Близькосхідні розбірки

Ускладнення ситуації на Близькому Сході сьогодні викликає занепокоєння навіть попри те, що це традиційно один із найбільш нестабільних регіонів у світі. Задавнені конфлікти в цих країнах час від часу активіалізуються, проте досі не можуть знайти свого вирішення.

Про курдське питання, турецько-ізраїльські відносини, напругу в Сирії та майбутнє Ірану та Іраку в прес-центрі «Главкому» розповів директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос.

Ігор Семиволос: «Близький Схід вбачає в Туреччині гравця, який може принести певну стабільність і більш-менш зрозумілі правила гри»

Коли ми говоримо про останні події в районі Іракського Курдистану, слід розуміти, що це не якийсь одномоментний акт бомбування на території Іраку, а це тривалий процес, який зветься «курдське питання». Історія цього питання почалася з розпаду Османської імперії, коли, відповідно до Лозаннських угод, території Курдистану були розділені між близькосхідними країнами. В результаті курдське населення опинилося в Сирії, Ірані, Туреччині і Іраку. В той час реально була незалежна лише республіканська Туреччина, інші ж країни перебували або під мандатом, або були напівзалежні від європейських країн. Тривалий час курди залишалися нацією, яку не бачать в Туреччині. І лише на початку 1980-х років як реакція на військовий переворот, починається збройна боротьба курдів, які використовують ліворадикальні гасла. Виникає Курдська робітнича партія і, по суті, цей конфлікт триває вже 27 років.

Якщо на початку цього конфлікту вважалося, що достатньо силовими заходами знищити бази повстанців, то на сьогоднішній момент політики в Туреччині розуміють, що таким чином конфлікт не вирішити. Чому зараз ми спостерігаємо ескалацію конфлікту? Це пов’язано з тим, що минулого місяця іракські повстанці, так звані борці за свободу, здійснили цілу низку терористичних нападів на турецьких військових, яких загинуло близько 40 осіб. Для турецького суспільства це дуже чутлива подія, і військові не могли відреагувати іншим чином, як розпочати нову серію військових ударів по базах повстанців.

В Туреччині світську владу уособлює помірковано-ісламістська Партія справедливості і розвитку, а військові залишаються носіями антирелігійної світської ідеології, тому, очевидно, що влада не могла не зважати на цей тиск з боку військових. Це навіть тоді, коли вона тримає військових на відстані і намагається, чим далі, тим більше, усувати військових від внутрішньополітичного життя, залишаючи їм тільки військову сферу. Це саме військова сфера, і тут військові діють уже на свій розсуд, виходячи із свого уявлення про безпеку Туреччини.

Є санкція до жовтня цього року на можливе використання сили, в тому числі не тільки повітряних ударів, а і наземної сили на території сусідніх країн. Як ви знаєте, на території Іракського Курдистану перебуває обмежений контингент турецьких сил - незначний, але вагомий елемент, за допомогою якого турки намагаються контролювати пересування курдських повстанців через кордон.

В курдському питанні Туреччина активно співпрацює з Іраном. Справа в тому, що на території Іракського Курдистану існують бази, як повстанців Курдської робітничої партії, так і повстанців, які походять з території Ірану. Така співпраця абсолютно природна, що викликає зі свого боку незадоволення західних союзників – американців, яким здається, що це підриває основи західної безпеки. Втім активізація такої співпраці знову таки пов’язана з трансформацією конфлікту в самому Іраку, оскільки найближчим часом американці підуть з Іраку. Відповідно, і турки, і Іран розраховують на збільшення свого впливу на територію Іракського Курдистану, виходячи із своїх міркувань безпеки.

Керівництво Іракського Курдистану змушене підтримувати тісні зв’язки з Туреччиною, і, принаймні, на словах обіцяти обмежити діяльність баз курдських повстанців на території Іраку. З економічної точки зору, для Курдистану Туреччина є природнім продовженням самого Курдистану. Приблизно 70% інвестицій, які приходять в Курдистан, - це інвестиції турецьких бізнесменів. Всі шляхи транспортування газу і нафти ідуть через територію Туреччини. Туреччина для Курдистану є воротами в світ, тому псувати відносини офіційного Курдистану і Туреччини влада Курдистану не хоче. Разом з тим, Масуд Барзані, який підтримує доволі тісні стосунки з турецькою владою, не готовий виступити справжнім посередником у цьому конфлікті, все більше схиляючи турецьку владу до демократичного вирішення цього конфлікту.

