «Сімпсонів». Це умовний приклад. Чіткий план – це здорово. Є у мене дуже багато людей, які навчилися служити, навчилися працювати на війні. І дуже мало людей, які навчилися відпочивати.

Постійно точаться суперечки між тими, хто виїхав за кордон, і тими, хто свідомо залишився в Україні. Причому незалежно від статі. Як порозумітися тим, хто «Ми вас на війну на відправляли, адже і ви мали можливість виїхати», і тим, хто «Ми тут і за вас воюємо, не лізьте зі своїми порадами з-за кордону».  

Коли людина перебуває закордоном і її запитують, чому вона не повертається, дуже важливо, аби сама ця людина відповіла на це питання. І тим людям, які поїхали, і тим людям, які залишилися, треба було пристосовуватися до інших аспектів життя. Слід визнати, що частину людей ми втратили, вони не повернуться до України.

Важливо не припиняти комунікацію між людьми. Знаєте, я не бачу, що треба когось мирити, бо я не бачу якихось великих суперечок на цьому тлі. Звісно, є певна дискомунікація, це нормально. Але я би хотів, аби ми взяли приклад у тих, хто залишилися, і тих, хто поїхав, чого вони так вчинили. Бо ж те, що люди поїхали, не означає, що вони перестали бути патріотами України. Так і навпаки. Можливо, у когось був страх переїзду, або прив'язаність до місця в Україні. Тобто мають бути конкретні причини того чи іншого рішення. Нам усім потрібно буде зустрітися разом і поговорити. Не змушувати повертатися, не лаяти. Бо навряд чи лайка мотивуватиме людей повертатися з-за кордону.

Які конфлікти будуть найбільш гострими після завершення війни?

Після війни спочатку буде ейфорія впродовж двох тижнів. Потім буде у суспільстві якась депресія, розчарування. І під час періоду розчарування вгору піде рівень агресії. Тоді виникатимуть конфлікти. Причому на тлі дрібних суперечок на побутовому рівні. Всі питання, які зараз замовчуються, вилізуть потім у конфліктах, будуть примножені. Можливо саме тому військові, з якими я є, після війни дуже сильно хочуть переїхати жити за кордон.

Конфлікти насамперед між тими, хто воював і не воював?

Так, бо є величезна різниця між одними і другими, саме через неї конфлікти. Я не знаю чи у нас вийде добитися, щоби військові зберегли свій статус крутості після війни. Мені би дуже цього хотілося. Щоби було, як в Ізраїлі, коли прем'єр-міністр – ветеран, верхівка у владі – служили. Звісно, це суб’єктивні думки. У політиці має бути не той, хто голосно кричить, а той, хто знає, вміє і має якийсь досвід. Але затоптувати військових від війни до війни – не дуже хороша така справа. Нам треба усвідомлювати, що військові – це та еліта, яка вміє приймати рішення, непрості важкі рішення. І тільки через такі рішення ми можемо добитися своєї безпеки і якоїсь незалежності.

Михайло Глуховський, «Главком»