Як Янукович з`їздив до Путіна?

Дві ключові мети неформального саміту країн СНД полягали в тому, щоб привітати Володимира Путіна з третім президентством та з’ясувати майбутню російську політику в межах пострадянського простору. Віктор Янукович скористався цією нагодою, проте не запропонував нічого для пошуку компромісу в україно-російських відносинах, тому й не отримав жодних чітких сигналів у відповідь. Адже Путін вже все сказав і тепер лише очікує, коли українська влада здасть свої позиції.

Про це в прес-центрі «Главкому» дискутували директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології Михайло Погребинський та політолог-міжнародник, професор кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка Григорій Перепелиця.

Георгій Перепелиця: «Київ бере паузу для того, щоб спрогнозувати поведінку офіційного Кремля»

Саміт СНД до певної міри був знаковий. Хоча, якщо подивитися на рівень офіційності, то фактично в Москві відбувався саміт ОДКБ, присвяченій 20-тій річниці створення цього воєнного російського блоку, бо саме він мав головний порядок денний. Саміт СНД був неформальним і цілком очевидно та закономірно, що ніяких рішень на ньому не було прийнято. Скоріше за все, президенти країн СНД використали його як можливість привітати президента Путіна з третім, і очевидно не останнім, терміном його президентства.

Відтак саміт носив неформальний характер і мав би вирішити два завдання. Перше – надати компліменти президенту Путіну і отримати дружню атмосферу у побудові майбутніх відносин з Російською Федерацією. Друга мета полягала в тому, щоб з’ясувати майбутню російську політику в межах пострадянського простору і відносно країн СНД. Президент Янукович мав нагоду привітати Путіна з обранням на третій термін, і відповідно з’ясувати перспективи вирішення найбільш болючих для України проблем. Це, перш за все, проблема ціни на російський газ, газотранспортна система, кооперація у вирішенні нової моделі цієї газотранспортної системи, участі у форматі трьохстороннього консорціуму.

Крім цього, Київ стоїть перед нагальною проблемою, як вибудовувати відносини з Митним союзом і в майбутньому з Євразійським союзом. Оскільки основною фішкою третього терміну президента Путіна буде максимально інтегрувати країни пострадянського простору, перш за все Україну, в російські інтеграційні об’єднання, дуже міцно прив’язати її в фарватері російської зовнішньої і внутрішньої політики, і, можливо, побудови нової моделі російської держави.

Київ постав перед серйозною дилемою, як вибудовувати відносини з цим інтеграційними об’єднанням. Росія чітко стоїть на позиціях реінтеграції, Київ поки стоїть на позиціях співробітництва. Сьогодні іде пошук формули, бо формула «3+1» не спрацювала і не могла спрацювати, перш за все тому, що це не цікавило Росію, бо вона не передбачає інтеграцію. Формула «3+1» передбачала не членство України в Митному союзі, а участь. Це така ж формула, яку Україна використовує відносно СНД: офіційно ми не є членами СНД, тому що не підписали статуту, але неофіційно ми є учасниками. Думаю, що офіційний Київ також намагався просунути цю формулу і в нові інтеграційні об’єднання, такі як Митний та Євразійський союзи. Москва дуже чітко розуміє ці наміри і не допустить, щоб Україна поводила себе в нових інтеграційних об’єднання так, як вона себе поводить в СНД.

Але ми не можемо ігнорувати Росію і ці нові інтеграційні об’єднання, тому що це третина нашого зовнішньоекономічного товарообігу – 40 мільярдів. Це дуже важливо для України з її не модернізованою економікою. Тому постає питання нової формули відносин з Митним союзом. Відповіді на це питання поки що не існує.

Янукович після зустрічі з Путіним окреслив основні болючі проблеми, які будуть вирішуватися. Але видно, що Київ бере паузу для того, щоб до певної міри спрогнозувати поведінку офіційного Кремля і знайти можливості для вирішення того, як вибудувати відносини співробітництва з Митним та Євразійським союзом, і питання ціни на газ. Щодо Керченської протоки це питання вже не таке болюче, як ці два питання, саме вони першими стоять на порядку денному майбутніх відносин України з Російською Федерацією.

Михайло Погребинський: «Українська влада ніколи не була такою стриманою і незалежною від усіх, як зараз»

Наскільки важливий був цей неформальний саміт? Є об’єктивні показники ступеню важливості. Перший – чи була інформаційна підготовка до нього Росії і України, друга – що писали про це в цих країнах. На ключових російських сайтах взагалі немає згадок про цей саміт, тобто ніхто всерйоз не ставився до цієї події, до речі і до ОДКБешної зустрічі також.