Конфлікт, який триває 27 років, в значній мірі спирається вже не на причини, які його викликали, а на похідні, які виникають в процесі конфлікту. Туреччина стикнулася з тим, що силовий шлях вирішення конфлікту виявився безперспективним. Ще з 2003 року починають розробляти мирне вирішення питання. Передбачається надання курдам культурної автономії, що практично означає появу курдського народу, мови, топоніміки, телебачення, місцевого самоврядування і багато чого іншого – того, чого курди були позбавлені впродовж існування сучасної Турецької Республіки.

Здається, такий план абсолютно очевидний, і політична еліта, особливо в особі ісламістів, найбільш послідовно намагається реалізувати цей мирний проект, на відміну від інших націоналістів, які ставилися до курдського питання більш насторожено. Але вони стикаються з проблемою, яка була висвітлена в опитуваннях, що проходили в Туреччині відносно курдського питання. Значна кількість людей в Туреччині погоджується, що курдське питання є ключовим у внутрішньополітичному житті Туреччини. Тим самим опитуванням виявлено, що переважна кількість людей погоджується з тим, що силовий шлях вирішення цього конфлікту неефективний, що родинні та інші відносини між курдами і турками доволі тісні та переплетені, але все впирається в недовіру.

Недовіра є ключовим чинником того, що конфлікти в розділеному суспільстві продовжуються, незважаючи на всі позитивні сигнали, які надсилаються ворогуючими елітами. Недовіра висловлюється в тому, що переважна більшість турків бачать такі дії курдів, як крок до розчленування Туреччини. Натомість, курди вважають, що культурна автономія та максимальні права для курдів, навпаки - зміцнять турецьку державу. При цьому, треба визнати, що дії радикального крила Курдської робітничої партії спрямовані саме на розкол, щоб представити цю ситуацію як тривалу громадянську війну, і змусити центральну владу оголосити в регіоні військовий стан, що є дуже важливим елементом для подальшої радикалізації населення.

З певною долею позитиву можна говорити про те, що заходи, які робляться зараз турецькою владою, дають результат. Градус насильства і незадоволення в курдських регіонах спадає, доволі значна кількість курдських інтелектуалів підтримують дії турецької влади. Але в тому і полягає проблема таких застарілих конфліктів, що будь-яка провокація дуже швидко ламає весь, здається, вже узгоджений план дій. Тому на сьогодні, незважаючи на заходи, які проводяться турецькою владою, курдське питання залишається невирішеним і таким, що в подальшому може дестабілізувати ситуацію в цьому регіоні Туреччини. Дії курдських партизан не зможуть призвести до реальних змін кордонів або утворення Курдистану, навпаки – їх активність може лише зменшити активність виникнення курдської автономії на території Туреччини, оскільки це буде сприйматися, як пряма загроза і дуже чутливий елемент серед турецького населення.

Наразі не зрозуміло, чи розпочне Туреччина наземну операцію, але в будь-якому разі активність Туреччини в цьому регіоні буде зростати, навіть виходячи з того, що, як не дивно, але Близький Схід вбачає в Туреччині гравця, який може принести певну стабільність і більш-менш зрозумілі правила гри. Тобто, ментально народ готовий прийняти більшу роль Туреччини на Близькому Сході, аніж це було років 20-30 тому.

Із збільшенням ролі Туреччини можуть погодитися навіть Китай, Росія, Сполучені Штати?

