Міф про об’єднану опозицію

Всі 14 опозиційних партій, які вчора виступили проти Харківських угод, фактично змагаються приблизно за 25-30% національно-свідомого електорату. Ця акція стала одноразовою, бо ні про яке реальне об’єднання опозиції, особливо на майбутніх парламентських виборах, не йдеться. Після відміни блоків та збільшення прохідного бар’єру, малим партіям просто доведеться злитися з більшими, щоб потрапити в Раду. Ці процеси будуть відбуватися навколо трьох основних гравців на цьому електоральному полі – «Батьківщини», «Фронту змін» та «Свободи». Щоправда, це коло можуть розширити партія Віталія Кличка та поки що примарне об’єднання Гриценка-Катеринчука. І жодних шансів у «Нашої України».

Про це в прес-центрі «Главкому» говорили директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології Михайло Погребинський та директор Центру політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко.

Володимир Фесенко: «На парламентських виборах ніякої об’єднаної опозиції не буде»

Виступ проти Харківських угод в черговий раз продемонстрував, що в деяких найбільш дражливих для суспільства випадках опозиційні сили можуть проводити спільні акції. Це можливо і надалі. Доцільною є координація дій опозиції у Верховній Раді, але з цієї формою об’єднання все виглядає набагато складніше. Скоріше, ми бачимо стихійне спільне голосування. Чіткої взаємодії, спільних дій, спільної стратегії та тактики парламентської роботи у опозиції немає. Тому в парламенті опозиційне об’єднання виглядає досить сумнівно. Останні сплески активності були якраз рік тому під час ратифікації Харківських угод. Цього року ми практично нічого такого масштабу не бачили.

Щодо політичного, електорального об’єднання. По-перше, в українських умовах (європейських також) немає поняття «об’єднана опозиція». Це - міф. До того ж у нас такого не буде, оскільки час від часу є ліва опозиція, зокрема комуністи, які зараз граються у напівопозицію. В будь-якому плюралістичному суспільстві, де йде змагання партій, немає єдиної опозиції. Інша річ двопартійна система, коли одна з партій є опозиційною. Опозиція може об’єднуватись або на президентських виборах, або в процесі створення парламентської більшості. Мотивація парламентського об’єднання є меншою, оскільки немає юридичного інституту опозиції. Єдине, що варто об’єднатися для того, аби вплинути на вибори спікера ВР і, можливо, на голосування щодо недовіри прем’єр-міністру, або вплинути на законодавчу політику, ускладнивши діяльність уряду та Президента. Але це максимум, на що може бути здатною нова парламентська більшість.

На майбутніх виборах в умовах, коли зокрема будуть скасовані виборчі блоки, у багатьох партій, які схильні до об’єднання, залишається один вихід – розчинитися в більш великих партіях. Цей процес вже йде на рівні переговорів, консультацій. Найбільш активно він буде відбуватися навколо «Батьківщини», тому що це найбільш потужна опозиційна сила. Там є молодші союзники, з якими треба щось робити: ПРП, можливо Народний рух України, з яким все складніше, бо їм не хочеться втрачати бренд, Луценко зі своїми соратниками. У Тимошенко також може бути потреба в цьому, оскільки їй не потрібні маленькі опозиційні партії, які б відбирали в неї по пару відсотків. Також я не виключаю можливе злиття деяких партій, хоча це буде більш складний та суперечливий процес, не завжди результативний. Ми вже побачили спробу об’єднатися навколо «Фронту змін» Яценюка, але вже сьогодні очевидно, що Арсеній Петрович втратив ентузіазм щодо цього об’єднання. Проте Гриценко, Катеринчук, Кириленко будуть шукати варіанти об’єднання своїх політичних сил, щоб створити більш потужну націонал-демократичну партію. Тому на перспективу тема об’єднання буде залишатись актуальною і в той же час неоднозначною аж до початку парламентської кампанії. Цьому буде сприяти ще одна річ: якщо не буде суттєвих змін у законопроекті про вибори народних депутатів, там вперше за весь останній час дозволено, щоб у кампанії брали участь партії, створені напередодні виборів, а не за рік до них. Реальні об’єднавчі процеси будуть значно меншими за масштабами.

На парламентських виборах ніякої об’єднаної опозиції не буде. В першу чергу тому, що є реальна конкуренція інтересів. Три головні опозиційні центри – «Батьківщина», «Фронт змін» та «Свобода» - залишаться як самостійні гравці. Швидше за все, до них додасться партія Віталія Кличка. Хтозна, можливо, коли об’єднаються Гриценко з Катеринчуком і їм вдасться посилити свій рейтинг так, щоб претендувати на подолання виборчого бар’єру, ще й вони приєднаються до цього змагання. Тому у нас на наступних парламентських виборах буде не тільки і не стільки змагання між владою та опозицією, скільки змагання всередині опозиції. Опозиції ж варто буде об’єднатися вже після парламентських виборів для того, щоб в разі вигідного для них результату створити нову парламентську більшість. Такий шанс у них теоретично може бути, виходячи з нинішніх рейтингів. Хоча за півтора року до виборів ще багато чого може змінитися.

