Викладач Колумбійського університету Юрій Шевчук: Сепаратисти в Україні неможливі без впливу ззовні
«Щоби говорити українською в українському спорті, потрібно мати величезні яйця»
У Верховній Раді знову дискусії про мову. Навіть на 30 році Незалежності ця тема – досі один з головних подразників, яким час від часу «хитають» суспільство.
Цього разу - через зареєстрований законопроєкт №5554, який відтерміновує обов’язковий переклад на українську теле- і кінопродукції. Ця норма мала б стати обов’язковою до виконання уже з 16 липня. Однак навіть голова парламенту Дмитро Разумков не виключає, що законопроєкт, як тільки пройде профільний комітет ВР, запросто зможе потрапити на голосування до зали. І, враховуючи настрої монобільшості, має всі шанси пройти.
Лобісти відтермінування пов’язують необхідністю ухвалення цього закону з коронавірусними обмеженнями, які діяли протягом минулого та цього року. Мовляв, теле- і кіноіндустрія повинні мати час підготуватися до введення обов’язкового дублювання фільмів українською. Противники перенесення ж вважають, що ніщо не буває настільки постійним, як тимчасове. І говорять про наступ на мову, в якій зацікавлена (з бізнесової точки зору) нинішня влада.
Про мову і кіно, війну, молодь і цивілізаційну боротьбу з Росією «Главком» поспілкувався з викладачем української мови Колумбійського університету, керівником місцевого кіноклубу Юрієм Шевчуком.
«Якщо зникне українська мова, зникне рація існування України»
З часу початку війни з Росією в Україні сталося багато змін у напрямку українізації: запроваджені мовні квоти на радіо і ТБ, введене зобов’язання послуговуватися українською у сфері обслуговування. Чому усі ці зміни не зупинили спроби політиків повернутися до минулого, коли українська посідала гірші позиції, ніж сьогодні?
Про питання мови слід говорити у ширшому концептуальному контексті. На цивілізаційному фронті завжди йшла війна з Росією, вона не припиняється. Зараз наша увага більше привернута до збройного конфлікту на Донбасі. Але суспільство у своїй більшості не свідоме того, що до мови потрібна не менша увага, бо вона є першим виразником українськості, без неї немає ідентичності. І саме мова завжди була і є об’єктом боротьби.
Те, що проросійські політики чинять величезний опір навіть поміркованим спробам деколонізації, поверненню українській мові того статусу, який належить державній мові в інших державах, не дивно. Мова завжди була виразником політичного, економічного, фінансового, культурного панування російської меншини в Україні. Якщо зникне панування їхньої мови, це означатиме парадигматичний зсув у всьому суспільстві, в тому числі й у стратегічних галузях. Тому коли кажуть, що мова не має значення, то роблять це для того, щоби завуалювати її важливість. Якщо зникне українська мова, зникне рація існування України як окремої держави. Це добре розуміють у Кремлі, натомість зовсім не розуміють українські політики і суспільство.
Українська незалежність виникла як захисна реакція партійної номенклатури, яка відчувала, що якщо вони не відділяться від СРСР, то з ними Єльцин зробить те, що він зробив з Компартією в Росії. Незалежності без дій тодішньої партійної номенклатури не було би. Тобто зміни в державі відбулися зовнішні, а наповнення залишилося тим, що і було за часів СРСР. Відтоді воно міняється дуже помалу. Всі стратегічні позиції у державі і в культурі, і в економіці і надалі займала колишня номенклатура, а зараз їхні спадкоємці.
Ви кажете, що наші громадяни навіть сьогодні здебільшого не розуміють значення української мови. Чому українізація відбувається настільки повільно? Хто стримує?
Мова – це інертна царина. Аби побачити очевидні результати, треба більше часу. Я був би здивований, якби з сьогодні на завтра щось радикально змінилося би. У мові, в культурі загалом, усе відбувається досить повільно, як у дуже консервативних сферах.
Коли було запроваджено квоти на радіо і телебаченні, зміни почали відбуватися досить швидко, це впало в очі. Зараз я не мушу боротися, як раніше за те, щоби мене обслуговували українською мовою. А якщо досі цього не відбувається одразу, я роблю паузу і кажу «Прошу?». Цього достатньо, аби людина перейшла на українську, мені не потрібно читати їй лекції у крамниці. Для мене - це величезна зміна.