Ігор Семиволос: Туреччина рік тому прийняла доволі цікаву зовнішньополітичну концепцію «Zero problems with neighbors». Це політика, яка вперше за історію сучасної Турецької Республіки заявила, що у Туреччини немає ворогів. Саме така м’яка позиція дає більше можливостей Туреччині, ніж жорстка позиція, якої дотримувалися націоналісти часів кемальських режимів, де була жорстка фіксація. Сьогодні такої фіксації немає, і Туреччина може діяти в залежності від обставин з різними країнами, тією самою Росією. В даному випадку Туреччина доволі активно співпрацює з Росією і практично по всім позиціям досягає свого. Але ця позиція виглядає, як позиція м’якої сили, і Туреччина в даному випадку є якраз тією країною, яка дуже активно користується тією м’якою силою і можливостями османського надбання, тобто спільного історичного простору.

Власна автономія в Іраку фактично призвела до того, що там курди стали себе впевненіше почувати, ледь не самостійно торгують нафтою і т.д. Так зніме гостроту питання надання їм автономії на території інших країн чи, навпаки, дасть можливість їм стати на ноги та згодом ще більше радикалізувати ситуацію?

Ігор Семиволос: З приводу того, що курди торгують нафтою, це перебільшення. Переважна більшість нафти знаходиться в районі Кіркуку, який виведений із території курдської автономії. Це ще одне величезне спірне питання. За Саддама Хусейна здійснювалися масові переселення сунітських племен на території Кіркуку для того, щоб змінити етнічний баланс. Крім того, там ще мешкають туркмани – тюркські племена, якими опікується Туреччина. Курди свого часу тиснули на туркманів, бо вважали, що вони теж будуть переселені для того, щоб контролювати ці нафтові родовища і не дати доступу до них курдам, яким по праву вони належать. І це ще одна проблема, яка стоїть між Туреччиною і Іракським Курдистаном. Турки кожного разу наполегливо кажуть, що вони не дадуть ображати туркманів. Відповідно, вони стоять на позиціях того, що Кіркук не є частиною курдської сторони.

Скоріше за все, тут мова йде не про територіальну, а про культурну автономію. В даному напрямі вже робилося багато кроків. Наприклад, зараз в курдських турецьких провінціях вже є написи курдською та турецькою мовами. Є курдське телебачення, хоча це вже запізнілий крок, бо переважна більшість курдських каналів діють в Європі та підтримуються Курдською робітничою партією. Турки просто були змушені якось реагувати на те, що в кожному домі стояли «тарілки» та ловили безліч курдських каналів. Вже є політично активні рухи курдів.

Але там є дуже багато різних складових, зокрема, соціально-економічних, бо ці провінції дуже бідні, треба давати цим людям освіту. З іншого боку, це теж небезпечно, бо отримавши освіту, вони потім стать курдськими націоналістами і вимагатимуть більшого. Ці загрози існують, тому все це і пояснює не до кінця чітку позицію Туреччини.

Культурна автономія в будь-якому разі – це факт, який вже реалізується. Про це треба говорити відкрито і пояснювати не лише курдам, а, в першу чергу, туркам. У них існує недовіра, бо турки відчувають загрозу з боку курдів, що вони відокремляться та розділять державу. Це результат постімперської свідомості, бо турки були імперським народом. Подивіться на росіян, для них питання розвалу є базовим страхом. Турки також цього бояться, бо у них свого часу це відбулося, їм довелося прикладати величезні зусилля для того, щоб не допустити повного зникнення Туреччини. Лишилося б навколо Анкари кілька племен, яких би всі гнобили. Але Туреччина вистояла і змогла реалізуватись як держава. Вони думали, що нав’язавши всім одну ідентичність – турецьку, зможуть позбутися оцих османських проблем. Цей страх існує, тож треба доводити туркам, що тут немає небезпеки.

Отже, курдам так і не вдасться найближчим часом створити свою державу, бо на це немає ні ресурсів, ні згоди світової спільноти, яка не хоче дестабілізації в регіоні?

Ігор Семиволос: Так.

Зараз непросто складаються стосунки між Туреччиною та Ізраїлем? До чого це призведе?