Михайло Погребинський: «Антиросійська налаштованість не залишає шансів цьому політичному загалу»

Насправді у нас є досвід об’єднання опозиції, коли з’явилася фігура, яка теоретично мала шанс стати президентом. Це коли Ющенко об’єднав навколо себе широкий загал національно-демократичних суб’єктів, і врешті отримав найбільшу кількість голосів на парламентських виборах 2002 року.

Щодо об’єднання в нинішніх умовах. Я звертаю увагу на основне гасло об’єднання – проти Харківських угод. Навіщо об’єднуватися, щоб вимагати неможливого? Очевидно, що Харківські угоди не будуть скасовані. Потрібна повна зміна влади. Навіть, якщо сьогоднішні опозиціонери прийдуть до влади, ще не факт, що ці угоди будуть скасовані. Це говорить про абсолютно дитячу хворобу української опозиції. У нас опозиція одна, є просто різні її відтінки. Будь-який лідер опозиційної колони буде говорити більш-менш спокійно до тих пір, поки мова не зайде про Росію. Всі представники тих 14 партій виявляють більшу чи меншу схильність до ненависті до Росії. При цьому в Україні так, як ці політики загалом ставляться до Росії, ставляться не більше 10% населення.

Тому проблема нашої опозиції – це відсутність серйозного опозиційного проекту, партії чи об’єднання, яке б опонувало, але при тому не було б антиросійськи налаштоване. Тому що антиросійська налаштованість фактично не залишає шансів цьому політичному загалу, в тому числі працює не для українського суспільства.

Хіба Харківські угоди - це основна проблема, яку переживає українське суспільство? Якщо ви станете вивчати ієрархію проблем, то зрозумієте, що охорона здоров’я провалена, соціальна забезпеченість провалена, корупція – супер. Де основні гасла, які відповідають насущним проблемам суспільства? Я вважаю, що це вирок для опозиції на сьогодні.

Насправді, є тільки одна ідеологічно налаштована опозиційна колона – це «Свобода». Вони відверто, чітко і ідеологічно налаштовані на націонал-соціалістичні або соціал-націоналістичні ідеали. Всі інші відрізняються різною формою політичного цинізму. З боку мінімального цинізму - Гриценко, у якого є свої переконання і, схоже, вони важливіші, ніж присутність в політиці. А з іншого боку, максимально цинічна політична фігура – Яценюк, який очікує свого місця у владі. Навколо нього збирається значна кількість людей, не долучених сьогодні до владних можливостей, які б хотіли разом з Яценюком отримати такі можливості.

Щодо Тимошенко, поки що не можна говорити, що її політична кар’єра закінчилася. Попри всі її проблеми, рейтинги у неї не зменшуються, вона, очевидно, на другому місці. Тимошенко є центром тяжіння для тих політиків, які не мають суперамбіцій і готові розчинитися в партії «Батьківщина» для того, щоб залишитися в політиці.

У «Нашої України» шансів зберегти нинішні амбіції та залишитися в політиці, скоріше за все, дуже мало. Або ви, Вікторе Андрійовичу і інші, полишаєте свої амбіції і заходите в якийсь союз (припустимо, з тим самим Гриценком, Катеринчуком, Кириленком чи іншими), створюєте якусь націонал-демократичну силу, яка буде відмінна від Тимошенко та Яценюка, або вас не буде.

Остаточно ми не знаємо, яким буде закон про вибори, але точно не буде чисто партійної системи, що вона буде, скоріше за все, 50/50. Тут постає питання здатності української політики до об’єднання, тому що абсолютно очевидно, що будуть мажоритарні вибори в один тур. Тут ми навіть не досягли рівня демократичного розвитку Венесуели, де на мажоритарних виборах є представник від влади, проти якого об’єднуються представники інших опозиційних прошарків.

Відомо також, що не буде графи «проти всіх». Я чув, що це наробить багато біди, бо люди не зможуть висловити свій протест проти діючої влади. Насправді, якщо ти проти всіх і не хочеш відмовлятися від свого права прийти на вибори, ти можеш прийти і розірвати свій бюлетень. Правда, є один нюанс, що полягає в тому, як будуть рахуватися голоси: від дійсних бюлетенів, чи від усіх. Нагадаю, що в Європі в основному рахують від дійсних, а у нас до сих пір було від усіх.

Володимир Фесенко: Серед чинників, які заважають об’єднанню опозиції, навіть тимчасовому для спільних акцій, як це не парадоксально, є особистість самої Юлії Тимошенко. У багатьох лідерів нинішньої опозиції є критичний досвід взаємин з Тимошенко, були і невиконання якихось обіцянок, і «кидки». Тобто, немає повної довіри до неї. Всі знають, якщо ти об’єднуєшся з Тимошенко - все, ти їй підлеглий, ти втрачаєш самостійність.