Тобто речі, які впроваджені задля змін, працюють. Проросійські сили впливу у парламенті, в політиці все це добре бачать, їх це дуже лякає. Тому вони намагаються використовувати будь-який привід, зокрема Covid-19, щоби відтермінувати зміни. Як тільки зміниться законодавче поле, яке почне фаворизувати українську мову навіть у країні, де закони виконуються досить вибірково, це буде великий прорив.
Ініціюють відтермінування переведення фільмів на українську депутати «Слуги народу», партії, яку підтримали більшість українців на парламентських виборах. Це означає, що для більшості гасло «и так поймут» є ближчим, ніж присутність україномовного контенту в медіа, чи у кіно?
В українського народу, як і в кожній нації прогрес і поступ робить активна меншість суспільства і вона рухає країну у напрямку деколонізації, свободи, демократії. Більшість у суспільстві не розуміє, що значать гасла за мову. Для них вони – порожні цінності, бо для них цінність – заповнений холодильник. До речі, українці цим не відрізняються від американців, поляків чи багатьох інших народів. Це не має нас якось знеохочувати, просто потрібно реально дивитися на те, що відбувається. Нам досі кажуть, що мова не важлива, мовляв, вона хоче нас посварити, розділити, бо ж важливішим є щось інше. Однак відповіді на питання про те, навіщо нам існувати як незалежній державі без мови ми не чуємо. Бо без мови Україна перетвориться на Юго-Западный край РФ.
«Закон про обов’язковість переходу на українську сфери обслуговування заслуговує на критику»
Є сотні скарг на дії працівників сфери обслуговування, які відмовляються переходити на українську. Попри це немає жодної справи реального покарання за порушення закону через його м’якість. Чи не демотивує ця м’якість у відстоюванні своїх мовних прав? І чи не має у вас враження, що насправді покарання у нинішньому вигляді – це лише спроба бодай частково вгамувати запити мовних активістів, а не бажання вирішити проблему?
Звичайно, це є проблемою. Для мене ухвалення закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» лише під час останнього року каденції президента Петра Порошенка викликало певні запитання, бо чому його прийняли в останню чергу, а не раніше? Цей закон лише початок процесу реформ.
Він заслуговує критики, бо не має реальних механізмів свого застосування, вони надто м’які і половинчасті. Але це не мусить демобілізувати наше суспільство. Навпаки, це початок мобілізації, аби навіть недосконалий закон виконувався. А якщо він не працює, то ми повинні говорити про його вдосконалення, робити більш жорстким. Суспільство, яке прагне позбутися спадщини колоніялізму, завжди має бути у стані мобілізації. Адже пост-совєтська номенклатура й надалі панує, вона нікуди не поділася, а лише омолодилася.
Наскільки велика частина населення підтримує ініціаторів послаблення української мови? Хто стоїть за тими людьми, які просувають ці ідеї?
Я знаю, що ініціативна група поїхала до Чорткова, звідки родом депутатка Євгенія Кравчук зі «Слуги народу» (Євгенія Кравчук, одна з ініціаторок законопроєкту №5554, який відтерміновує запровадження української як обов’язкової мови у теле- кіновиробництві, – «Главком»). Люди намагаються донести до виборців те, що депутатка підтримує закон, який проштовхує їхня землячка.
Не дуже продуктивно намагатися зрозуміти мотиви діяльності таких індивідів як Євгенія Кравчук, чи Максим Бужанський. Бо сьогодні вони у владі, а завтра їхній слід зникне. Ви питаєте чий запит вони підтримують? Це може бути невелика за кількістю аудиторія, яка натомість має величезні гроші, вплив, контроль за медіа. Подивіться на українські телекомпанії. У них же сидять люди з Москви і вирішують, який «контент» вони будуть продюсувати. Тут потрібно дивитися не на поверховість хвороби українського колоніалізму, який ще залишається, а на структури, які залишаються нереконструйованими, медіа монополії, які належать олігархату.
Як впливати на ці монополії?
