Рейтинг українських послів за кордоном очолив Костянтин Єлісєєв

Серед лідерів рейтингу українських послів за кордоном, визначених експертами, - Костянтин Єлісєєв, Олександр Моцик, Маркіян Мальський.

Рейтинг закордонних послів читайте тут.

1. Костянтин Єлісєєв, представник України при Європейському Союзі

223 бали

Безперечний лідер минулорічного рейтингу «ТОП-10 українських послів» успішно перекочував на перше місце і десятки зразка 2011-го. Враховуючи, що тема європейської інтеграції України в минулому році успішно поглинула всі інші зовнішньополітичні напрямки – нічого дивного в цьому немає. Але фірмовий секрет Єлісєєва-посла не лише в тому, що він потрапив у правильний час в правильне місце. Костянтин Петрович явно не із тих українських дипломатів, хто в часи міжнародного відторгнення України різко переходять в режим дипломатичної сплячки. Швидше, навпаки.

{1-}

Заради завершення переговорів з ЄС з приводу Угоди про асоціацію і порятунку саміту Україна-ЄС за участю Януковича, Єлісєєв змушений був вдатись до серйозної актикризової дипломатії із застосуванням всіх можливих комунікаційних форматів. Чи то йдеться про смс-повідомлення, які він писав до Фюле, чи задушевні розмови з окремими євродепутатами напередодні прийняття відомих резолюцій Європарламенту по Україні. Він став настільки всюдисущим, що під кінець року деякі відомі представники Європарламенту, побачивши його у стінах головного законодавчого органу ЄС, вигукували на кшталт «ти знову тут?». Єлісєєв, схоже, не особливо переймався такою реакцією. Так само, здається, він не дуже переймався тим, як сприймуть у дипломатичних колах те, що він проводжає в аеропорту Брюсселя єврокомісара з питань розширення, аби дати йому відповідні «цінні вказівки» перед відльотом до Києва. Чи як сприймуть у медіа-експертній тусовці сюжет з поданням пальто для Януковича, аби отримати можливість шепнути Віктору Федоровичу на вушко кілька важливих речей, які на інших рівнях просто застопорились. Чи як реагуватимуть поінформовані експерти на готовність Єлісєєва у будь-який момент вилетіти до Берліна, аби там всім важливим людям на пальцях пояснити, чому не можна блокувати євроінтеграційні рухи України.

Небачену самостійність Єлісєєва в інсайдерських колах пояснювали достатньо добре налагодженим прямим контактом з Банковою. Дехто навіть списував таку лояльність Адміністрації Президента на донецьке походження посла, про яку Янукович начебто пам’ятає ще з часів призначення Єлісєєва на посаду заступника міністра закордонних справ.

Можливо, не в останню чергу тому ім’я Єлісєєва в експертних і дипломатичних колах почало спливати останнім часом серед претендентів на заміну міністра Грищенка, щоправда, в числі кандидатів, швидше, «другої хвилі». Сам Єлісєєв, складається враження, був би не проти зіштовхнутись з черговим дипломатичним викликом й у ролі посла. І не обов’язково у Європейському Союзі. Перевага Єлісєєва перед деякими іншими главами українських диппредставництв полягає й у тому, що, незважаючи на свою тимчасову брюсельську прописку, він постійно присутній і в українському інформаційному просторі. Телевключення, коментар чи інтерв’ю для нього стали справою одного дзвінка (причому, часто на його ж мобільний номер), а не маси офіційних запитів й безкінечних переговорів з прес-службою. Над чим Костянтину Петровичу необхідно ще попрацювати – так це над своєю категоричністю: безкомпромісність у дипломатії не завжди тотожна з відстоюванням національних інтересів.

{2-}

2. Олександр Моцик, посол України в Сполучених Штатах Америки

112 балів

Послу України в Сполучених Штатах Америки Олександру Моцику навряд чи можна позаздрити. Розвивати відносини з головним поборником демократії в світі на тлі згортання демократії в Україні та гучних судових процесів - невдячне завдання навіть для одного з найдосвідченіших і водночас найобережніших українських дипломатів. До того ж, якщо Сполучені Штати входять у трійку ключових зовнішньополітичних партнерів для Києва поруч з Росією та Євросоюзом (принаймні офіційно), то в переліку пріоритетів американської дипломатії Україна явно не значиться навіть у двадцятці. І тим більше не з’явиться напередодні президентських виборів у США, коли жоден серйозний кандидат не захоче дискредитувати себе в очах електорату сумнівними міжнародними контактами.

