Звільнений з полону Максим Колесников: Я схуд на 32 кілограми

«Росіяни були дуже налякані. Стріляли в усе, що рухається»

4 лютого 2023 року. Фото, зроблене після чергового великого обміну полоненими (116 українців повернулися додому) моментально завірусилося у соцмережах. На зображенні – доброволець, 45-річний топ-менеджер Максим Колесников, поглядом впився у яблуко. Свіжий фрукт він побачив вперше, після 11 місяців полону. Друзі та знайомі Максима бачили це фото у репостах, але не кожен з першого разу впізнав його…

Максим Колесников: до та після полону

Максим Колесников обороняв Київ та область з першого дня повномасштабного вторгнення. У березні, після кровопролитних боїв неподалік Гостомеля, його підрозділ опинився в оточенні і командир, через значні втрати, ухвалив рішення здатися у полон. З того часу Максим Колесников та його побратими для всіх зникли. Лише у травні росіяни дозволили їм написати рідним короткого листа з чотирьох слів: живий, здоровий, все добре. Рідні отримали ці листи лише у вересні.

Максим Колесников у розмові з «Главкомом» розповів про перші бої за Київщину, як потрапив у полон, про Білорусь і Росію, куди окупанти їх відвезли, а також про настрої російських тюремників, які радіють, що їх не мобілізовують.

Після відновлення Максим планує повернутися до військової служби.

Максиме, вітаємо вас, як ваше самопочуття?

Почуваюся більш-менш добре. Лікую насамперед м‘язи: спину, поперек. Втратив велику частину ваги, схуд на 32 кг. До того мав зайву вагу. Але втратив багато м’язової маси, тому зараз проходжу усілякі процедури, щоби відновитися.

Хотілося би почути вашу історію. Як ви потрапили до полону?

З початком повномасштабної війни я потрапив до частини за кілька кілометрів південніше Гостомеля, це піхота. Вже ввечері 24 лютого ми приїхали туди з Києва. Спочатку бойові дії точилися на північ від нас, а потім все ближче і ближче до нашої частини. Росіяни намагалися скинути біля нас десант, а потім, у перших числах березня, спробували потрапити на територію військової частини. Усі ці спроби ми відбили. Після цього вони почали нас обстрілювати.

До нас намагався зайти їхній спецназ. Як потім з‘ясувалося, цей спецназ своєму командуванню сказав, що у нашій частині ховаються 100 «азовців». Чому саме «азовці», як вони це визначили, я не розумію. Думаю, їм просто потрібно було знайти якусь причину, виправдання тому, що ми змогли відбитися від них, що вони не змогли до нас зайти. Отже, після цієї невдачі вони почали нас обстрілювати з артилерійської зброї, літаки нас бомбардували. Масований обстріл відбувався впродовж кількох днів. Після цього була ще одна спроба зайти до нас уже з допомогою танків. Проте ми цю атаку також відбили. На той момент уже більше двох тижнів ми перебували в оточенні.

Чекали, що якась інша наша військова частина нас деблокує. Але у той же час розуміли, що навколо йдуть дуже важкі бої і для деблокування до нас, скоріш за все, ніхто не дійде. 20 березня о 6 ранку до нас на територію зайшли кілька танків та почався дуже важкий бій. Він тривав майже вісім годин. У нас закінчилася абсолютно вся протитанкова зброя. На той час вже були втрати, багато людей загинули. Командир зрозумів, що у нас уже немає чим чинити опір, тому ухвалив рішення здатися у полон, аби зберегти життя хлопців. Бо перемогти у цьому бою вже не було можливості.

Як із вами поводилися російські військові одразу після того, як взяли у полон?

Насамперед скажу, що це були професійні військові. Причому професіонали високого рівня, здебільшого офіцери. Вони поводилося спокійно щодо нас. Після бою вони сказали, що з полоненими не воюють, сказали, що розуміють те, що ми їм гарно опиралися, що ми давали присягу, і вони давали присягу, бій закінчився і все. Казали, що нас ніхто чіпати не буде, що бити та вбивати полонених вони не будуть, казали, що вони нас поважають. Насправді, це відчувалося у поведінці. Годували нас вони нормально, виводили до туалету, дали навіть матраци, щоби ми не спали на голій підлозі.

