Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Як позбутися пострадянськості? Десять рекомедацій (ДОСЛІДЖЕННЯ)

    • Інститут світової політики
    • Розсилка
    Як позбутися пострадянськості? Десять рекомедацій (ДОСЛІДЖЕННЯ)

    Як мінімізувати найшкідливіші прояви пострадянськісті у політиці та суспільному житті

    Яким чином виявляється пострадянськість у політиці та суспільному житті? Як мінімізувати її найшкідливіші прояви? Про це в дослідженні Інституту світової політики «Як позбутися пострадянськості?», яке було підготовлено за підтримки Чорноморського фонду регіональної співпраці Німецького Фонду Маршала. «Главком» пропонує вступну частину проекту, а також рекомендації. Із повною версією масштабного дослідження можна ознайомитися тут. На «Главкомі» також кожен бажаючий може пройти онлайн-тест на «пост совок».

    Проект «Як позбутися пострадянськості?» аналізує прояви пострадянськості в трьох країнах – Україна, Грузія та Молдова. Підбір держав відбувався за принципом не лише спільної приналежності до Радянського Союзу у минулому, але й офіційно задекларованих намірів України, Молдови та Грузії стати повноцінними членами Європейського Союзу у майбутньому. Адже на відміну від країн Центрально-Східної Європи, де повалення комунізму супроводжувалось ментальними змінами й корекцією моделей поведінки, в Україні, Молдові та Грузії відбувалась переважно лише зміна режимів.

    Дослідження було інспіровано трансформаціями у трьох країнах, які мали місце в останні роки. Зокрема, йдеться про прихід до влади в Україні команди, котра в переважній більшості уособлює суспільно-політичний простір із найбільш збереженими радянськими традиціями. У Грузії — це кардинальні реформи, ініційовані політиками, які сформувались як особистості вже після розпаду Радянського Союзу. У Молдові, тим часом, правлячий «Альянс за європейську інтеграцію» за достатньо короткий проміжок часу змінив сприйняття Молдови з останнього комуністичного бастіону Європи у визнаного лідера «Східного партнерства» ЄС. Поміж тим, у всіх трьох країнах пострадянські установки, моделі поведінки та дискурсивні практики все ще є досить розповсюдженими та стоять на заваді європеїзації країн. Пострадянськість у рамках цього дослідження була визначена як різновид соціально-політичної мутації, коли старі радянські цінності, практики та норми модифікуються, комбінуються, змішуються і взаємопов'язуються з західними еквівалентами, породжуючи достатньо новий еклектичний контекст. Він вже не є радянським, але і назвати його західним чи європейським теж неможливо. Він — пострадянський.

    Інколи пострадянськість досить близька до радянськості. Інколи це достатньо нова соціально-політична реальність, в якій помітний вплив ринку. Загалом, це патологічний статус-кво, який вимагає подолання.

    Пострадянськість розглядається як транзитний період між радянськістю і європейськістю. Хоча не виключається, що пострадянський стан може виявитись набагато тривалішим, ніж прогнозувалось після колапсу СРСР. Одним із підтверджень цьому є реставрація радянських цінностей та установок серед молоді, яка була сформована чи навіть народжена вже у незалежних країнах, а не радянських республіках.

    У ході реалізації проекту під європейськими цінностями, нормами й практиками ми мали на увазі повагу до індивідуальності, високий рівень соціальної довіри, соціальну солідарність, обмеження статусних привілеїв політиків, громадянський контроль за владою, моральні чи/та юридичні санкції за публічну брехню; обмін інформацією і знаннями задля спільного блага; несприйняття плагіату; превентивну доброзичливість; верховенство права; соціальну, культурну, політичну толерантність; високу соціальну мобільність, яка базується на меритократії; баланс горизонтальної та вертикальної комунікації в організаціях; неприйняття будь-яких видів корупції; несприйняття пропаганди у мирний час.

    До розробки методології дослідження були залучені європейські експерти, які мають поважний досвід у розробці методології в рамках міжнародних проектів, метою яких була оцінка трансформаційних процесів у політичному менеджменті та суспільстві. Також у рамках проекту відбулась відповідна дискусія у форматі відеоконференції з Левом Гудковим, президентом російського Левада Центру — найбільш визнаної дослідницької інституції у питаннях феномену радянської та пострадянської людини.

    Ці атрибути були згруповані наступним чином: установки, моделі поведінки та дискурсивні практики. Вони аналізувались з допомогою різних методів і способів збору інформації: соціологічних опитувань, інтерв'ю з експертами, кейс-стаді, дискурс- та контент-аналізів.