Олександр Моцик як посол загартований в неабияких міжнародних боях за честь України ще з часів президентства Кучми, звісно, робив все можливе, щоб ані внутрішньополітична ситуація в Україні, ані втома від України, яка успішно перекочувала зі Старого континенту на Новий, не звели нанівець політичний діалог двох країн, а імідж Віктора Федоровича зразка 2011 не докотився у США до іміджу Леоніда Даниловича зразка 2003-го. Відчайдушні спроби звести Януковича й Обаму мали інколи достойний (як на саміті країн Центрально-Східної Європи у Варшаві ), а інколи й трагікомічний вигляд (як під час Генасамблеї ООН ООН в Нью-Йорку, коли з банального вітання двох президентів українська сторона зробила «коротку робочу зустріч», а сам факт вітання знімали на мобільний телефон члена української делегації).

А спроби Олександра Моцика створити хоча б мінімальну видимість теплого прийняття Віктора Януковича на рівні української громади взагалі вилились у досить неприємну для посла публічну історію. Український амбасадор начебто намагався вмовити представників невдоволеної діями офіційного Києва щодо опозиції української діаспори відмовитися від проведення запланованих акцій протесту під час перебування Віктора Януковича у Нью-Йорку. Прецедент «телефонної дипломатії» набув значного розголосу, явно не покращивши репутацію Олександра Моцика. Однак, більшість експертів рейтингу ІСП не схильні вдаватись до категоричних суджень з цього приводу, розуміючи, наскільки глава української дипмісії в Вашингтоні опинився між молотом і ковадлом. Запевнення Олександра Моцика в тому, що «українська влада не обирає між реформами і демократією, бо вони є однаково важливими в контексті трансформації України у високорозвинену європейську державу», виглядають для американської влади щонайменше дивно, оскільки, як стверджують в неформальних розмовах компетентні в питаннях України представники американського уряду, насправді вони не бачать ні реальних реформ, ні реальної демократії. І будь-які авторські колонки посла в американській пресі чи навіть української вкладки в «Washington Post» не здатні замаскувати реальний стан справ в Україні і пробудити за нинішніх умов інтерес Вашингтона до Києва. Якщо, звісно, таким інтересом не вважати заяви Держдепартаменту з приводу переслідувань опозиції, резолюції Конгресу США чи листи Хілларі Клінтон до Юлії Тимошенко. Щоправда, деякі українські експерти, котрі взяли участь в опитуванні ІСП, відзначали, що якби не виняткова наполегливість Олександра Моцика, заяви Вашингтона в бік Києва були б ще гострішими.

Не дивно, що вакуум контактів між Україною та США на високому політичному рівні, український посол намагається компенсувати активізацією торгівельно-економічних зв’язків та культурними проектами. З його ініціативи відбуваються зустрічі американського та українського бізнесу, проводяться презентації інвестиційно привабливих українських підприємств. Відзначився дипломат у 2011 році й організацією найбільш масштабного в історії українсько-американських відносин святкування річниці незалежності України: воно відбулось у Великій залі бібліотеки Конгресу США за участі більш ніж тисячі поважних гостей. Своєрідний вияв поваги до факту незалежності України безвідносно до її влади.

{3-}

3. Маркіян Мальський, посол України в Республіці Польща

106 балів

Маркіян Мальський почав свою дипломатичну роботу не в простих умовах. Він ледве не з самого початку свого перебування у Варшаві наразився на шквал гнівної реакції в Адміністрації Президента України. У дипломатичних колах подейкують, що приводом для такого ставлення стало інтерв’ю посла в Польщі одному з українських видань, в якому, начебто, він дозволив собі сказати більше, аніж мав би сказати. Звісно, з часом прецедент вичерпався, але осад залишився. Зокрема, осад у вигляді переконання, яке інфікувало експертні та дипломатичні кола як у Варшаві, так і в Києві, що у Маркіяна Мальського немає виходу на президентську адміністрацію в Україні, а для посла, мовляв, це дуже серйозний мінус. Як бачимо, українські експерти, опитані ІСП, особливої трагедії з цього не роблять. Інакше, він навряд чи б удостоївся потрапити до трійки нашої десятки. Деякі з них, наприклад, вважають, що послу достатньо мати гарний контакт з міністром закордонних справ. У кого-кого, а в Мальського він є. Ще до призначення у Польщу, про Мальського – на той момент декана факультету міжнародних відносин Львівського університету – говорили як про креатуру Грищенка. Мовляв, саме Костянтин Іванович про лобіював призначення свого давнього товариша на цю посаду.

