Роль приватних шкіл в українській освіті

Приватні школи в Україні складають 0,01% від кількості загальноосвітніх закладів освіти. Тоді як в Голландії приватних шкіл понад 70%, у Польщі – 20%, навіть наша сусідка Росія уже подолала 10-тивідсотковий бар’єр. Ці школи є альтернативою масовій школі для дітей з особливими фізичними та інтелектуальними потребами, для сімей з своїми власними духовними чи національними орієнтирами. В столиці за таке задоволення батьки платять від 1,5 до 4 тисяч гривень щомісячно.

З 2000-року держава припинила фінансування приватних шкіл. Їм не надається жодних пільг на оренду приміщень. Такий навчальний заклад входить в категорію споживачів тарифів на комунальні послуги, якій вони відпускаються найдорожче. Більше того, підручники, які мають бути в портфелях абсолютно всіх учнів, в приватні школи не надходять і купити їх неможна. Тож чи не є це прихованою формою державного рекету на знищення приватних шкіл?

Про це на прес-конференції в «Главкомі» говорили голова Агенції розвитку освітньої політики Людмила Паращенко та голова Асоціації керівників шкіл міста Києва Юрій Шукевич.

Людмила Паращенко: «Приватних шкіл у ланці загальної середньої освіти має бути 10-15%»

Приватні заклади освіти є ровесниками незалежної України. Вони почали активно виникати в 1991 році саме як альтернатива масовій школі. На першому етапі це були вальдорфські школи, школи Монтессорі, школи, які відповідали особистим запитам батьків, приміром, школи з духовною складовою, культурологічні, фінансові, економічні.

На першому етапі держава активно підтримувала розвиток приватної школи, оскільки загальна середня освіта є обов’язковою і держава гарантує її виконання. Однак, у 2000 році з невідомих причин державний компонент на виконання обов’язкового державного стандарту освіти перестав фінансуватися з боку держави. Справа розвитку навчальних закладів приватної форми власності стала справою самих колективів і батьків.

Тому другий етап з 2000 року позначився скороченням кількості приватних шкіл по всій Україні. На сьогодні в більшості обласних центрів України не залишилося жодної приватної школи, я вже не говорю про районні центри чи невеликі містечка. З понад 20 тисяч шкіл по Україні, приватних трохи більше сотні, що складає 0,01% від загальної кількості загальноосвітніх закладів освіти.

Чи означає це, що у батьків чи педагогів зник інтерес до автономної діяльності, реалізації педагогічних ідей? Навпаки. Масова школа сьогодні не задовольняє дуже багатьох людей і не лише змістом освіти, але і стосунками в школі, професійною підготовкою вчителів, матеріально-технічним забезпеченням школи тощо. Батьки готові доплачувати за реалізацію їхньої освітньої потреби в легальний і законний спосіб. Але, на жаль, механізму легальної доплати у нас не існує.

Сьогодні приватні навчальні заклади в правовому полі розглядаються не як освітні інституції, а як суб’єкти господарювання. Мовою чиновників і перевіряючих - це комерційні підприємства, звідси і відповідні комунальні тарифи, податки на землю, прибуток і багато чого іншого. Витримати такий податковий тягар маленькому колективу приватного навчального закладу видається з кожним днем все важче. Створені дискримінаційні умови щодо діяльності приватного навчального закладу як освітньої інституції, на відміну від приватних вищих навчальних закладів, де студенти можуть повернути собі певну частину податкового кредиту, якщо вони сплачують за навчання. Кошти на виконання державного стандарту у бюджеті є, вони розподіляються на кожного маленького українця, але через недосконалий бюджет та механізм розподілу вони до приватної школи не доходять.