    Деякі з цих груп, як, скажімо, установки, стосувались більше радянськості як такої, оскільки установки змінюються значно повільніше, ніж поведінка та дискурсивні практики. Що стосується моделей поведінки, то більшість атрибутів у цій групі зумовлено слабкістю інституцій і ситуацією, коли дані інституції підміняються персональними неформальними зв'язками. Аналіз дискурсивних практик відбувався на основі заяв політиків, публічних дискусій, опублікованих ними матеріалів, тощо.

    У кожній з цих груп були визначені атрибути, в тій чи іншій мірі присутні в трьох країнах. Загальна структура, на яку орієнтувались експертні групи в трьох країнах під час підготовки дослідження, виглядала наступним чином:

    Політика

    Установки

    1. Всеохопний контроль як необхідність. У пострадянських країнах склалась така практика, що всі відповідальні за прийняття рішень, а також правоохоронці, постійно намагаються установити всеохопний контроль і карати суворо навіть за незначні проступки. Це викликано, не в останню чергу, й очікуваннями переважної частини суспільства, яка також вважає, що карати треба жорстко, а контролювати постійно. Але в пострадянській реальності, на відміну від радянської, системи контролю і покарання неефективні, пародійні і вкрай корумповані, що лише девальвує саму пострадянську державу.

    2. Абсолютизація ієрархії. Пострадянському політикуму особливо притаманно, коли заслуги людини визначаються не рівнем її освіти, знаннями, досвідом та професіоналізмом, а місцем в ієрархії. Як тільки людина опиняється на керівній посаді, вона не сприймає як рівних та не дослухається до думки людей, які стоять хоча б дещо нижче в ієрархії.

    3. Нетолерантність. Пострадянські політики можуть відверто вдаватись до риторики та дискримінаційних заяв у своїх промовах, що розпалюють ворожнечу. Будь-які санкції за нетолернатність — моральні, електоральні, юридичні — відсутні.

    Моделі поведінки

    1. Домінування непотизму, блату, кумівства, фаворитизму. Зв'язки з криміналітетом, з одного боку, та правоохоронними органами з іншого, телефонне право, кумівство та непотизм — основні інструменти лобіювання та прийняття рішень, вигідних для представників влади або осіб, наближених до неї. Закони при цьому мають лише декоративне значення. Персональні контакти повністю або частково підміняють формальні правила.

    2. Бізнес на державних функціях (влада як бізнес-проект). Система надання послуг громадянам державою націлена не на їх обслуговування, а на заробляння на них грошей. Якість пострадянських послуг зазвичай є дуже низькою, а регуляторні підходи спеціально заплутані, що створює благодатний грунт для корупції.

    3. Попередження і викорінення неконтрольованої конкуренції. Політичні лідери зазвичай підбирають у свої команди людей, які не можуть з ними конкурувати і кинути їм виклик. Відсутні передумови та умови для істинної меритократії. Політичних опонентів можуть вилучити з політичного життя чи навіть кинути за грати з допомогою вибіркового правосуддя.

    4. Перевага персоналізації над інституалізацією. У пострадянській системі лідер, політична персона значно важливіша за будь-яку інституцію. Останні можуть бути легко видозмінені чи підігнані під інтереси будь-якого політика.

    5. Відсутність санкцій за публічну брехню; плагіат. Характерна риса пострадянських політиків — вони можуть постійно публічно говорити неправду і не несуть за це жодної відповідальності. На відміну від, скажімо, європейських країн, моральні та формальні санкції за публічну брехню у політиці практично відсутні. Розкрита брехня так само може жодним чином не відобразитись на електоральній підтримці політика.

    Багато пострадянських політиків активно використовують плагіат у різних формах, знову ж таки без жодних санкцій.

    6. Статусні привілеї політиків. Типові пострадянські політики намагаються отримати максимум особистої вигоди від своєї посади і державних ресурсів, доступ до яких вона гарантує. Показна розкіш і поклоніння підлеглих для пострадянських політиків вкрай необхідні для самоствердження. Існують спеціальні котеджні містечка, оточені високими парканами, спеціальні лікарні та санаторії. Подвійні кордони безпеки встановлюються перед входом у будівлі, де відбуваються заходи, в яких беруть участь високопоставлені особи. На шляху президентського та прем'єрського кортежів завчасно перекриваються вулиці. Вони спокійно дозволяють собі і суспільство дозволяє їм їздити на найдорожчих авто, користуватись VІР-залами аеропортів, насолоджуватись найкращим сервісом, недоступним для більшості громадян.