Зрештою, не лише в персональних контактах справа. Цілком логічно, що експерти, оцінюючи посла, не могли не орієнтуватись на динаміку польсько-українських відносин у 2011 році. А вона за кількістю формальних і неформальних контактів побила всі рекорди, завдячуючи, не в останню чергу, головуванню Польщі в ЄС. Маркіяну Мальському не доводилось тратити багато часу на речі, які є справжніми головоломками для послів України у Німеччині, Франції чи, в нинішніх умовах, навіть США. Наприклад – як організувати зустріч президента України з його відповідним партнером на Заході на найвищому рівні. З іншого боку, відшліфований політичний діалог між Україною і Польщею (не в останню чергу завдяки голові правління Ялтинської Європейської Стратегії Фонду Пінчука Александру Квасьнєвському) ризикує звести роль посла України в Польщі до примітивного «зустрінь-проведи». Це, звісно, якщо у президента Коморовського залишиться бажання зустрічатись з українським колегою і після Євро-2012.

{4-}

4. Ігор Долгов, посол України в Бельгії, глава Місії України при НАТО

82 бали

Послу України в Бельгії та главі Місії України при НАТО Ігорю Долгову вдалося напрочуд швидко адаптуватися до нових політичних реалій «позаблоковості» України замість тривалої у часі «євроатлантичної інтеграції». Більше того, у минулому році Долгов робив все можливе, аби з нового статусу України витиснути для співробітництва України та НАТО максимально багато користі. Зокрема, користуючись відсутністю серйозного емоційного нашарування в цій темі. Відтак у відносинах України з Північноатлантичним Альянсом минулого року спостерігався своєрідний ренесанс на умовах позаблоковості, а Ігор Долгов, за оцінками опитаних ІСП експертів, закріпився у першій п’ятірці нашого рейтингу.

Українські та іноземні експерти в унісон зараховують до його заслуг позитивну динаміку розвитку політичного діалогу та посилення практичного співробітництва з НАТО. Дійсно, візит генерального секретаря НАТО Андерса фог Расмуссена до Києва, Парламентська Асамблея НАТО в Києві, «круглий стіл», присвячений 20 рокам Євроатлантичного партнерства в Дипломатичній Академії, візит Костянтина Грищенка в штаб-квартиру НАТО, візит до Києва делегацій НАТО на чолі з Джеймсом Ставрідісом та Джеймсом Аппатураєм – це не ще далеко не повний перелік зустрічей на вищому рівні до організації яких у 2011 році тією чи іншою мірою долучився Ігор Долгов. Більше того, як стверджують інсайдери в штаб-квартирі НАТО, якби не наполегливість українського посла, то деякі з цих візитів (зокрема генсека Альянсу) могли б взагалі не відбутись у минулому році.

«Досвідчений кадровий дипломат, з яким приємно працювати, оскільки завжди можна мати стовідсоткову впевненість у досягненні необхідного результату. Ігор Олексійович має в Брюсселі великий авторитет, що дозволяє йому належним чином просувати національні інтереси України на «західному» напрямі», - охарактеризував українського амбасадора один з високопоставлених експертів рейтингу ІСП.

Як результат – багато наших експертів називають 2011 рік досить успішним з точки зору практичного співробітництва між Україною й НАТО. А от з рівнем довіри між Альянсом та нинішньою українською владою, констатують вони, потрібно ще серйозно попрацювати.

{5-}

5. Сергій Корсунський, посол України в Туреччині

77 балів

Завзяття та ентузіазм посла України в Туреччині Сергія Корсунського стали дуже в пригоді в українсько-турецькому діалозі у 2011. За словами самого посла, »відносини між нашими країнами за цей рік виросли майже від повної їх відсутності до тісного партнерства, зокрема, з втіленням кількох важливих кроків: створення зони вільної торгівлі та безвізового режиму між Туреччиною та Україною».