Змінити систему виборів, аби унеможливити ситуацію, коли національно свідомих виборців може представляти такий хрунь (зрадник) як Євгенія Кравчук. Популізм у політиці є в усіх країнах, але в Україні його обсяги загрожують знищити саму державу. Найперше що потрібно докорінно змінити – залежність грошей і виборів. Бо в Україні окрім того, що гроші визначають усе, вони не українського походження і працюють частіше за все проти України. Тобто винятково держава має фінансувати партії, які користуються підтримкою громадян, а не олігархи і фінансові групи.
«Аваков себе делеґітимізує, бо продовжує працювати на міністерській посаді, не володіючи державною мовою»
З 16 липня вступить норма закону, яка вимагатиме від чиновників пройти обов’язкове тестування на рівень володіння державною мовою. Серед найбільш відомих високопосадовців, які не опанували мови, є міністр Арсен Аваков. Чи є у вас упевненість, що цей міністр успішно складе іспит і його оцінки будуть чесними?
Питання риторичне. Як на мене, він не зможе скласти іспит. А якщо не складе, то він не матиме права працювати. Якщо ж він надалі працюватиме, опоненти матимуть можливості подавати на нього до суду, створювати для нього дуже некомфортне життя. Це по-перше.
По-друге, він просто себе делеґітимізує, бо продовжує працювати на міністерській посаді, не володіючи державною мовою. На мій погляд як викладача мови є два пояснення, чому людина не володіє мовою. Перше – її небажання, тобто ми маємо справу з українофобом, друге – це її когнітивна неспроможність, певна розумова нездатність. Так чи інакше, або перше, або друге людину дискваліфікує від того, щоби займати урядову посаду.
Історія із захистом дисертації Іллі Киви, який нині без 5 хвилин науковець свідчить про те, що якщо ти впливова людина, без проблем можеш отримати схвальні відгуки на випускну роботу, чи хорошу оцінку за тестування. Чи означає це, що із новими мовними вимогами впливові люди можуть вчинити подібним чином й перетворити складання іспиту на формальність? Який вихід із ситуації існує?
Отримання сертифікату на знання мови – це тільки початок. Адже пізніше людина почне працювати на своїй посаді, на якій знадобляться реальні знання мови, а не результат тесту, який вона склала. Знову ж таки, це не повинно нас демобілізувати, адже така людина опиняється у публічному просторі, ніяка довідка її не захистить від критики.
Якщо довідка підроблена, чи не відповідає реальному рівню володіння мовою, то це не трагедія, адже справжнє тестування на знання мови має бути щодня, коли той урядовець працює.
Легких рецептів як ефективно і швидко змінити ситуацію в Україні немає. Але є хороші приклади як змін добиватися, як це робить активіст Святослав Літинський. Він багато разів довів, що й один у полі воїн.
«Знеособлення ворога – це риса майже усіх українських сучасних воєнних фільмів»
Ви є керівником українського кіноклубу у Колумбійському університеті. Наскільки українським кіно цікавляться іноземні студенти, що їх стимулює відвідувати ваш клуб?
Наш кіноклуб існує з 2004 року. Нас добре знають не тільки у Нью-Йорку, але й у Північній Америці загалом, в Канаді зокрема. До нас на перегляди приходять усі, хто хоче, не тільки студенти. Нью-Йорк – місто дивакуватих непересічних людей часто із своєрідними зацікавленнями. До нас приходять, з одного боку, ті, які цікавляться Україною, з іншого боку, ті, яким Україна не цікава, але цікавим є щось нове, свіже, екзотичне.
Що, є український кінематограф? Чим він відрізняється від російського, чеського, чи польського? Формат нашого клубу – це перегляд і дискусії. Розмова після кіно триває хвилин 40 чи й більше. Часом під наші дискусійні жорна потрапляють самі українські режисери, ті з них, що не готові до гострих питань.
Наприклад, у нас була Ірина Цілик із фільмом «Земля блакитна, ніби апельсин». Хтось спитав її «Чому у вашому фільмі ніколи прямо не названий ворог?» Тобто у фільмі цілу родини «бруталізує» російський агресор, але його у фільмі не названо. Вона відповіла, що це і так зрозуміло. З чим чверть присутніх з 80 людей, не погодилися. Мовляв, на Заході людям потрібно доводити, бо в Америці російську аґресію надто часто подають як громадянську війну, що агресор – це сепаратисти, а не Росія. Симптоматично, що вона виявилася не готовою дослу́хатися до глядача, її це цілком слушне питання обурило.