«Росіяни довго шукали серед нас нацистів»

Ви два дні провели у фільтраційному таборі у Білорусі. Що там відбувалося?

У таборі ми спали просто на дощатій підлозі. Там нас тримали два дні. З нами не приїхали жодні документи, тому нас допитували, хто ми, які у нас звання. Питали імена, прізвища, по-батькові, роки народження. Це робила Росгвардія. Вони дуже довго шукали серед нас представників «націоналістичних батальйонів», оглядали нас на предмет наявності тату.

Я думаю, документи за нами не доїхали, бо спецназ, який нас взяв у полон, не знайшов за цими документами жодного «азовця». І вони ніяк не хотіли визнавати, що проти них воює звичайна армія.

Вони не побачили у вас представника «націоналістичних батальйонів», якого мали «денацифікувати». То чому все ж повезли далі, у в’язницю до Брянської області? Як це пояснили?

Вони не могли вчинити інакше, процес фільтрації був запущений. Нас утримували за тією ж логікою, за якою хапали цивільних, серед яких намагаються знайти націоналістів. У мене було враження, що вони робили те саме, що колись у Чечні. Там же вони також фільтрували цивільне населення за таким принципом: допомагає чи не допомагає чеченським військовим, чи чинить опір росіянам. Зі мною у камері сидів капітан Держслужби з надзвичайних ситуацій (ДСНС), у якого на формі був хрест, просто емблема Служби. А вони подумали, що це націоналістичний хрест. То його схопили під приводом того, що він націоналіст.

У ворога дуже залякані солдати. Саме тому в нас дуже багато жертв серед мирного населення, оскільки вони дуже боялися та стріляли в усе, що рухається. Їм сильно промили мізки щодо страшних «укронацистів» і вони не могли збагнути, що воюють із державою, у якої немає бажання приєднатися до Росії, у якої є звичайна армія. Тому вони і фільтрували усіх.

Коли ми приїхали до Брянської області, нам сказали, що ми за два місяці поїдемо додому. Тобто вони усі розраховували, що війна за цей час закінчиться, і вони переможуть.

Вони брали в нас кров, робили ДНК-аналіз, робили 3D-сканування обличчя. Серед нас шукали націоналістів. Думаю, що десь за півтора місяця вони з‘ясували, що ніяких націоналістів вони не спіймали, але процес вже був запущений… Вони стільки злочинів наробили, навіть за власним законодавством, що ніхто не хоче відповідати за скоєне. Тому, мені здається, обміни досить невеликі за кількістю людей. Бо їм дуже страшно визнавати, що вони просто нахапали заручників.

«З нами поводилися як із засудженими за тяжкі злочини»

Ви весь час були у Брянській області, чи ще кудись вас возили?

На щастя, весь час в одній області. Чому на щастя? Бо «прийомка» по приїзді проходить доволі жорстко. Мені пощастило, що «прийомка» в мене була тільки одна.

Що таке «прийомка»?

Коли ти приїжджаєш до СІЗО – тебе приймають. Знаєте, я, на жаль, не можу про це розповідати, нас влада просила про це не розповідати. Поки що.

Яким взагалі до вас ставлення було, яким чином вони намагалися отримати від вас інформацію?

Все це великою мірою залежало саме від людей, від зміни. Кожен місяць у них відбувається ротація, приїжджає до СІЗО новий склад співробітників з різних російських в‘язниць. У більшості випадків вони поводилися з нами на власний розсуд. Здебільшого це був суворий режим. Серед нас був офіцер, який певний час пропрацював у нашому департаменті виконання покарань, за його словами, з нами поводилися так, начебто ми засуджені за тяжкі злочини. В одного з постових був знайомий, якого вбили в Україні. От він, перебуваючи у поганому гуморі, влаштував для нас день фізичних вправ.

Зустрічалися і такі, яким було начхати на нас, і вони нас тижнями не чіпали. Приносили їжу, перераховували і все. Навіть не дивилися, що у камері відбувається.

Ці постові приїжджають в очікуванні, що охоронятимуть «нациків». Спочатку вони з нами знайомляться, розпитують, а потім найбільш притомні з них не можуть зрозуміти, що відбувається. Бо ж сидять звичайні мобілізовані, або й взагалі цивільні.

