Керівник кіноклубу США означив найголовнішу проблему українського воєнного кіно

Мовознавець, публіцист, журналіст, кандидат філології, магістр політичних наук, лектор української мови в Колумбійському університеті та керівник університетського кіноклубу Юрій Шевчук в інтерв’ю «Главкому» поділився своїм баченням на проблеми українського воєнного кіно.

«Наприклад, у нас [в кіноклубі] була Ірина Цілик із фільмом «Земля блакитна, ніби апельсин». Хтось спитав її «Чому у вашому фільмі ніколи прямо не названий ворог?» Тобто у фільмі цілу родини «бруталізує» російський агресор, але його у фільмі не названо. Вона відповіла, що це і так зрозуміло. З чим чверть присутніх з 80 людей, не погодилися. Мовляв, на Заході людям потрібно доводити, бо в Америці російську аґресію надто часто подають як громадянську війну, що агресор – це сепаратисти, а не Росія. Симптоматично, що вона виявилася не готовою дослу́хатися до глядача, її це цілком слушне питання обурило».

Насправді, як влучно зауважив Юрій Шевчук, знеособлення ворога – це риса майже усіх українських сучасних воєнних фільмів, починаючи від «Кіборгів», де російський агресор є дуже симпатичний «умовний Іванов з Владимира-на-Клязьме», якого обманом завезли до України.

«Нас, глядачів просять йому поспівчувати як жертві, а не агресорові. Справжніми ж ворогами є так звані «сєпари». У глядача створюють враження, що йде не агресія Росії, а громадянська війна одних українців з іншими. Тому для мене цей фільм – російська агітка», - дає безжальну характеристику популярному фільму викладач Колуибійського університету.

«Коли я дивився «Кіборгів», я просто рахував, скільки разів у фільмі прозвучало «сєпари» і скільки «росіяни». Росіян було названо хіба в одному епізоді. Але ж ми з вами знаємо, що якби не російська підтримка, то ці так звані «сєпари» і дві години б не протрималися».

«Сепаратисти як явище в Україні неможливі без московського чи іншого впливу ззовні, – наголосив Юрій Шевчук. – Тому робити з них першого ворога на екрані беззаперечно означає прикривати справжнього ворога – російських окупантів».

Але не все так сумно. Є й позитивні приклади. Зокрема це фільм «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас», режисер Іван Тимченко, продюсер Світлана Соловйова.

«Ця картина – зразок громадянського кіноробства у найкращому сенсі слова. Самі герої фільму збирали на нього гроші, вони хотіли, щоб їхню історію знали усі. «Іловайськ 2014» сподобався мені і як воєнний фільм, і як чудовий прецедент громадянського кінематографу», – каже Шевчук.

Попри те більшість воєнних фільмів, що зняті в Україні, – «поразницькі», часто неусвідомлено:

«Майже усі інші українські фільми про війну, які я бачив, є фільмами про капітуляцію у цивілізаційній війні. Цього не усвідомлюють ні їхні режисери, ні сценаристи, ні переважна більшість глядачів.

Вирішальною для незалежної України буде перемога не в мілітарній війні, а в мовній, культурній, цивілізаційній війні, але цього поки не усвідомлює ніхто. Військова перемога на аґресором ледве можлива, але мовна, культурна й цивілізаційна перемога українців цілком їм під силу. Варто лишень поставити собі чітко її за мету», – наголошує пан Шевчук.

Нагадаємо, що Гран-прі Рівненського міжнародного кінофестивалю «Місто Мрії» отримав фільм «Війна химер» режисерок Анастасії та Марії Старожицьких, у якому відтворена особиста історія Анастасії Старожицької та бійця-добровольця Валерія Лавренова з позивним «Лавр»