Насправді знеособлення ворога - це риса майже усіх українських сучасних воєнних фільмів, починаючи від «Кіборгів», де російський агресор є дуже симпатичний умовний Іванов з Владимира-на-Клязьме, якого обманом завезли до України. Нас, глядачів просять йому поспівчувати як жертві, а не агресорові. Справжніми ж ворогами є так звані «сєпари». У глядача створюють враження, що йде не агресія Росії, а громадянська війна одних українців з іншими. Тому для мене цей фільм – російська агітка.
Дозвольте з вами не погодитися. Для глядача із Заходу можливо і треба чіткіше роз’яснювати, хто і проти кого воює. Але кіноаудиторія всередині країни знає, що першоджерело війни – це дії Росії. У фільмі «Кіборги» ідеться про різних людей, які воюють на боці держави-агресора. Чи подобаються нам сформовані режисером образи – справа смаку. Багато глядачів, дякуючи цьому фільму кажуть, що він якраз актуалізував тему війни в середині країни, адже у мирних Києві чи Львові про неї подеколи забувають. То може саме ця місія актуалізації нині важливіша для українців?
Я не думаю, що чітке означення російського ворога фільмах про війну – це винятково потреба кіноглядачів із США та Європи. Коли я дивився «Кіборгів», я просто рахував, скільки разів у фільмі прозвучало «сєпари» і скільки «росіяни». Росіян було названо хіба в одному епізоді. Але ж ми з вами знаємо, що якби не російська підтримка, то ці так звані «сєпари» і дві години б не протрималися.
Перші українські документальні фільми про цю війну свідчили, що російські окупанти одразу зіткнулися з проблемою: змусити «сєпара» вбити українця, бо тоді починає працювати кровна порука, і для «сєпара» вже немає дороги назад, російський окупант з ним вже далі робить усе, що хоче. Розумієте, ви можете скільки завгодно бути проросійським, але це не означає, що ви «сєпар».
Сепаратисти як явище в Україні неможливі без московського чи іншого впливу ззовні. Тому робити з них першого ворога на екрані беззаперечно означає прикривати справжнього ворога – російських окупантів.
Який позитивний приклад українського фільму про війну можете назвати?
Це фільм «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас», режисер Іван Тимченко, продюсер Світлана Соловйова. Ця картина – зразок громадянське кіноробства у найкращому сенсі слова. Самі герої фільму збирали на нього гроші, вони хотіли, щоб їхню історію знали усі. «Іловайськ 2014» сподобався мені і як воєнний фільм, і як чудовий прецедент громадянського кінематографу.
Натомість майже усі інші українські фільми про війну, які я бачив, є фільмами про капітуляцію у цивілізаційній війні. Цього не усвідомлюють ні їхні режисери, ні сценаристи, ні переважна більшість глядачів.
Вирішальною для незалежної України буде перемога не в мілітарній війні, а в мовній, культурній, цивілізаційній війні, але цього поки не усвідомлює ніхто. Військова перемога на аґресором ледве можлива, але мовна, культурна й цивілізаційна перемога українців цілком їм під силу. Варто лишень поставити собі чітко її за мету.
Якими аргументами режисери пояснюють доцільність російської мови у кіно? Чим ви апелюєте до їх точки зору?
Переглядаючи українські воєнні фільми з фестивалю «Молодість», також ті, що претендували на цьогорічну кінопремію «Золота дзиґа», я помітив, що в усіх, можливо, за винятком «Атлантиди», більше російської мови і суржику, ніж української. І режисери пояснюють це просто: так є на фронті. Але ж фільм не має бути дзеркалом того, що є.
Художній фільм як мистецтво має трансформувати дійсність. З того, що у фільмах наші солдати говорять по-російськи випливає, що вони давно капітулювали перед Росією на цивілізаційному фронті. І про це треба говорити… Росіяни не розуміють української мови, це факт, це доведено. А навіть у документальних я чую позивні «Воробей, воробей, я журавль». Все по-російськи. Це щоби було добре чутно тим, які підслуховують? Риторичне питання.