Яка була інформаційна підготовка поза самітом? В Росії, і у нас також, центральні засоби масової інформації значною мірою контролюються владою. Якщо ви спостерігали за тим, як подаються відносини та стосунки держави в наших засобах масової інформації, то ми зараз на піку негативного відображення, навіть більше, ніж за Ющенка. От є п’ятниця, через кілька днів Президент їде до Москви зустрічатися з Путіним, а на головному каналі країни Кісельов, який був співавтором книги з «Мішою 2%», запрошує того самого Мішу і 10-15 хвилин розмовляє з абсолютно маргінальним російським політиком, який опозиційний до Путіна. Хтось же цей процес контролює, тобто це свідома позиція: спочатку плюнути в обличчя Путіну, а потім поїхати з ним поговорити про речі, в яких зацікавлена більше Україна, ніж Росія.

Кажуть, що в Росії є план реінтеграції. Є формальний план: Митний союз потім Єдиний економічний простір, а потім Євразійський союз. Але це не наповнено конкретним змістом, реального плану не існує. Яка буде Росія, невідомо. Зараз Росія переживає величезну турбулентність політичної системи, і яким буде Путін, ніхто не знає, включно з Путіним. Я вже не кажу про абсолютну віртуальність розмов про ще один термін для Путіна, я собі цього зовсім не уявляю.

Економічно ми більш зацікавлені у компромісі, ніж Росія. Але українська влада демонструє стриманість, витримку. Українська влада ніколи не була такою стриманою і незалежною від усіх, як зараз. Були часи, коли у нас погіршувалися стосунки із Заходом, тоді ми знаходили спільну мову з Москвою. Сьогодні такого немає, і я вважаю, в цьому і причина істерики в західних засобах масової інформації, крім того, що вона проплачена і там добре проведена піар-кампанія по дискредитації української влади. Є ставлення європейських політиків до цього. Зараз ситуація така, що Москва не задоволена політикою Києва, тому можна показати Києву, що вони думають про антипомаранчеву владу. Вони завжди так думали, але стримувалися, тому що боялися, що ця влада може піти до Москви. Зараз цього немає і не буде в короткостроковій перспективі, тому можна говорити про Україну як про тоталітарну, диктатуру, репресії і т.д.

Симетрично до нашої інформаційної підготовки російська сторона теж має аналогічну антиукраїнську по відношенню до влади риторику в засобах масової інформації, включно з телебаченням, де майже щодня демонструється портрет красивої жінки, яка за гратами, синці. Мені здається, що там також ніхто не розраховував на перезавантаження україно-російських відносин в цей візит, інакше не було б такого інформаційного супроводження цієї кампанії.

Українська влада зараз знаходиться на новому етапі усвідомлення своїх цілей. З Європи не просто сказали, що ми не даємо вам європейської перспективи, але і те, що ми сьогодні чуємо: можливі санкції проти української влади, України, є істерична кампанія політичного бойкоту «Євро-2012» і т.д. Це нова реальність. У нас в законі написана наша євроінтеграційна перспектива, а нам ця перспектива каже, що жодної перспективи немає, зараз будуть санкції.

Українська влада не визначилася, як себе поводити в цій ситуації. Вона складна ще й тому, що нам невідомо, що відбувається в Росії, ми не знаємо та не розуміємо, до чого там йде. Треба визначити позицію, а визначати цю позицію мають люди, які можуть все це врахувати, а не пропонувати «3+1». Я додам ще один аргумент, чому формула «3+1» була приречена. Про «3+1» можна говорити, коли «1» - це Росія чи Сполучені Штати, а «3» - це хтось інший. А коли «1» - це Україна, а решта - хтось з Росією… Це принизлива для Росії формула, яка ні за яких умов не могла бути прийнята. Я вважаю позитивним той факт, що Президент, коли приїхав туди, вже «3+1» не назвав, він сказав,: ми шукаємо формулу. І правильно сказав.

Як бути Україні – йти в Європу чи Росію при тому, що стосунки зіпсовані з обома?

Михайло Погребинський: Не стоїть питання входження України ні в Європейський союз, ні в Євразійський. Питання в тому, яким чином відбудувати національний інтерес максимально вигідно для України. З точки зору політичної системи, захисту прав та свобод громадян – це має бути європейська система. З іншого боку, ми втрачаємо, якщо не погоджуємось на вигідні для нас економічні стосунки з Росією і іншими країнами-членами Митного союзу. Як це зробити, мають відповісти професіонали. Ми – молода держава, і наша проблема в тому, що ми поки що не навчились калькулювати, вираховувати національний інтерес.

Григорій Перепелиця: В нашій суспільній думці дуже поширене питання: з ким ми – з Європою чи Росією? Це говорить про те, що у нас до цього часу не сформований національний інтерес, в який ми маємо вкласти чотири основні цінності – суверенітет, незалежність, безпеку та добробут. Виходячи з цього, маємо вибудовувати зовнішньополітичний вектор. Ми будемо з тим чи той буде з нами, хто відповідає нашим інтересам, так як це робить сьогодні Володимир Путін.