Справжнім дипломатичним досягненням Сергія Корсунського деякі експерти, опитані ІСП, охрестили практично бездоганно організований грудневий візит президента Віктора Януковича до Анкари, під час якого було підписано дев’ять двосторонніх документів, в тому числі й довгоочікувану міжурядову Угоду про умови взаємних поїздок громадян. Звісно, таке пожвавлення в діалозі між Анкарою та Києвом навряд чи можна вважати заслугою виключно посла. Свою важливу роль, як подейкують в дипломатичних колах, зіграли і гарні стосунки, які склались між президентом Януковичем та прем’єром Ердоганом ще з часів прем’єрства першого.

У минулому році також почала працювати Стратегічна рада високого рівня між Україною та Турецькою Республікою, на першому засіданні якої співголовували український президент Віктор Янукович та прем’єр-міністр Туреччини Реджеп Ердоган. Подібний формат є принципово новим явищем у зовнішньополітичній діяльності України.

Звісно, відносини з Туреччиною не були б такими привабливими для України, якби не їх бізнес-складова. Посол Корсунський, схоже, це чудово розуміє. Так, у листопаді 2011 року він сприяв масштабній презентації Національних проектів України у Стамбулі за участі представників Державного агентства з інвестицій та турецького бізнесу. Зона вільної торгівлі між Туреччиною та Україною – ще один реальний виклик для посла України в Туреччини, оскільки її створення вимагає від української сторони більш ніж жорсткого відстоювання національних інтересів. Деякі експерти вже підрахували, що у випадку створення ЗВТ з Туреччиною державний бюджет України недоотримає біля 114 млн. гривень в рік. Українську сторону подібні прогнози, здається, не лякають, і посол України в Туреччині переконаний, що переговорний процес щодо створення угоди триватиме ще близько одного-двох років. А поки зона вільної торгівлі не створена, посол Султанський пишається тим, що Україна залишається пунктом призначення N1 для рейсів з аеропортів Стамбулу.

Чи не єдиною серйозною ложкою дьогтю в бочці українсько-турецького меду стала згода Туреччини на будівництво Росією «Південного потоку» - газопроводу в обхід України, проти будівництва якого українська влада з моменту приходу президента Януковича задіяла всі свої дипломатичні та інформаційні ресурси. Зокрема і в Туреччині. Великого розголосу набули й публікації самого посла на сторінках турецької преси про безперспективність проекту «Південний потік», які з’являлись навіть після підписання Туреччиною угоди з Росією. Щоправда, головні промоутери дружби з Туреччиною в урядових колах запевняють, що насправді турки не хотіли жодним чином нашкодити Україні.

{6-}

6. Андрій Дещиця, посол України у Фінляндії

55 балів

Посол України у Фінляндії Андрій Дещиця з року в рік впевнено підтверджує виведену у свій час Інститутом світової політики формулу – «інколи не країна красить посла, а посол країну». Зрозуміло, що поле для дипломатичного маневру в посла України в Фінляндії досить обмежене. Хоча б тому, що, на відміну від тієї ж Швеції, поле для дипломатичного маневру самої Фінляндії у питаннях України досить обмежене. Значною мірою, через небажання провокувати неадекватну реакцію у великого фінського сусіда. Тим не менше, як стверджують обізнані експерти, у фінських урядових, дипломатичних та експертних колах ви навряд чи знайдете людину, що спеціалізується на Східній Європі, і яка б на хвилині десятій розмові з українським співрозмовником сама б не зауважила щось на кшталт: « Ви знаєте – у вас в Хельсінкі дуже хороший посол». Деякі до слова «посол» ще незмінно додають епітет -»європейський». Мовляв, кого-кого, а Андрія Дещицю нічого не пов’язує зі старою, ще переважно радянською школою української дипломатії. Дійсно, складно уявити деяких українських послів, які будуть брати участь у дискусіях на тему України в різних аналітичних центрах країни перебування навіть тоді, коли не значаться серед спікерів. Чи які заради того, щоб назва «Україна» хоча б якось звучала у загалом байдужій до неї країні перебування, долучаються до таких креативних проектів, яким у Фінляндії став проект «CDphoto» (певному колу закордонних послів доручили зробити кілька знімків про Фінляндію, які потім увійшли до фотоальбому та фотовиставки, що демонструвалась у супроводі задіяних у проекті послів по всій країні). Як зауважив один з опитаних ІСП експертів, секрет успіху посла Дещиці в тому, що він сприймає свою посольську місію як честь представляти Україну, а не як почесне заслання.