Приватних шкіл залишилося так мало саме через відсутність фінансово-господарських механізмів регулювання державою діяльності приватних навчальних закладів. Природа їх діяльності подвійна. З одного боку – це самостійних суб’єкт господарювання, школа сама має забезпечувати обладнання, робити ремонти, закупати підручники. А з іншого боку, діяльність приватної школи регламентована державою, школа не має права навчати за іншими підручниками, виконувати іншу навчальну програму, застосовувати іншу форму контролю за навчанням. Тобто, на 90% діяльність приватної школи і комунальної співпадає, не співпадає тільки відповідальність держави перед учнями, які навчаються в приватній і державній школі.

Батьки також потрапляють у нерівноправне становище, тому що вони сплачують свої податки на утримання усієї бюджетної сфери. Я як мама двох дітей, що навчаються в приватних навчальних закладах, не отримую жодної копійки на здобуття обов’язкової середньої освіти для своїх дітей. При цьому з моєї вже оподаткованої зарплати, коли я сплачую за навчання своїх дітей, школа як суб’єкт господарювання так само сплачує податки. Більше того, коли школа виплачує заробітну плату вчителю за виконання державного стандарту, теж сплачується податок.

Юрій Шукевич: «Приватні школи безпечніші з точки зору насильства, в тому числі психологічного, тому що там менше учнів та більше уваги»

В середньому по Україні виділяється приблизно 6 тисяч гривень щороку на одного середньостатистичного учня, це близько 600 гривень на місяць, якщо відкинути два літні місяці. Інша справа, що немає механізму дізнатися, скільки коштів приходить до школи саме на мету освіти, тому що в регіональні кошториси на освіту входять дуже багато позицій, які безпосередньо не пов’язані з уроками. Це видатки на позаосвітні та позашкільні установи, які є дуже зручними, але це не освіта дітей. Це інститути Академії педагогічних наук, які не мають прямого відношення до проведення уроків. Це вертикаль обласних, міських, районних управлінь освіти, якої не існує ніде в Європі. Крім того, соціальні потреби - медичне обслуговування, харчування, безкоштовне обов’язкове підвищення кваліфікації всіх вчителів, директорів та їх заступників. Це все зменшує реальні 6 тисяч гривень на рік до суми, яку навіть ніхто не знає.

Немає безкоштовної освіти, є теоретично безоплатна освіта. Немає інструменту, коли кошти батьками вносяться на рахунок школи, але вони сплачують за освіту через систему податків.

Практично в усіх країнах Європи є приватні школи і школи, які утримуються з місцевого або державного бюджету. Є цікаві зразки в Польщі, де існують громадські школи, утворені громадою.

Всі роки незалежності держава бореться за те, щоб школи своєчасно мали тепло, меблі, світло, книжки, обладнання кабінетів фізики, хімії, інформатики. Ця боротьба закінчується тим, що на 21-му році незалежності в України таких коштів немає. Тому поки що треба визнати як факт, що батьки зобов’язані інвестувати в освіту своїх дітей не тільки через систему податків, але і через пряму допомогу школі коштами, роботами, послугами, матеріальними цінностями. З точки зору економіки шкіл, давно треба перейти на поняття консолідованого бюджету. В практиці шкіл є бюджетне фінансування і є залучені батьківські кошти у вигляді благодійних внесків, які можуть бути оподатковані, неоподатковані, готівкові або через банк, але це все відбувається. Якщо ж цього немає, то якість освіти падає, тому що уроки фізики без обладнання та лабораторних робіт – неякісні уроки. Альтернативою є мультимедійне забезпечення, віртуальні досліди та лабораторні роботи, але це теж потребує інвестицій.

У школі, де я директор, є інклюзивні учні, але тільки окремі їх категорії. Міністерство освіти останні два роки робить кроки в цьому напрямку. Але що робити тим батькам, у яких діти сьогодні вимагають особливих умов, які не можуть чекати, поки держава зможе розкрутити це на всю Україну. Для дітей, які мають певні можливості, приватна школа – це оаза. Тому приватні школи, як в Росії чи Польщі, повинні мати бюджетне фінансування.