Були серед наших тюремників і ті, хто радів, що їх не відправляють воювати, бо у них завдяки роботі у системі виконання покарань –бронь. Ми підслуховували їхні розповіді. Як вони радіють, що

їх не мобілізують, я почув у вересні, коли у Росії почалася мобілізація. З розмови між ними випливало, що раніше вони заздрили військовим через більшу зарплату, але після оголошення мобілізації перестали, мовляв, за цю зарплату можуть і вбити, воно того не варто. Тобто навіть ці люди невеликого розуму розуміють, що мобілізація на війну в Україну – це смерть. І вони цього бояться, бо мають вже багатьох знайомих, які загинули.

Ви перебували у камері, розрахованій на десятьох, але вас там було 14. Що це були за умови?

У в’язниці приміщення приблизно на 40 кв. м. Стояли двоярусні металеві ліжка, був стіл, розрахований на десятьох, але повинні були там обідати усі 14 людей, якось ми тіснилися. Були також лавки, проте іноді нам забороняли на них сідати протягом цілого дня… Влітку, коли остаточно було вирішено, що нас мінятимуть, ставлення змінилося.

У вересні ви зрозуміли, що потрапили до обмінного фонду. Як ви про це дізналися і чому саме у вересні?

У вересні тому, що закінчилися всі перевірки щодо нас. Тобто вони зрозуміли, що нас немає у чому підозрювати. І усі фільтраційні заходи закінчилися.

Серед нас була людина з Бучі. То вони цю людину висмикнули допитати, що було у Бучі, і він скористався нагодою і запитав про нашу подальшу долю. Йому відповіли, що ви – обмінний фонд, чекайте.

Ваша сестра розповідала, що вам давали дві чашки їжі на день. Що це за їжа, чим вас годували?

Нас годували, виходячи з тюремних норм. Але не завжди. Ми знаємо про існування цих норм тому, що наприкінці серпня чи на початку вересня проходила перевірка, приїхало начальство. Тоді харчування дуже різко покращилось якраз у відповідості до цих норм.

Давали 150 грамів каші зранку, 150 грамів картоплі або картопляно-капустяного рагу та шматочок риби вагою 50 грамів ввечері. В обід – 150 грамів супу та 150 грамів ще якоїсь страви. Також – чверть буханки білого хліба на обід, і по шостій частині на вечерю і на ранок. Такою була ця норма. У нас були кружки по 300 грамів і виходило, що ми з’їдаємо по дві кружки на день.

Але як тільки перевірка поїхала, норму зменшили до півтори кружки їжі на день. Їсти хотілося постійно, особливо коли давали якійсь «суп» із води і картоплі, нас таким годували останні два місяці. Інколи у нього додавали ще жир із тушонки зі специфічним запахом.

Хто були ваші сусіди по камері? Чи перебували із вами у полоні хлопці з вашої військової частини?

Нас всіх розподілили по різних камерах і до вересня я був з людьми, яких до того не знав. Серед них було 10 цивільних, а серед цих цивільних були здебільшого люди, яких привезли туди з Гостомеля. У Гостомелі у росіян був так званий пункт утримування. Тобто вони хапали мешканців півночі країни, Київщини, везли їх у Гостомель, де утримували у непрацюючому великому промисловому холодильнику.

Зокрема там тримали вищезгаданого капітана ДСНС, який супроводжував евакуацію цивільного населення. Він вийшов з автобуса, зателефонував сказати, що зібрали людей в автобус, повз проїжджав БТР, зупинився. На нього націлили автомати та забрали його. Сказали, що він цим телефоном корегував вогонь.

Наступна історія. Невелике село біля Іванкова. Двоє літніх чоловіків, 65 та 72 років, йшли провідати сусіда, бо той не виходив на зв‘язок. Йшли городами. Їх схопили та відвезли до Гостомеля, у цей холодильник.

Третя історія. Невеличке коттеджне містечко на 10 будівель. Всі його покинули, крім 58-річного чоловіка, що залишився у своєму будинку, бо розумів, що уже перебуває в оточенні. Російські десантники, за допомогою тепловізора, виявили його і забрали.