{7-}

7. Наталя Зарудна, посол України у Німеччині

53 бали

Наталя Зарудна у грудні 2011 році завершила свою діяльність на посаді Надзвичайного та Повноважного Посла України в Німеччині, і вже незабаром має очолити місію ОБСЄ у Казахстані. За чотири роки перебування на чолі українського диппредставництва в ФРН призначеній ще президентом Ющенком Зарудній довелося з головою зануритись у вир українсько-німецьких відносин, які неначе приречені на появу все нових та нових бар’єрів між Києвом та Берліном. Німеччина однаково гостро не сприймала в Україні ні зародження демократії з внутрішньополітичною нестабільністю, ні внутрішньополітичної стабільності з зародженням антидемократичних тенденцій.

А фінальний акорд переговорів між Україною та ЄС по Угоді про Асоціацію оголив і без того серйозні фобії, котрі існували в німецьких елітах з приводу європейського майбутнього України. Як зізналася Наталя Зарудна вже після свого звільнення, Німеччині було надзвичайно складно визнати європейську ідентичність України. Тим більше, на фоні відкритих кримінальних справ проти Юлії Тимошенко та Юрія Луценка, честь і репутацію якого послу Зарудній вже довелось рятувати кілька років тому після відомого інциденту у Франкфуртському аеропорту. Ситуація ускладнювала та обставина, що Ангела Меркель, яким би не було її персональне сприйняття «Леді Ю», вважає Тимошенко політичним союзником через зв’язок останньої з Європейською народною партією. А політичних союзників у Німеччині прийнято захищати… Тим більше, якщо це допомагає й вирішенню інших зовнішньополітичних завдань Берліна.

{8-}

8. Юрій Костенко, посол України в КНР та Монголії

50 балів

Минулий рік для українсько-китайських відносин розпочався з відлуння дипломатичного інциденту, який мав місце на церемонії нагородження Нобелівською премією миру китайського дисидента Лю Сяобо. Тоді, нагадаємо, на прохання китайської сторони ігнорувати нобелівську подію, посол України в Норвегії не відвідав захід. Цей начебто незначний, але дуже показовий момент поставив серйозне питання в українсько-китайських відносинах: наскільки далеко Україна готова жертвувати певними політичними позиціями заради деяких економічних преференцій з Китаєм? Фактично, став поштовхом для того, щоб дещо пригасити ейфорію на китайському напрямку української зовнішньої політики і накреслити певні »червоні лінії», за які Київ у діалозі з Пекіном не готовий переступити за будь-яких умов.

Щоправда, на ентузіазм Києва поглиблювати відносини з Китаєм це фактично не вплинуло. Доказом цього став »великий китайський візит» у червні 2011 року , коли до України завітав президент КНР Ху Цзіньтао (нагадаємо, що востаннє нога китайського лідера ступала на українську землю більш ніж десятиліття тому). Причому, не лише до Києва, але й до Ялти, з якою, як подейкують наші співрозмовники в дипломатичних колах, у нього пов’язані найбільш приємні спогади ще з часів відвідин України в 2000 році в іншому статусі.

Справжнім приводом для гордості Юрія Костенка є підписання під час візиту декларації про стратегічне партнерство між Україною та Китаєм, яку уряд Президента Януковича поспішив позиціонувати як першу цеглинку у розбудові українсько-китайського Великого Шовкового Шляху. Хоча, знову-таки, кожна сторона в таке стратегічне партнерство вкладає сій зміст. Якщо для Китаю Україна, передусім, цікава як політичний союзник в цьому регіоні Європи, то для України Китай – своїми грошима. Так чи інакше, українські прихильники розвитку зв’язків з Китаєм сподіваються на те, що вихід двосторонніх взаємин на стратегічний рівень для конфуціанського світогляду означає згоду на розвиток співробітництва у всіх сферах, відтак стане стимулом для будь-якого китайського чиновника чи бізнесмена зацікавитися Україною.

На закиди скептиків щодо того, що стратегічна дружба Пекіна і Києва залишиться на папері, Юрій Костенко наводить фінансові аргументи: мовляв товарообіг між КНР і Україною подолав у 2011 році 10-мільярдний рубіж, обсяги спільних інвестиційних проектів, серед яких найбільш згадуваним у ЗМІ залишається проект організації залізничного пасажирського сполучення Київ - міжнародний аеропорт «Бориспіль», впевнено зростають. Українські експерти обережніші в позитивних оцінках, але визнають: глава диппредставництва України в КНР робить все можливе, щоб оперативно та ефективно вирішувати проблемні питання двосторонніх взаємин.

