Що отримала Україна від Харківських угод?

Рік тому, 21 квітня, у Харкові були підписані угоди, які згодом експерти назвали найбільшим успіхом дипломатії Росії та найбезглуздішою поступкою України, яка взамін фактично нічого не отримала. Перебування Чорноморського флоту РФ пролонговано до 2042 року, а Україна досі платить ринкову ціну за газ, так і не добившись перегляду кабальних контрактів 2009 року. Проте це стало «вакциною» для української влади, яка надалі діє більш обережно та прагматично в домовленостях з росіянами. Зокрема, щодо Митного союзу та інших спільних економічних проектів. Але зараз україно-російські відносини зовсім не безхмарні, хоч наростаюче роздратування і добре сховане за лаштунками.

Про це в прес-центрі «Главкому» говорили науковий директор Інституту євроатлантичного співробітництва Олександр Сушко, заступник директора Інституту світової політики Сергій Солодкий та експерт із енергетичних питань Центру Разумкова Володимир Омельченко.

Олександр Сушко: «Харківські угоди – це один із найбільших дипломатичних успіхів Російської Федерації у її відносинах з Україною за весь період незалежності»

Більшість застережень, які лунали рік тому, справдилися. Перший факт – це спростування аргументації уряду про те, що внаслідок підписання Харківських угод Україна матиме доступ до енергоносіїв по цінах, які суттєво нижчі за середні в нашій частині Європи. На сьогодні Україна сплачує або приблизно таку саму, або навіть дещо вищу суму за газ, ніж її сусіди – країни Балтії, Туреччина, Польща, Словаччина, Угорщина, які при цьому не мають жодних політичних зобов’язань. Тому найголовніший аргумент, що це вигідно Україні з економічної точки зору, не підтверджується. Зрозуміло, що якби не було Харківських угод, то сума плати за газ була б іще вищою. Але пролонгація перебування Чорноморського флоту була однією з найфундаментальніших цілей російської зовнішньої політики по відношенню до України. Тому ми бачимо неспівмірність досягнутих результатів. Росія повністю досягла того, чого хотіла, практично нічого не сплачуючи, адже Україна платить приблизно регіональну ціну. Крім того, Росія забезпечила собі можливість після 2019 року взагалі практично за символічну ціну тримати свій флот на українській території. Тобто, так звана знижка – бартерна сума, яку ми сьогодні отримуємо у вигляді 100 доларів за тисячу кубометрів. Тобто, ми отримуємо авансові платежі за перебування флоту РФ до 2042 року. А це значить, що гроші за ті послуги, які Україна надаватиме Росії в період з 2020 по 2042 рік, - фактично вилучені із бюджету наступних поколінь. Цей період Україна надаватиме послуги Росії щодо базування флоту, не отримуючи за це адекватних живих коштів. Всі кошти у вигляді бартерної знижки будуть отримані Україною з минулого і по 2019 рік. Це політика не надто далекоглядна, не надто відповідальна перед майбутніми поколіннями.

Тут є вічна дискусія, чи можна розмінювати комерційні питання на питання військово-політичні, безпекові, державного суверенітету, контролю над власною територією, питання іноземної військової присутності, які начебто заборонені нашою Конституцією. Уряд вважає, що це нормальний розмін, тоді як більшість експертів говорять, що комерційні оборудки мають бути комерційними. Коли держава торгує власною військово-політичною безпекою в обмін на енергоносії, це не відповідає національним інтересам, тому ми критикуємо Харківські угоди.

Україна доволі глибоко зав’язла в цій проблемі, і на сьогодні немає якогось чіткого бачення того, як можна її позбутися. У випадку денонсації Харківських угод, згідно того, як ці питання сформульовані в угоді, оскільки ця так звана стодоларова знижка надається у формі авансового платежу за перебування флоту на період з 2018 року, то ця сума одразу конвертується у величезний державний борг, який рік від року буде збільшуватись. Тому дуже важко собі уявити, як уряд діятиме в ситуації. Якщо колись іншою владою буде прийняте рішення про відмову від Харківських угод, то фінансові наслідки цього будуть дуже важкими.

На сьогоднішній день ми маємо констатувати, що Харківські угоди – це один із найбільших дипломатичних успіхів Російської Федерації у її відносинах з Україною за весь період незалежності. Було отримано максимальні вигоди за мінімальні витрати: Росія отримує від України ринкову ціну за газ, але з іншого боку – майже безкоштовне базування флоту до 2042 року. З точки зору України – це безумовно дуже невдале рішення, яке ще багато разів доведеться нам згадувати як один з прикладів того, як не можна вирішувати зовнішньополітичні та зовнішньоекономічні питання.

Володимир Омельченко: «Немає в Україні ніякої знижки, є просто інша формула оплати за природний газ»

Під час підписання Харківських угод пан Путін казав, що ці угоди фактично дозволять Україні додатково проінвестувати за рахунок допомоги Росії 40 млрд.дол. Український уряд погоджувався з цим твердженням і казав, що це фактично гарантує стабільність цін для населення, для підприємств теплокомуненерго та промисловості на довгостроковий період. Вже тоді фахівці сумнівались в цих ідеях та жорстко критикували, були серйозні суперечки. Де ці 40 млрд.дол. інвестицій сьогодні?.. Мова про це взагалі не ведеться.