Ігор Семиволос: Стосунки Ізраїлю та Туреччини, «Флотилія свободи»… Це було так чи інакше зав’язано на внутрішньополітичну ситуацію в Туреччині, де необхідно було підняти рейтинг правлячої партії на тлі економічних негараздів. Там з’являється нова генерація націоналістів, яка більш активна, креативна та намагається здійснювати тиск. Сьогодні вони не представляють реальної загрози владі ісламістів, але в майбутньому… Для того, щоб зберегти позитивну динаміку для правлячої партії в тому числі була організована та «Флотилія свободи». Це версія, яку можна обговорювати, але в будь-якому разі відносини між Туреччиною та Ізраїлем практично зійшли на пси, якщо не повністю, то в значній мірі, особливо коли мова йде про військову співпрацю і т.д. Після війни, яка розпочалась між Ізраїлем та Палестиною в секторі Газа, на турецькому телебаченні з’явилась серія «мильних опер», де розповідалось про життя палестинців, яких гноблять ізраїльтяни. До речі, тоді ізраїльтяни дуже гнівно реагували на це, тим не менше, стало очевидним фактом, що в Туреччині суспільна думка значною мірою антиізраїльська. Навряд чи найближчим часом можна очікувати, що відносини між Ізраїлем та Туреччиною можуть покращитися.

Для Туреччини, по великому рахунку, зараз цікавіший Близький Схід в цілому. Думаю, ця тактика абсолютно виграшна, хоча і є небезпека загрузнути в цих проблемах і звідти не вийти. Ви бачите, як дуже просто можна загрузнути в Лівії. І ми ще не знаємо, як загрузнуть в Сирії, хоча це менша країна і там все відбудеться набагато швидше.

До речі, ще три роки тому турки першими заявили, що ключова проблема Близького Сходу найближчих кількох років – Єгипет. Вони чудово усвідомлювали Єгипет після Мубарака ще коли про Арабську весну і чутки не було.

Чому вони так роблять? Тому що для турків євроінтеграція є важливим елементом навіть внутрішньої трансформації всередині країни. Найбільш послідовні євроінтегратори - ісламісти, а не націоналісти. Вони проводять всі реформи, які від них вимагає європейська спільнота. Стільки реформ, скільки зробили ісламісти, не зробив жодний уряд Туреччини. Я можу погодитися з тим, що в значній мірі ісламісти це роблять, виходячи зі своїх цілей щодо внутрішньополітичної ситуації, в боротьбі проти військових. Вся демократія в Туреччині – це обмеження влади військових, це недопущення катувань як ключового питання курдської проблеми. Повертаючись до турецької євроінтеграції – їм треба туди з чимось прийти. І прийти з тим, що Близький Схід так чи інакше Туреччина контролює. Якщо ж ні, то принаймні Близький Схід готовий слухатися Туреччину. Ця турецька «м’яка сила» є тим аргументом, який, на думку правлячої турецької партії, зрештою переламає недовіру у відносинах між Туреччиною та Європейським Союзом.

Чи взаємопов’язані між собою події в арабському світі та на Близькому Сході?

Ігор Семиволос: Дійсно, вони пов’язані між собою через те, що ці події відбувалися в короткому проміжку часу, на події в кожній країні мав демонстраційний ефект попередньої революції. Пов’язані ж вони між собою спільною природою авторитарних режимів. Практично всі режими, які є на Близькому Сході, – це режими, які законсервувалися і набули чинності в кінці 70-х на початку 80-х років. Відповідно, криза цих режимів, криза арабського націоналізму, криза ісламізму призвели до таких подій. Хоча при цьому ніхто не говорить про кризу ісламізму, але якщо в кінці 90-х років гасло «Іслам – це рішення» було найпопулярнішим в арабському світі, то в 2011 році воно зійшло з порядку денного та перестало бути актуальним. Ці кризи призвели до революцій.

Де ще є такі приховані «гарячі точки», які можуть вибухнути найближчим часом?

Ігор Семиволос: Фактично всі псевдореспубліканські режими (спадкові по суті, коли влада переходить від батька до сина, але формально це республіки) - авторитарні держави, де можливе продовження подій «арабської весни». Але з цих режимів вже практично нікого немає. Лишився хіба що Алжир, але він має свою історію, там по суті продовжується громадянська війна, тому мирна революція за визначенням просто неможлива. Там радикалізація суспільних настроїв відбулася давно і досі триває. Проблема радше полягає в тому, як знайти вихід із цього конфлікту.