Є дві причини, чому українські фільми-претенденти на «Оскар» не отримують премію
Ми програємо не тому, що ми поступаємося у військовому плані на Донбасі, а тому, що ми програємо на цивілізаційному фронті. Якщо втратимо мову, втратимо все інше, за що боремося. Ми можемо програти гарячу битву, зазнати локальної поразки і це не буде страшно. Гірше, коли ми не матимемо відповіді на питання про те, чим ми відрізняємося від росіян? На жаль, цієї залежності не розуміють не тільки митці, а й політики, більшість суспільства.
Ви були присутнім на нагородженні «Золотої Дзиґи». «Атлантида» отримала шість нагород. Цей фільм було висунуто на «Оскар» від України, але він не потрапив навіть до короткого списку. Це через певну політичну кон'юнктуру у світі, від якої залежить вручення премії «Оскар» і яка відрізняється від проблематики українського фільму, або причина у невисокій якості українського продукту, якому складно змагатися з найсильнішими картинами у світі?
Є і одне, і друге. Я не скажу, що я знаюся на внутрішній кухні «Оскара». Але слід визнати, що були випадки, коли абсолютно невідомі режисери зі своїми фільмами потрапляли до короткого списку претендентів на цю премію. Щоби це сталося, потрібно мати масивну підтримку не просто від якогось одного продюсера, а й від членів Американської кіноакадемії.
Щорічно на «Оскар» подають під п’ять тисяч фільмів. Як їх помітити? Можна часом не помітити і найгеніальніший фільм. Тобто потрібна масивна, в тому числі, і фінансова підтримка для просування фільму в світі. Натомість від нашого уряду такої підтримки (відчутної, а не символічної) не має.
Але ж ми пам’ятаємо, що після 2014 року якраз підтримка українського кіно з боку держави неймовірно зросла, були зняті десятки фільмів і серед них навіть дуже непогані роботи. Процес зйомок українських фільмів дещо призупинила пандемія коронавірусу. Яку тенденцію розвитку вітчизняного кіно ви бачите, якість зростає?
Є кількісний і якісний аспекти. Звичайно, по кількості зараз набагато більше фільмів, ніж раніше через більше фінансування. Але кількість не завжди переходить у якість. Ми побачили, що такі наші фільми як «Атлантида», «Погані дороги» можуть бути на фестивалях найвищого міжнародного рівня. Але і раніше, коли випускали мінімум фільмів, були у нас такі, які отримували нагороди.
Згадайте фільм Ігоря Стрембіцького «Подорожні», який переміг у Каннах. Потім у Каннах перемогла режисерка Марина Врода з фільмом «Крос». Зі зростанням кількості я не скажу, що частка національного кіна зросла в програмі у прокатників, не факт, що у них хоч 10% є українських фільмів. Наша прокатна система працює таким чином, що її ніхто не змушує фаворизувати український продукт. Це неправильно. Держава повинна зробити так, щоби кінотеатри їх фаворизували. З іншого боку, ми поки не навчилися робити багато якісних фільмів для масового глядача.
От та ж стрічка «Атлантида» не для масового глядача. Чи це проблема, коли фільм не масового жанру подається на «Оскар» і чи може кіно не для масової аудиторії перемогти?
Так, це проблема. Кіно як і мова має існувати у всіх жанрах. Кожен розвинений національний кінематограф повинен мати різні жанри. Український тільки виходить із колоніального стану і тому у нього така якась асиметрія спостерігається. У нас найбільше артгаусних, високочолих фільмів. Адже зробивши артгаусний фільм, який провалився в касі, можна завжди сказати: «А мене не зрозуміли, занадто розумно». Це безпрограшний варіант і цим легко відбитися від обвинувачень, що ти просто фільми не вмієш знімати.
У нас зовсім не розвинений масовий кінематограф. От чи маємо ми національно-традиційний жанр кіна так, як у Росії є воєнні фільми, зведені до культу, чи як у Франції комедії, чи як у США судова драма чи колись вестерн? Ні, не маємо.
«Популярний фільм «Спіймати Кайдаша» – це мотлох»
В Україні дуже успішно вистрелив на телебаченні комедійно-драматичний серіал «Спіймати Кайдаша». Можливо наша «фішка» – це ось такі легкі комедії?
Це такий кіно-мотлох, жуйка, пожував і викинув.
Але це масове кіно, яке показало результат.