Щодо цін, кажуть, що є знижка, а я це вважаю «піар-технологією», оскільки немає в Україні ніякої знижки, а є просто інша формула оплати за природний газ. Тобто, якщо до Харківських угод ми повністю сплачували всі кошти в монетарній формі «Газпрому», то після них ціна залишилась та ж сама, просто форма оплати змінилася. Вона зараз складається з двох частин: перша – це монетарна форма (плата за газ «Газпрому») та додаткові 100 доларів, які сплачує Україна за рахунок передачі прав на свою територію Чорноморському флоту протягом 25 років.

Вже зараз і уряд зрозумів хибність цих угод, оскільки базова ціна в 450 доларів в самій формулі залишилась незмінною. Якщо довгостроковий контракт, який підписав уряд Юлії Тимошенко в січні 2009 року з «Газпромом» створив серйозний механізм політичного впливу на Україну на довгостроковий період, то Харківські угоди сприяли затягуванню мотузки на шиї української економіки ще сильніше. Ми бачили, що Російська Федерація хотіла перетворити це в бліцкриг, були пропозиції відразу про об’єднання НАК «Нафтогаз України», але український уряд зупинився і далі не пішов. У тих олігархічних груп, під впливом яких перебуває уряд, просто спрацював інстинкт самозбереження. Вони зрозуміли, що якщо прийде в Україну та монополізує газовий ринок «Газпром», то фактично через деякий час їм доведеться розпрощатися зі своєю власністю. Зараз ми вже бачимо, що немає ідеальних відносин між Україною та Росією. В принципі український уряд зрозумів всю небезпеку цього плану з боку Росії, в тому числі і по втягуванню до Митного союзу. Питання Харківських угод та їх вирішення залишається та ще буде великим тягарем тиснути на українську економіку та саму владу.

Не потрібно українському уряду в подальшому розраховувати на якісь дешеві ціни на газ, нафту та нафтопродукти у зв’язку з тим, що є така тенденція світової кон’юнктури, яка вказує, що попит на енергоносії збільшується і буде зростати. Тому шлях якимось чином знизити вартість енергоносіїв за рахунок політичних поступок – хибний. Потрібно міняти енергетичну концепцію, займатися енергозбереженням, альтернативною енергетикою, змінювати структуру економіки, підвищувати її ефективність і тільки це може врятувати українську економіку. Сподівання, що Росія нам допоможе, - це шлях у глухий кут.

Сергій Солодкий: «Харківські угоди стануть своєрідною вакциною для української влади, що подібного не треба робити»

В ситуації з Харківськими угодами є багато невідомого. Це один з недоліків їх підписання. Все робилося поспіхом, закрито, у вузькому колі і без детальних консультацій.

У підписанні Харківських угод в української сторони було три цілі. Перша – скоригувати помилку Тимошенко, яка підписала невигідні газові угоди в Москві. Цього зробити не вдалося, самі угоди не були переглянуті, уряд поки що марно б’ється в переговорах з російською стороною, щоб розпочати цей процес. Чи вдалося зменшити ціну на газ? Ні, не вдалося.

Друга ціль – українське керівництво хотіло довести свою лояльність, дружність до російської сторони, відповідно мати хороше ставлення з боку Кремля. З одного боку, це вдалося зробити, але, як кажуть, коли подаси партнеру руку, то він може відірвати її по лікоть або й по плече. Тут дуже схожа ситуація, тому що російська сторона зрозуміла, що Україна є слабким переговірником, і від неї можна вимагати подальших чи то компромісів, чи то поступок. Ми бачили дуже багато намагань російської сторони втягнути Україну в різноманітні проекти, які були не вигідні українській стороні. Зараз відбувається втягування України до Митного союзу з поки що політичним тиском, який може перейти і до економічного.

Третя ціль – вирішення питання перебування Чорноморського флоту на території України, можливо, створити певну стабільність у відносинах з Росією у цьому напрямку чи хоча б якимось чином поставити крапку. Чи вдалося це зробити? Те, що зараз немає конфліктів щодо перебування Чорноморського флоту та публічних заяв Міністерства закордонних справ, як це було в часи Президента Ющенка, не означає, що немає проблем. Зараз тривають консультації по тому, як регламентувати подальше перебування Чорноморського флоту, ідуть переговори про угоду, яка би регламентувала участь ЧФ в кризових ситуаціях. Всі пам’ятають, як у 2008 році Чорноморський флот без будь-яких дозволів української сторони брав участь у війні проти Грузії. За таких обставин Україна виявлялася втягнутою у російську війну, причому проти дружньої країни. Росія і Україна поки що домовилися публічно не висловлюватися, щоб ці переговори йшли тихо. Важко сказати, що з цього народиться.