Я вже не кажу про таку банальну річ, коли Яценюк, Гриценко і багато інших відверто казали, що їм важко бути на одній трибуні з Тимошенко. Вона занадто яскрава фігура, яка своєю енергією і харизмою подавляє всіх навколо себе.

Ще один чинник полягає в тому, що влада в різний спосіб розколює опозицію, і робить це достатньо вдало, технологічно та професійно.

Вчора на одному з телеканалів Наливайченко критикував більше Тимошенко, аніж владу. Активно почав виступати Ющенко. Чи справді їхня партія є технологічним проектом від влади?

Михайло Погребинський: «Наша Україна» мусить зробити щось одне: або відмовитись від амбіцій, або забути про свою присутність в політиці, тому що шансів на високі ролі зараз у них немає. Вони не долають навіть 3% бар’єр, що вже говорити про 5%... А Ющенко при цьому говорить так, що він може повернутись, як мінімум, на посаду прем’єр-міністра.

Володимир Фесенко: Щодо Віктора Андрійовича та Юлії Володимирівни можна писати романи, причому в стилі Гоголя з великим сарказмом.

Згоден, «Наша Україна» зараз тяжко хвора політична утвора. Зараз їм варто думати не про якісь електоральні перемоги, а про те, як потрапити в політичну реанімацію та залишитись у політиці. Там купа різних проблем плюс невизначеність самого Ющенка, буде він залишатись у політиці чи займатись особистим життям. Рейтинги такі, що ніякої перспективи.

Тимошенко вони критикують тому, що там є особистісні речі. Для багатьох «нашоукраїнців» вона є більшим чинником роздратування та незадоволення, ніж нинішня влада. Це проявлялося і раніше. Крім того, за рахунок кого їм повертати виборця? Для них Тимошенко – конкурент. Всі ці 14 опозиційних партій, які вчора виступили проти Харківських угод, фактично змагаються приблизно за 25-30% національно-свідомого електорату. «Наша Україна» ще сподівається на те, що може відібрати якісь голоси у Тимошенко, хоча зараз найбільш агресивний опозиційний хижак – це «Свобода». Інша річ, що їхній рейтинг стабілізувався. Якщо зараз «свободівці» будуть використовувати не тільки націоналістичні гасла, а й соціальні, то можуть збільшити свій рейтинг. Взагалі це проблема опозиції: вони сконцентрувалися на суто політичних темах та гаслах, а людей турбує зовсім інше.

Яким може бути логічне пояснення того, що опозиційні політики мовчать і щодо підняття пенсійного віку, щодо інфляції, зростання комунальних тарифів?

Михайло Погребинський: На мою думку, вони просто вважають, що єдиний шанс, який дозволяє їм об’єднатися, - це антиросійський чинник. Вони дивляться і не бачать, що думають люди. У нас немає ідеологічної опозиції, вона не реагує на реальні проблеми, зокрема, корупцію. Простіше сказати: «Долой харьковские соглашения!». Народ свого часу вже об’єднувався під гаслом «Бей жидов, спасай Россию!». Українські політики зазвичай так і роблять – йдуть простим шляхом, складні плани не реалізують.

Щоб зберегти свій електорат, я б на місці влади створив опонента на своєму полі, який би критикував партію влади та водночас спирався на сучасну ліберальну нішу з хорошим ставленням до Росії, представляв би схід та південь. Якщо взяти разом «важко сказати», «не буду приймати участь у виборах» та «проти всіх», то на сході таких 58%, на заході – 46,5%. Тобто, менше половини, при тому на сході більше людей налаштованих як опоненти. Їм не подобається своя влада, а де ж опозиція? Це колосальна проблема: є половина населення сходу країни, яка не має своєї політичної опозиції. При цьому подивіться на рейтинги всіх опозиційних сил в тому регіоні – вони мінімальні. У «Свободи», яка розповідала, що вона перейде Дніпро, якихось 0,03% на сході. Там є незадоволене населення, але хто буде отримувати його голоси?.. Цього ніхто не робить, бо є Партія регіонів, одна як КПРС.

Володимир Фесенко: Найбільш простий шлях для опозиції, як і раніше, орієнтуватися на більш активну національно-свідому частину свого електорату. За нього вони й змагаються, тому і вибирають такі теми з гучним інформаційним приводом та подразником саме для їхніх виборців.

Щодо соціальної тематики, то вони про це говорять, але коли йдеться про практичні дії, треба працювати з людьми та демонструвати не показушну опозиційність, а дієвість. Зараз «Батьківщина» не готова навіть до того, щоб організовувати серйозні акції на місцях. Перевага тієї ж «Свободи» на Галичині в тому, що вони працюють з людьми. Всі інші опозиційні сили працюють лише в телевізорі, тому наша опозиція, за деякими виключеннями, стала телевізійною опозицією. Крім того, багато громадян не довіряє не лише владі, а й опозиції та її лідерам. Люди готові вийти на вулиці заради захисту своїх інтересів, але вони не хочуть, щоб їх очолили політики.