У планах Юрія Костенка активно сприяти планах розширення та налагодження співпраці у гуманітарній та культурній сферах. Для цього, за словами українського посла, всі передумови створено і пріоритети визначено. Залишається одне – клопітка дипломатична робота.

{9-}

9. Володимир Єльченко, посол України в Російській Федерації

48 балів

У 2011 році на українського посла в Росії випало серйозне навантаження. Скандали з українською бібліотекою та відміною реєстрації української автономії, коливання української сторони щодо можливості приєднання до Митного союзу, епістолярні шедеври Миколи Азарова, утаємничені візити інкогніто до Криму Владіміра Путіна, вечірні посиденьки Віктора Януковича з російським тандемом в Завидово - сумувати українському амбасадору не доводилося. Але й особливо проявити себе було не так вже багато шансів: українсько-російські відносини давно вийшли на той рівень, коли лідери надають перевагу спілкуванню без особливого дипломатичного супроводу. Показовим з цього приводу є відповідь на питання «Хто в українському МЗС займається Росією?», яку якось дав один з керівників відомства євросоюзівській делегації. Відповідь звучала: «всі». У перекладі з дипломатичної мови – фактично означає ніхто.

Те, за що віддали належне Володимиру Єльченку деякі з наших експертів, - це, висловлюючись мовою одного з них, «з калейдоскопом ледь не щотижневих конференцій, зустрічей та переговорів українське посольство справлялося без зайвих конфліктів та ажіотажу». У принципі, конфліктів та ажіотажу вистачало на найвищих рівнях відносин.

У Кремлі ніяк не могли змиритись з напористим бажанням України фіналізувати переговори щодо Угоди про Зону вільної торгівлі і Угоди про асоціацію з ЄС загалом. Тим більше, коли Росія пропонувала, на її думку, досить спокусливу альтернативу – членство у Митному Союзі. І тим більше, коли ця спокуслива перспектива де-факто означала для України згоду Москви на перегляд ціни на газ для України – питання, яке дамокловим мечем нависло над українсько-російськими відносинами майже з перших місяців президентства Януковича і продовжує нагнітати атмосферу між Києвом та Москвою й далі.

У Білокам’яній також із здивуванням зустріли звістку про арешт Тимошенко за звинуваченнями в перевищенні повноважень під час підписання газових контрактів – Владімір Путін навіть картинно стинав плечима перед телекамерами. Ще б пак: попереджав же він Януковича, як стверджують інсайдери, якщо і саджати Юлю, то не за газ, а той демонстративно не послухав. Звісно, йдеться про той рівень високої політики, який в сучасних українських реаліях не здатен серйозно підкоригувати не колишній посол України в Росії, а нинішній міністр закордонних справ Костянтин Грищенко, ні тим більше сьогоднішній посол України в РФ Володимир Єльченко

{10-}

10 . Микола Кулінич, посол України в Японії

44 бали

Поява в цьогорічному рейтингу ТОП-10 послів українського амбасадора в Японії Миколи Кулінича цілком заслужена. На початку 2011 року глава українського диппредставництва організував масштабний візит президента Віктора Януковича до «країни вранішнього сонця». Щоправда, у самих японців вояж Януковича залишив не найбільш приємні спогади. Це стосується і недотримання українським президентом всіх прокольних моментів під час зустрічей у Токіо. І подорожі з Токіо до Осаки, коли охорона президента відзначилася блокуванням дверей вагону для інших пасажирів та жорсткими заходами безпеки. А коли українську офіційну делегацію помітили у дорогих бутіках Осаки вже після того, як вона у зв’язку з вибухами у Макіївці скасувала всі протокольні зустрічі і нібито мала повернутись на батьківщину, чаша східно-азійського терпіння переповнилася остаточно. Подейкують, місцевий губернатор попередив, щоб більше українців він і близько не бачив на території своєї префектури.

Крім організації японського турне Януковича, до активу Миколи Кулінича зовнішньополітичні експерти відносять й те, що після руйнівних землетрусів та аварії на атомній електростанції у березні 2011 року посольство України в Токіо оперативно і вміло організувало евакуацію для всіх бажаючих, працюючи на повну потужність. Посол особисто виїжджав до міста Фукусіма, що найбільше постраждало від атомної катастрофи. Там він сприяв якнайшвидшому переданню гуманітарних вантажів з України у вигляді індивідуальних засобів радіаційного захисту.