Так, це масове кіно. Таке кіно дуже спритно робиться. Дивишся його і думаєш, що добре, що я не такий, як герої в цих фільмах. Навіть якийсь останній люмпен порівняно із героями цього серіялу почувається аристократом думки.
Дозвольте з вами посперечатися. Це масове кіно викликає рефлексії, змушує думати, по-перше. А по-друге це один з небагатьох серіалів з українцями про українців, який «вистрілив» шаленими рейтингами. Можливо просто потрібно більше знімати, а теми лежать на поверхні?
По-перше, і серіальчиків у нас немає насправді україномовних. Є, знову ж таки, неповнота українського кіномистецтва у роботі для широкого екрану чи для телеекрану.
Ви говорите про національне масове кіно, але таким жанром, який би вирізняв наші фільми, може бути кіно про козацтво. В жодному випадку мова не про якийсь «ура-патріотизм», а про фільми, які будуть цікаві і західному глядачеві і спонукатимуть національну авдиторію хотіти більше знати власну історію і сьогодення.
А у нас патріотичне кіно – це кіно з російськомовними героями та ще й зі схожою на совєцьку пропаганду, де замість червогоного жовто-блакитне, замість серпа з молотом тризуб.
Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь днями оприлюднив дані моніторингу найпопулярніших каналів, які свідчать про те, що із 43 серіалів лише у 14 мова озвучення – українська, інші 29 вийшли російською. Як так виходить, що попри введені квоти на ТБ фільмовий продукт залишається російськомовним? Та і якихось протестів громадськості через це не помітно. Людей усе влаштовує?
По-перше, запит не існує за замовчуванням, запит створюють. По-друге, в Україні справжнього кіноринку не існує. Натомість існує олігополія, тобто домовленість між кількома монополістами, які диктують всім свої умови, що і як знімати, кому, коли і скільки показувати. Прорватися на цей «ринок» ззовні неможливо. Тобто коли хтось в Україні говорить про ринок, одразу потрібно дивитися, що руки роблять під столом. Бо коли кажуть, що ринок все вирішує, то це брехня. Все вирішують проросійськи зорієнтовані монополії.
Раніше нам казали, що як тільки кіно озвучуватимуть українською, перегляди впадуть, все розвалиться, люди в кінотеатри не ходитимуть. Але усе вийшло з точністю до навпаки. Так що ми знаємо цю пісню з переконаннями, що українське не працює.
Тому нині потрібне юридичне поле, яке надаватиме перевагу українському кінопродуктові з українською мовою в ньому, не з суржиком чи мовною шизофренією. Як це почнеться, ви й не помітите, як швидко з’явиться гострий попит саме на такий продукт.
«Щоби говорити українською в українському спорті, потрібно мати величезні яйця»
Нині триває Євро з футболу. Ви на своїй сторінці у Facebook опублікували повідомлення із заголовком: «Я не буду вболівати за збірну України з футболу». Мова про те, що більшість футболістів збірної не спілкуються українською. Можна зрозуміти, коли покоління Андрія Шевченка, чи старших за нього тренерів, які народилися у СРСР, не вивчало українську в повній мірі, тому досконало не спілкуються нею. Але як пояснити незнання мови молодими футболістами, які народилися у незалежній Україні, навчалися вже українською?
Спорт в нашій країні традиційно був сферою абсолютно повного домінування російської мови і російських смислів. Найкращий приклад – це мовна шизофренія, коли один коментатор говорить українською, а інший російською. Спортсмени здебільшого не є інтелектуалами, які чітко усвідомлюють, що крім всього іншого вони символізують, або мали б символізувати національні цінності свого народу. Мова для них частіше антицінність. «Язык» – частіше цінність. Якщо ти спортсмен і публічно послуговуєшся російською, то це політичний акт солідарности з Росією, країною, як прагне знищити Україну. Поважати таких «українських» спортсменів чи тренерів – дуже проблематична справа.
А хто їм має про це говорити? Батьки, вчителі, тренери?
Це повинна проблематизувати преса. Я ж не кажу про те, що не треба вболівати за українську команду, яка б вона крива і горбата не була. Я кажу про репост повідомлення на своїй сторінці, яке є криком душі. Автор публікації намагається достукатися до футболістів, таким заголовком спеціально драматизує ситуацію, аби показати, що з такою поведінкою ви для мене не українська команда. Це також спосіб тиску.