Якщо ми входимо в європейський цивілізаційний простір, то маємо вибудувати демократичний режим та відкриту ринкову економіку, механізми якої мають забезпечити власне економічне зростання. Якщо повертаємося в Євразійський союз, то з цим треба попрощатися, тому що його складають авторитарні режими посткомуністичного характеру, які базуються на тому спадку, що лишився від СРСР. Тож питання в тому, які цінності ми сповідуємо?

Якщо ми хочемо будувати конкурентоздатну державу, то маємо перебрати технології, а вони зовсім не в Росії. Велика помилка Януковича в тому, що у своїй заяві він сказав: ми хочемо співпрацювати з Митним союзом заради отримання високих технологій. Але їх там вже давно немає, як і у нас. Окремі вкраплення – можливо, все інше застаріле радянське технологічне виробництво.

Фактично Митний союз – це спільнота авторитарних країн з неконкурентоспроможною технологічно застарілою економікою. Так вони себе законсервують і в цьому ринку зможуть якось і далі існувати, закрившись від високих технологій.

В Україні ж немає великих природних ресурсів, тому необхідно реформувати економіку, як це робили центральноєвропейські країни. Потрібно залучати інвестиції, технології, давати гарантії. Треба визначатись не в плані – з ким ми сьогодні, а з ким – завтра, а яку країну ми маємо намір будувати.

Цього разу Янукович сформулював свої позиції і щодо Митного союзу, і щодо ГТС, зони вільної торгівлі з країнами СНД і т.д. Водночас Путін був досить стриманим, не дозволяючи собі ні жорстких заяв, ні іронії щодо позицій України. Він ще не виробив модель поведінки чи приберіг все до липневої зустрічі з Януковичем?

Григорій Перепелиця: Ця модель була вироблена ще в 2010 році після виборів Президента Януковича, і на ній зараз базується вся російська політика. Вона полягає в тому, що України як незалежної держави не існує, це просто втрачений російський простір, який треба повернути. Тому реінтеграція фактично передбачала для Путіна важливу ціль: він мав ввійти в історію як Петро І, як «собиратель русских земель», як об’єднувач великої російської нації. Політика Кремля абсолютно зрозуміла.

Росія розуміє економічну інтеграцію як поглинання, фактично вона вибудовує неоколоніальну модель відносин з Україною. Янукович пообіцяв інтегрувати в Росію атомну енергетику, суднобудування, літакобудування, щиро вірив, що одразу тут все запрацює. А виявилось навпаки, що це загроза олігархічним інтересам в Україні. Відносини похолодали не тому, що засадили Тимошенко, а тому що були різні очікування Кремля щодо Януковича та у Януковича щодо Росії. Тож нічого Росії поки не віддали. Тому і Путіну нічого говорити, хіба що віч-на-віч сказати: «Віддай!».

Михайло Погребинський: Більше з того, що ми почули, - це не аналітика, а пропаганда. Ви говорите, виходячи із ідеології, а не національного інтересу. Він полягає в безпеці, яка за будь-яких умов нам гарантована сьогоднішнім станом справ, тут немає загрози. Щодо добробуту, то сьогоднішня економічна інтеграція з Європою гарантовано відмовляє нам в підвищенні наших економічних модернізаційних можливостей, тому що наша модернізація Європі не потрібна. Європі треба, щоб наша промисловість зникла, ми маємо бути ресурсом. Згоден, не дуже високі технології, але буде продаж у Росію, Казахстан та інші країни нашої продукції високого рівня переробки, яку Європа у нас не купує, вона їй не потрібна.

Григорій Перепелиця: Це не пропаганда. По-перше, російська політика щодо України на 90% є ідеологічною. По-друге, рано чи пізно прийде час, коли українські товари будуть непотрібними на російському ринку. Чому Росія викидає «Мотор-січ»? Тому що Пермський завод уже має угоду із західними концернами.

Ви закидали, що ми Європі потрібні лише як ресурс. Одна цифра, надана Світовим банком: після вступу в НАТО та ЄС валовий внутрішній продукт нових членів збільшився в 16 разів.

Польща стала членом НАТО та ЄС. Так, гданські верфі стоять повністю, бо там будувались вже нікому не потрібні радянські кораблі, але з’явилась нова структура економіки, яка стає більш конкурентоспроможною. Все-таки власниками технологій є західні країни, а не Росія.

Велика частка електорату Партії регіонів налаштована проросійськи. Як ударить по її рейтингу перед виборами це похолодання у відносинах України та Росії? Чи буде Янукович під тиском цих обставин робити певні кроки назустріч Росії?

Михайло Погребинський: Я б порадив піти назустріч та знайти компроміс якнайшвидше до виборів, тому що інакше є загроза втратити голоси великої частини електорату. Як вони будуть це робити – не знаю. Я дивлюсь українське телебачення, підконтрольне регіональним олігархам, та державне телебачення, на якому Шустер кожного разу «мочить» Росію, російську мову та православну церкву… Останнє слово все одно буде за людьми.