Ще одна історія – про 46-річного чоловіка, який працював на будівництві неподалік Гостомеля. Йшов обстріл, він вийшов із селища, наткнувся на блокпост росіян і вони його також забрали.

Двоє хлопців, 25 та 27 років їхали велосипедами до свого села, шукали де є зв’язок, бо вже кілька днів не виходили на зв‘язок із батьками. Російським військовим, які їхали колоною, ці хлопці на велосипедах здалися підозрілими, їх також схопили.

Водій вантажівки, 31 рік. Росіяни обстріляли вантажівку, відстрілили водієві два пальці. Він зупинився, його забрали.

«Окупанти ізолювали тих, хто чинитиме опір»

Як окупанти пояснювали затримання цивільних?

Декому казали правду, що їх взяли для кількості. Окупанти вже тоді розуміли, що їм треба поповнювати обмінний фонд і отримали відповідний наказ. Військових брати у полон було складніше, тож вони хапали усіх, кого бачили.

Вони говорили полоненим, у чому їх звинувачують, коли буде суд, чи мають вони право на адвоката?

Ні, жодним чином такого не було. Про адвокатів навіть не йшлося. І про суд ніколи не було розмови. Незрозуміло було, за що нас засуджувати. Навіть у протоколах, які ми підписували, ми підписувались як свідки.

Що за протоколи?

У всіх було щонайменше чотири допити, у яких здебільшого йшлося про те, що відбувалося у 2014-му році. Були питання про наше ставлення до Майдану, до того, що відбувалося у країні. Звичайно, були питання про обставини, за яких ми потрапили у полон. Двічі

протоколи нам не давали читати, дозволили розібратись у тому, що ми підписуємо. Два протоколи ми підписали зі Слідчим комітетом РФ і два протоколи – із ФСБ.

У тих, з якими нам дали ознайомитися йшлося про якусь карну справу, з приводу подій, починаючи з 2014 року, але подробиць нам ніхто не розповідав. Ніхто навіть не хотів з нами про це говорити. Вони питали, чи брали ми участь у Майдані, чи протестували проти влади.

Що ви відповідали?

Що ніхто з нас ні у чому участі не брав.

У травні вам дали можливість написати листа рідним про те, що ви живі. Але якщо окупанти планували вас обміняти, то чому не дозволили подзвонити? Російським полоненими в Україні це дозволяють. Адже якщо ти зацікавлений в обміні, ти робиш усе, аби якнайкраще продемонструвати об’єкт обміну, чи не так?

Там інша логіка. На мою думку, вони шукали націоналістів, учасників подій на Майдані. Бо вони справді вірили, що після того, як захоплять Україну, матимуть нормальні стосунки з іншими громадянами.

Тобто спочатку вони хотіли ізолювати тих, хто чинитиме опір. Вони думали, що захоплять Україну і таким чином звільнять усіх своїх полонених, через військову перемогу.

До вас долітали новини? Як так вийшло, що вам наприкінці травня дозволили подивитися телевізор?

Після 20 вересня уже не було ніякої інформації. А до цього у середньому раз на 10-12 днів на одну добу до нас потрапляв телевізор. Те, чи він до нас потрапить, залежало від настрою постових.

Так от, 20 вересня телевізори всі позабирали, а коли один із наших запитав, чому, сказали, що ми можемо зробити неправильні висновки з почутого. Це при тому, що ми дивилися їхній Первый канал. І це був час, коли почалися наші визвольні операції. По їхньому телебаченню ж розповідали, що армія Росії відбиває усі атаки. А потім ми дізналися, що наші звільнили усю Харківщину. Росіяни були цим настільки приголомшені, що вирішили більше не давати нам телевізори. Тоді вже все йшло до звільнення Херсона і вони не хотіли, щоби ми про це знали. Але ми все одно дізналися, бо підслухали їхні розмови.

Ви стали відомим на всю країну після тих відео і фото з яблуком. Який насправді ваш улюблений фрукт?

Я люблю яблука, сорту Симиренка. Також люблю апельсини. Складно сказати, що більше. І те, і те люблю. Люблю змішувати яблучний і апельсиновий фреші. Це два моїх улюблених фрукти.

Михайло Глуховський, «Главком»