Якщо б не вибухнула Чорнобильська АЕС…
Сашко Коваленко розповідає, що якщо б не вибух 26 квітня 30 р. тому – його батьків та його самого не переселили би до Львова і, можливо, ми б з ним не зустрілись і не поїхали сьогодні до нього додому...
Але якщо б знались і я приїхав до нього та своїх інших друзів у гості у Чорнобиль та Прип’ять – ось куди б ми пішли...
Окупований Чорнобиль
Це церква у Чорнобилі. Так багато людей на її фоні можна зустріти хіба що під час екскурсій…
Бабця, яка продає у храмі образочки, розповідає, що небагато у місті залишилось місцевих.
Вчені приїжджали і казали, що молоко від корови не має радіації, тому нам немає чого хвилюватись. Чому не виїжджаю? – тут поховані мої рідні. Куди мені їхати?
При таких розмовах згадуєш окупований Донбас і всі розмови, що хто залишився по ту сторону фронту – це сєпари…
Чорнобиль – це люди
На цьому фото мій друг Сашко:
Сфотографуй мене на фоні цього села [алея знищених сіл у м.Чорнобиль – М.Г.] – покажу татові, він звідси родом. Ми виїхали коли мені було всього кілька тижнів, ми жили у Чорнобилі, хоча до кінця року мали отримати квартиру у Прип’яті.
Далі наш екскурсійний автобус поїхав на саму Чорнобильську АЕС.
Людмила Дерев’янчук, працювала у бухгалтерії.
Евакуація проводилась дуже організовано – тільки погано те, що об’явили її через півтори доби. А до того діти на вулиці ще бавились, старші – в школу пішли.
Автобусів було багато, під’їжджали під кожен під’їзд – не переповнені, тільки сидячі міста. Нам сказали, що на три дня – брати тільки необхідне. Вивозили кого куди, нас – за 80 км від Прип’яті у c. Проліски.
Як ми потрапили до Львова? Нам давали двокімнатну квартиру у Києві, але у нас було вже двоє дітей, тому ми вибрали трикімнатну у Львові. Вже у серпні нас приписали.
Місто-привид
Це центральна площа м. Прип’ять – міста тих, хто працював на Чорнобильській АЕС; знаходиться неподалік самих реакторів, засноване у 1970 р., на момент вибуху населення становило 45 тис, середній вік – до 30 р.
Природа бере своє – дерева проросли крізь асфальт.
«Тут по дворах стоїть бузкова повінь.
Тут ті бузки проламують тини.
Тут щука йде, немов підводний човен,
і прилітають гуси щовесни.
Але кленочки проросли крізь ґанки.
Жив-був народ над Прип’яттю – і зник.
В Рудому лісі виросли поганки,
і ходить Смерть, єдиний тут грибник».
(Ліна Костенко)
Можливо…
Якщо б не вибухнула АЕС, то Сашко та його друзі, можливо, ходили б у цю школу, або в якусь іншу (на 1986 р. у місті діяло 5 шкіл і 15 дитсадків). Ми б поділились на команди і зіграли у цьому спортзалі баскетбол:
Або пішли б у басейн і я сфотографував цей заплив Сашка:
Лесі Українки, 6
Найбільше ж ті, хто жив у Прип’яті, шукали свої будинки.
Час нашого перебування у місті був обмежений і можна було б ще багато чого побачити цікавого («Чортове колесо», «Автодром»…), але ми з Максимом Кононюком шукали його квартиру. Максиму у 1986 р. було кілька років і все, що він пам’ятає – це коли катався на машинці на центральній площі міста і свою кімнату.
Більше пів години у невеликому кварталі, тепер вже лісу, ми ходили від будинку до будинку з метою знайти табличку з написом «Лесі Українки, 6» кв. 33.
У Прип’яті ти забуваєш про радіацію. Особливо, коли заходиш додому…
Саркофаг
Нашим останнім місцем, що ми відвідали, був 16-поверховий будинок на центральній площі – найвища точка міста. З нього видніється Чорнобильська АЕС та новий саркофаг, який має бути споруджений над зруйнованим реактором. На ньому є і цей найбільший герб Радянського Союзу у місті.
Ось і зворотній його бік – іржа, яка роз’їла багато людських доль і породила багато саркофагів. Часом, і над цілими містами…
Михайло Галущак, ZIK
Коментарі — 0