Можна сподіватися, що Харківські угоди стануть своєрідною вакциною для української влади, що подібного не треба робити не тільки з Росією, а і з іншими закордонними партнерами. Чи скористається своїм досвідом українське керівництво з приводу переговорів щодо Митного союзу? Поки що скористалося, ми бачимо, що українська сторона не хотіла б приставати на ті пропозиції, які робить Росія. Україна відчуває, що зірвати переговори з Європейським Союзом коштуватиме дуже багато для її репутації. У мене ж сумний висновок: Харківські угоди не стали справжнім уроком для української влади.

Чи реальна перспектива розрахунків за російський газ російськими рублями?

Олександр Сушко: Це питання не має ніякого комерційного підґрунтя, так само як Митний союз не є економічним проектом. На сьогоднішній день Російська Федерація хоче зробити з рубля міжнародну резервну валюту. Тут уже питання в тому, наскільки Україна пристане на такі речі, тому що очевидно, що в Україні немає такої кількості рублів. Це означає, що «Нафтогаз» змушений буде конвертувати свої кошти в рублі, таким чином підтримуючи російську банківську систему, фактично інвестуючи в неї, щоб в такий спосіб задовольняти інтереси Росії щодо перетворення рубля в міжнародну валюту. Це може статися в тому випадку, якщо українська сторона захоче піти на поступки Росії. Хочу зазначити, що жодна з європейських країн не платить рублями, вони платять в твердих валютах, що є звичайною міжнародною практикою. Тому жодних об’єктивних підстав для такого рішення немає.

Володимир Омельченко: Декілька років тому заступник голови уряду Російської Федерації пан Кудрін оголосив ціль Росії перетворити через деякий час російський рубль у резервну світову валюту. Хоча ця ціль в осяжній перспективі нереальна, але зараз Росія хоче розширити вплив рубля на пострадянському просторі.

Якщо Україна піде на пропозицію Росії в цьому питанні, то вона стане більш залежною від російського емісійного центру, де друкуються ці рублі. Це дозволить Росії отримати ще один вагомий інструмент впливу, монетарний, на українську політику і економіку.

Які ризики для нашої національної валюти?

Володимир Омельченко: Ми сьогодні маємо неповноцінну національну валюту, оскільки на власному ринку гривня займає тільки 50%, а інші 50% - долар. Якщо Україна піде на те, щоб дозволити експансію рубля в Україну, то це ще більше зменшить простір української гривні і підірве його значення у внутрішніх розрахунках. Це не є добрими ліками для української економіки.

З часу Харківських угод, як змінилися російсько-українські відносини?

Сергій Солодкий: Я з самого початку не вірив у те, що у відносинах російського та українського керівництв все безхмарно. Ви пам’ятаєте, що спершу Віктор Янукович поїхав до Брюсселю, а потім до Москви, цим символічним кроком вони були обурені і ображені. Реакція учасників першої зустрічі з російського боку: українська сторона була не готова. Вони очікували пакету пропозицій, якихось поступок, компромісів, і в Росії в певній мірі зраділи, коли була підписана Харківська домовленість по Чорноморському флоту.

Очікувалося, що і далі буде так само. Але в Україні теж прийшло розуміння, що за загальними словами про братерство, дружбу і гарні відносини не йшло реальних кроків. Український уряд скільки не бився над тим, щоб переглянути газові угоди, нічого не виходило. Скільки він не боровся, щоб російська сторона відмовилася від проекту «Південний потік» нічого не вийшло. Тобто, ззовні ми бачимо дружні відносини, але на переговорах в закритому режимі все не так просто.

Після відмови України від Митного союзу можна очікувати, що погіршення відбуватимуться на всіх фронтах - і на політичному, і на економічному. Російський прем’єр уже заявив, що будуть посилюватися економічні бар’єри для українського виробника – це, очевидно, буде першим кроком після того, як Україна підпише угоду про асоціацію з Європейським союзом.

Олександр Сушко: Загалом ми можемо констатувати, що відвертої публічної напруги, яка була за попереднього українського уряду, немає. В той же час, закулісний бік дипломатичних відносин зберіг всі ті чинники напруги, які були, і, наскільки мені відомо, нікуди не ділася зверхність, з якою російська сторона ставиться до українських партнерів і лобіює свої бачення.

Більше того, поступки з боку України створили у російської сторони відчуття, що таким чином можна досягти і інших поступок. Тому коли раптом виявляється, що в деяких питаннях Україна не поступається, то знову ж таки роздратування посилюється. Тобто, на тих напрямках, де раніше не було конфліктних питань, зараз вони виникають саме тому, що українська влада примудрилася сформувати у росіян завищені очікування щодо поступок, на які українська сторона може піти. Тому поки що прямих атак на український уряд з боку Росії немає, але тим не менше, це роздратування накопичується і рано чи пізно воно якось виплеснеться.

Володимир Омельченко: Згідно стратегії, яка існує в Росії по відношенню до України, безхмарних відносин між нашими державами в принципі бути не може. В Росії є так званий постімперський синдром, і їй не потрібна ні незалежна Україна, ні незалежний Президент. Тому поки Росія не змінить свого відношення до України, поки вона не подолає цей постімперський синдром, безхмарних відносин між Росією та Україною очікувати годі. Українська влада не хоче бути васалом у Росії, бо не для того були витрачені такі величезні кошти і зусилля для приходу до влади.