Монархічні режими мають більшу стабільність, більшу стійкість. Монарх сам може ініціювати якісь трансформації і вони легше проходитимуть в суспільстві, оскільки існує сакралізація монарха. Його зникнення для людей є дещо інше, аніж повалення якогось диктатора. Це ще й випливає з ісламської релігії, коли мова йде про шейха, освяченого релігією, тож повстання проти нього – це вже проблема.

Очевидно, світ переключиться на Сирію. Складна ситуація з Іраном, але це вже Середній Схід. В Ємені ситуація може тягнутися довго.

Що буде з Іраком, коли звідти підуть американці?

Ігор Семиволос: Не знаю. Ірак, скоріше, залишиться як єдина країна.

Які наслідки матимуть для України події в Лівії? Яка доля контрактів, підписаних урядом Тимошенко, потім Азарова?

Ігор Семиволос: Навряд чи ми можемо говорити про продовження таких контрактів. Я не думаю, що вони навіть збереглись. Якщо наші приїдуть та покажуть ці документи, для перехідного уряду Лівії це будуть просто папірці.

Водночас українська позиція щодо подій в Лівії була абсолютно виважена. Та пасивність і скептицизм по відношенню до повстанців на початковому етапі були важливими не з точки зору майбутніх контрактів, а безпеки людей, зокрема, українців, які працюють в Лівії, щоб вони не стали об’єктом ненависті. З цих міркувань наша «ніяка» позиція абсолютно виправдана. В майбутньому, очевидно, якщо ти хочеш там щось отримати, треба там щось робити. Попередні провали української політики в Лівії залежали від обох сторін, вони виявилися недоговороздатними, тому ці угоди не виконувались ні з того, ні з іншого боку.

Але західним компаніям пообіцяли, що угоди з ними виконуватимуться. Чому ж наші не чинні? Причина - в ставленні до України?

Ігор Семиволос: Переважна більшість лівійців просто не знає про Україну. Вони можуть говорити лише про наших лікарів. До того ж давайте не будемо всі ці заяви, які зараз звучать з боку лівійських повстанців, розглядати як остаточне рішення. Це лише заявка, початок торгів. Це ж Близький Схід, для якого це нормальне явище. Виставили певні умови: ті хороші, ці – погані, але це не означає, що вони не будуть працювати. Просто для них будуть інші умови, їм треба прикласти більше зусиль, заплатити, щоб працювати. В тому числі це стосується і України. Отже, раніше укладені контракти не будуть дійсними, але можна буде домовлятися. Проте ніхто не дасть гарантію, що знову не вийде пшик.

Свого часу у Муаммара Каддафі була ідея-фікс перетворити Лівію у ворота в Африку. Він вклав туди величезні кошти, які заробляли лівійці від продажу нафти, фінансував купу різноманітних режимів в Африці, але це нічого не дало.

Прокоментуйте ситуацію навколо Лівії в тому плані, що ООН відмовилось розморозити рахунки, щоб гроші пішли повстанцям. Який вихід у Каддафі?

Ігор Семиволос: У Каддафі виходів немає. Він може втекти та здати владу, але тоді не буде сином свого племені, бо є кодекс честі, якого треба дотримуватись. Тоді складніше буде домовлятися його племені з переможцями. Є багато різних нюансів, які обмежують можливості Каддафі. Хоча цілком можливо, що його втеча, зникнення може бути частиною домовленостей між племенем та повстанцями.

Щодо фінансування, то ситуація досі залишається невизначеною, розблокують ці гроші чи ні. В Тріполі йдуть складні процеси, бо коли заходить армія, починається мародерство і таке інше, тим більше у людей на руках багато зброї. Ключове питання – як її зібрати? В Бенгазі, щоб зібрати всю зброю, вистачило двох місяців, там були створені нові «чекісти», які просто зачистили територію від кримінальних банд. Думаю, такий процес буде і в Тріполі, але там буде складніше, оскільки одна справа, коли ти дієш в місті, яке тебе підтримує, і зовсім інша, коли це місто тривалий час перебувало на іншому боці.