Окрім цього, Микола Кулінич у минулому році старанно працював на відкриття нових інвестиційних горизонтів для України. З нездоланним оптимізмом він переконував японський бізнес в тому, що українська економіка володіє достатнім потенціалом, щоб всерйоз зацікавити надзвичайно обережних партнерів з Японії, невтомно розхвалюючи український внутрішній ринок, інфраструктуру, чорноземи, мінеральні ресурси та вигідне геополітичне положення. І хоча відчутних дивідендів віддана праця українського дипломата поки що не принесла, експерти справедливо відзначили її високими оцінками.

Експерти рейтингу:

1. Бала Віталій, директор Агентства моделювання ситуацій

2. Балануца Олександр, заступник директора Міжнародного фонду «Єдиний світ»

3. Безсмертний Роман, екс-посол України в Білорусі

4. Вайє Томас, заступник голови правління з міжнародних питань Фонду Пінчука

5. Вересень Микола, журналіст

6. Вітер Олена, директор аналітичної групи «Dixi group»

7. Возняк Тарас, редактор журналу «Ї»

8. Геращенко Ірина, голова підкомітету з питань інформаційного забезпечення інтеграційних процесів Комітету ВР України з питань європейської інтеграції

9. Гетьманчук Альона, директор Інституту світової політики

10. Джердж Сергій, голова Громадської ліги Україна-НАТО

11. Донський Сергій, директор програми «Зовнішня та публічна політика» Українського Інституту публічної політики

12. Жовніренко Павло, голова правління Центру стратегічних досліджень

13. Зарембо Катерина, заступник директора Інституту світової політики

14. Карасьов Вадим, директор Інституту глобальних стратегій

15. Катеринчук Микола, голова Європейської партії України

16. Когут Ігор, голова ради Лабораторії законодавчих ініціатив

17. Костенко Максим, керівник управління експертно-аналітичного забезпечення апарату РНБО України

18. Кравченко Володимир, міжнародний оглядач тижневика «Дзеркало тижня»

19. Лещенко Олексій, віце-президент Gorshenin Group

20. Лимар Юлія, шеф-редактор інформаційно-аналітичного агентства «Главком»

21. Луценко Анатолій, директор GMT Group

22. Макеєв Олексій, заступник директора департаменту політики та безпеки МЗС України

23. Мельник Олексій, провідний експерт військових програм Центру Разумкова

24. Перепелиця Григорій, директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії МЗС України

25. Плотніков Олексій, голова підкомітету з питань міжнародної економічної політики ВР України

26. Потєхін Олександр, директор Центру політологічних, гуманітарних та прикладних досліджень

27. Савін Кирил, керівник представництва Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні

28. Семеній Олексій, незалежний експерт

29. Сидоренко Сергій, спеціальний кореспондент «Коммерсантъ»

30. Сушко Ірина, керівник громадської організації «Європа без бар'єрів»

31. Сушко Олександр, науковий директор Інституту Євроатлантичного співробітництва

32. Тарасюк Борис, голова комітету ВР України з питань європейської інтеграції, екс-міністр закордонних справ України

33. Тодоров Ігор, заступник директора Центру міжнародної безпеки та євроатлантичної співпраці Донецького національного університету

34. Тороп Оксана, міжнародний оглядач інформаційного агентства «Інтерфакс»

35. Трюхан Вадим, аспірант Національної академії державного управління, екс-директор Координаційного бюро європейської та євроатлантичної інтеграції Секретаріату Кабінету Міністрів України

36. Удовенко Геннадій, екс-міністр закордонних справ України

37. Фесенко Володимир, голова Центру прикладних політичних досліджень «Пента»

38. Фінько Антон, експерт Київського центру політичних досліджень та конфліктології

39. Чалий Валерій, заступник генерального директора Центру Разумкова

40. Шамшур Олег, екс-посол України в США

41. Шинкарук Катерина, старший науковий співробітник Інституту економічних досліджень та політичних консультацій

42. Шлінчак Віктор, голова наглядової Ради ІСП

43. Шовкун Леся, оглядач відділу політики газети «Україна молода»

44. Щерба Олександр, посол з особливих доручень МЗС України