Андрій Шевченко є для мене Арсеном Аваковим у спорті. Аваков дуже не дурна людина, він спритний, можна сказати, що ідеальний політик. Шевченко також розумна людина, геніальний гравець. Але вони однакові щодо ставлення до української мови.
Наведу вам такий приклад. Коли я був у Бразилії, то мене питали, звідки я? Я кажу - з України. Відповідь: «Ааа, Шевченко». Я питаю: «Що, ви Тараса Шевченка знаєте?» «Ні, Андрія». Андрій Шевченко символізував у світі Україну, байдуже, якою мовою він говорить.
Натомість тут, в Україні, його тяжко не сприймати русифікатором, аґентом російського культурного впливу. Своїми досягненнями в спорті він теж надає більшої ваги російській мові, якою він уперто послуговується. Як на мене, тут нічого особливо складного немає. Я не вірю, що сам Шевченко не здатен зрозуміти цієї логіки.
Свого часу на російському «ОРТ», оголошуючи бої за участю братів Кличків, диктори підкреслювали, що вони російськомовні боксери. А чи може українське телебачення якимось чином підтримувати україномовних спортсменів? Як саме?
Маємо пов’язувати мову з перемогами, які дають символічний капітал, престиж. Слід асоціювати мову з найвпливовішим, найпрестижнішим. На ТБ можна в позитивному контексти підкреслювати українськість, мовляв, цей спортсмен цим і вирізняється від інших у позитивному сенсі.
Сьогодні щоби говорити українською в українському спорті, потрібно мати величезні яйця. На жаль, у більшості наших спортсменів вони відсутні.
Наприклад, у футбольному клубі «Шахтар» у контрактах для іноземців є обов’язкова вимога – володіння російською. Ймовірно, це не поодинокий приклад. З огляду на те, що держава відділена від спорту, як вона може вплинути на українізації у позитивний бік?
Держава має силу-силенну способів впливу на мовну ситуацію у спорті навіть якщо є професійний спорт, який відділений від держави. І може робити так, аби це не залишало по собі ніяких подвійних стандартів.
Наприклад, президент може запросити до себе «на чай» керівників клубів і підняти цю тему. Мовляв, нас вона непокоїть, та і в інших країнах такого не має, щоби спортсмени говорили іноземною мовою і не володіли державною. Так само має працювати і громадянське суспільство, наголошуючи на проблемі.
Молодь не тільки серед спортсменів, слухає російську попсу, зокрема реп російською. Музику без проблем можна скачати/купити в інтернеті. YouTube же не заборониш. Чому українська мова у молоді досі непопулярна? І як змінити стан речей?
В цьому випадку цензура абсолютно контрпродуктивна. Хоча, скажімо, в інших ситуаціях, коли країна перебуває у стані війни, історія знає приклади тотальних заборон на продукт країни-агресора. Зараз це не вийде зробити, бо потрібно буде просто відімкнути інтернет. Але казати у США під час Другої світової, що не можна забороняти німецькі фільми, або пісні, виглядало би дивно. У Канаді, до речі, тоді німецькі назви міст були перейменовані на англійські.
Держава повинна послідовно сприяти власному мовному продукту і марґіналізувати російський, що виробляють на території України. Інша справа – відсутність політичної волі.
Слід теж застосовувати контрпропаганду, аби асоціювати російське з негативним, агресивним, колоніальним. Досі все було навпаки.
Уявіть собі патріотичний фільм «Черкаси». У стрічці є епізод тріумфу, коли українські моряки здобувають моральну перемогу над російським агресором і починають співати… російську пісню «Воины света, воины добра». Весь ідеологічний посил фільму ця дивна сцена змиває в унітаз.
Наскільки наївним був режисер, щоби одним епізодом закреслити позитивну ідею стрічці! Я не вірю, що він це зробив свідомо. Мені можуть сказати, що це пісня білоруса, «Ляпіс» співає. Так, але Білорусь – це російська колонія, де майже знищили білоруську мову, і білоруську ідентичність.
Симптоматично, що режисер фільму Тимур Ященко настільки занурений у російське культурне поле, що виявився не здатним ґенерувати українські цінності в своєму фільмі, що начебто мав бути патріотичним.
Михайло Глуховський, «Главком»
Коментарі — 0