Людмила Паращенко: Сьогодні безоплатної освіти в школі дійсно не існує, батьки дофінансовують. У виступі Віктора Януковича було сказано про те, що очікувати стовідсоткового бюджетного забезпечення на сьогодні – це утопія, ми маємо перейти від бюджетного споживання до партнерства та свідомих інвестицій у розвиток бюджетної сфери. В даному випадку діяльність приватної школи може бути моделлю такого переходу. Кожен приватний навчальний заклад працює з батьками легально на підставі угод про співпрацю, він є суб’єктом господарювання, який перебуває під прискіпливою увагою всіх фіскальних та перевіряючих органів. На сьогодні приватна школа є моделлю автономної педагогічної діяльності. Такий досвід потрібно розцінювати саме як ресурс для розвитку бюджетної сфери загалом, а не дивитися на приватну школу як на щось надлишкове.

Якщо буде прийнято новий порядок надання приміщень в оренду та нові тарифи на комунальні послуги, в яких приватна школа є категорією споживачів, яким ці послуги відпускаються за найвищою ціною, вони просто збанкрутують і закриються.

Приватна школа є альтернативою, коли у дитини є особливі потреби, пов’язані з її фізичним станом. Це так. А що робити батькам, у яких діти мають інтелектуальні особливості, коли дитина обдарована із швидким способом засвоєння навчального матеріалу, яка не може навчатися успішно в класі, де 30-35 осіб? Що робити родинам, які мають свої духовні орієнтири? Я маю на увазі конфесійні та національні школи.

Чи втратить від того, що закриється приватна школа місцевий бюджет? Абсолютно точно втратить. Мало того, що приватна школа - це близько 30-40 робочих місць, які утримуються цієї установою, це ще й дуже стабільний платник податків і бюджетоутворювач.

Коли в Україні зникнуть приватні навчальні заклади, а це вже може статися дуже скоро, чи зможемо ми сказати, що слідуємо курсом, який був проголошений в 1993 році Національною програмою «Освіта»? Там було сказано про демонополізацію, деуніверсалізацію сфери освіти і перехід до державно-громадського управління в освіті. Чи виконаємо ми Національну доктрину розвитку освіти? Чи буде це кроком до реалізації Національної стратегії розвитку освіти, яка щойно прийнята на педагогічному з’їзді? Ми втратимо демократизацію сфери освіти.

Як ми виглядатимемо на тлі освітніх реформ, які відбуваються в сучасній Європі? Наприклад, Росія проголосила державний стандарт і обов’язкову освіту, виділяє певну суму коштів і куди б дитина не пішла, ці кошти підуть за нею. Більше того, там виділено три типи діяльності школи: казенна (утримується стовідсотково державою), бюджетна (отримує бюджетні кошти, бюджетне замовлення і може виконувати свою діяльність як додаткові освітні послуги) та автономна (відпрацьовує нові моделі державного стандарту, новий зміст навчання, педагогічні технології), і всі три типи держава стовідсотково фінансує.

Юрій Шукевич: Є точка зору, що якість освіти в приватних школах невисока. Два роки тому одна з приватних шкіл Києва за результатами ЗНО отримала стовідсоткові результати, це конкуренція найкращим фізматшколам.

Приватні школи безпечніші з точки зору насильства, в тому числі психологічного, тому що там менше учнів та більше уваги. І взагалі для приватної школи сім’я – це клієнт. На такій мові ми, бюджетники, тільки вчимося розмовляти.

Президент оголосив війну корупції – це схвально. Я не чув про жоден прояв корупції в приватних школах. Це є ознакою того, що приватні школи треба підтримувати і вивчати їх досвід.

Наскільки батьки дофінансовують освіту дітей в державних школах?

Юрій Шукевич: На сьогодні ніякої статистики не існує. За моїми даними, співвідношення бюджетного фінансування і позабюджетного може зрости до 1:1. Тобто, в деяких варіантах батьки щомісяця дофінансовують ще 600 гривень.

На що направляються ці кошти?

Юрій Шукевич: Є три напрямки. Перший – це те, без чого школа не може працювати. Припустимо, районний бюджет не дозволяє собі профінансувати заміну лампочок освітлення, заміну замків в дверях, ганчірки для прибирання туалетів та миючі засоби. Тоді виникає потреба звернутися до батьків. Другий - потреби понад державного мінімуму. Наприклад, стипендії учням. Такої обов’язковості немає, але якщо батьки домовляються, чому б цього не робити? Є школи, які не можуть профінансувати медпрацівника, тоді батьки за свій кошт вводять медсестер. Третій напрямок – харчування. Я не розумію, чому всіх дітей початкових класів, в тому числі дітей олігархів, треба годувати обідом за кошти держави?

Пане Юрію, чи не ви дивитеся на приватні школи як на конкурентів?

Юрій Шукевич: В якійсь мірі так, але конкуренція і змагання – це поштовх вперед.

Пані Людмило, скільки щомісяця ви платите за навчання своїх дітей в приватній школі?

Людмила Паращенко: Різниця в оплаті існує в залежності від того, які освітні послуги надає школа. В середньому вартість по Києву від 1,5 до 4 тисяч гривень щомісячно. Я плачу за свою дитину 1 800 гривень на місяць і більше нічого не доплачується.

Вартість утримання в Шевченківському районі комунальних навчальних закладах минулого року становила 10,5 тисяч гривень на одну дитину, приблизно тисячу гривень на місяць. Якщо б ці кошти віддавалися так само в приватний навчальний заклад, то батьками би довелося дофінансовувати 500-800 гривень на місяць. Тоді б у них було бажання віддати дитину в школу з високими характеристиками, прозорими стосунками, які потрапляють в систему оподаткування і не порушують гідності у відносинах між директором школи і батьками. Бо дуже часто директори державних шкіл опиняються в ситуації подвійної гри, бо не можуть існувати за кошти державного бюджету, мусять залучати батьківські кошти, і в той же час це є не юридично забезпеченою діяльністю, яку завжди можна кваліфікувати як хабар, побори або примус до фінансування.

Що потрібно зробити щоб приватна школа стала конкурентом державній?

Людмила Паращенко: Перше – розвіяти залишки радянської свідомості про те, що освіта є соціальним благом. Якщо б ми розглядали освіту як сферу, яка утримується на кошти платників податків, якби з’явилася категорія платник податку як відповідальна особа в партнерстві з державою, якби ми розглядали освіту як послугу, за якість якої цей платник податку має спитати, то тоді б щось змінилося.

Друге – це політична воля. Підручники, за якими мають працювати всі навчальні заклади в межах України, видаються і затверджуються Міністерством освіти. На них написано «видано коштом бюджету, продажу не підлягають», це державна власність. Підручники, за якими мають працювати абсолютно всі школи, в приватну школи не надходять і купити їх неможна. Як виконати державний стандарт освіти? Чи не є це прихованою формою державного рекету на знищення приватних шкіл?

Третє – дуже багато залежить від стосунків з місцевими органами влади, від яких залежать тарифна та орендна політика. Бо неможливо платити 102 гривні за один метр квадратний в Шевченківському.

Яка частка приватних навчальних закладів має бути? Яке співвідношення приватних шкіл до державних в країнах Європи?

Людмила Паращенко: В Голландії понад 70% приватних шкіл. У Польщі – 20% в загальній середній освіті, 60% - у початковій. Росія зараз перейшла бар’єр 10%. Зрозуміло, що приватна школа не може бути масовою, якщо ми розуміємо її як альтернативу, де відпрацьовуються нові моделі та підходи. Якщо ж ми розуміємо приватну школи як місце, де кращі навчальні умови, то будемо говорити про більш масовий варіант. Тому на мою думку, приватних шкіл у ланці загальної середньої освіти має бути 10-15%.