    Дискурсивні Практики

    1. Патерналізм. Пострадянські політики люблять позиціонувати себе як господарів (власників) країни, обіцяючи вирішити всі питання, хоча на практиці вони рідко вирішують навіть нескладні проблеми. Більшість з них не має наміру встановлювати реальне громадянсько-державне партнерство. В їхньому розумінні держава повинна контролювати та диктувати свої правила одноосібно.

    2. Пропаганда як основа політичної риторики. Навіть найбільш впливові політики, а не лише маргінальні та радикальні, використовують пропагандистські прийоми у своїй політичній риториці щоденно. Пропаганда не розглядається як щось екстраординарне, притаманне країні, яка, скажімо, перебуває у стані війни. У пострадянській політиці межа між пропагандою — неповною чи спотвореною інформацією про результати роботи органів влади — та політичною аргументацією надзвичайно тонка. У пострадянських політичних реаліях відбулась цілковита девальвація слова. Первинний смисл із сказаного вимивається. Їх вживають, але з вуст політиків вони не мають великого значення. Пострадянські політики люблять часто апелювати до демократії, прав людини, справедливого правосуддя, цінностей, самі не до кінця розуміючи, про що говорять.

    3. Несприйняття ідеологій. Занепад ідеологій є загальносвітовим трендом, проте у пострадянській політичній культурі ідеології дискредитовані і девальвовані більшою мірою з іншої причини: люди перенасичились ідеологією в часи СРСР, і сьогодні вони хочуть свободи від будь-яких політичних ідей, політики загалом. Вони швидше схильні підтримати економічний прагматизм чи професіоналізм, ніж будь-які праві чи ліві ідеології. І навіть якщо політичні партії позиціонують себе як ідеологічні проекти, в реальності вони не дотримуються серйозних ідейних установок.

    4. Загострена потреба у ворогах — внутрішніх та зовнішніх. Пострадянські політики схильні спеціально створювати образи ворогів — внутрішніх та зовнішніх, аби перекласти на них відповідальність за власну обмеженість, за свої помилки, провали, незнання, нездатність проводити реформи, відсутність історії успіху.

    Очевидно, що деякі з названих атрибутів притаманні й політикам, і соціуму загалом, у західних країнах. Головна ж відмінність полягає у ступені використання подібних атрибутів і ставленні до них виборців та суспільства у цілому. Адже зрозуміло: політики поводять себе так, як їм дозволяють поводитись їхні виборці.

    Соціум

    Установки

    1. Патерналізм. Пострадянські люди переважно розглядають державу як священну всемогутню інстанцію, яка повинна запропонувати вирішення всіх проблем. Обожнення держави часто призводить до зворотного ефекту: її несприйняття і намір обійти всі її вимоги.

    2. Конформізм як домінантна стратегія життя. Пострадянські люди, приймаючи рішення та виробляючи плани, часто вдаються до установок «А що скажуть люди?» або ж «Я хочу бути, як усі». Така життєва стратегія складно суміщається з індивідуальним вибором та мисленням. Дає про себе знати егалітаристська/колективістська ментальність, розвинута у радянські часи, помножена на інерцію псевдо-патріархальності.

    3. Запізніле прийняття інновацій та страх реформ. Навіть молодші покоління приймають інновації з обережністю. Пострадянські люди дуже часто не розуміють значення реформ, не приймають їх і не люблять зміни. Вони переконані, що статус-кво — завжди краще, ніж зміни, навіть якщо в результаті цих змін їхній рівень життя буде покращений. Страх реформ у радянські часи був посіяний колективізацією та індустріалізацією.

    4. Нетолерантність. Незважаючи на радянську концепцію інтернаціоналізму, пострадянські люди не завжди готові зрозуміти і свідомо толерувати культурного, соціального, релігійного та сексуального Іншого. Особливо якщо він дійсно дуже сильно відрізняється від їх ідентичності та потребує зусиль для розуміння.

    5. Заперечення індивідуальності. Індивідуальність не є цінністю для радянських людей. Вони можуть грубо звертатись одне до одного, принижувати інших, тому що індивідуальність та особистість іншої людини для них не має суттєвого значення. Досить часто спостерігається феномен, коли вони не відчувають цінності навіть власної особистості.

    6. Соціальне відчуження. Пострадянські люди відчувають відчуження навіть від свого найближчого соціального та інфраструктурного оточення. Вони можуть викидати сміття, псувати стіни в ліфті будинку, де мешкають. Вони відчувають лише мінімальну відповідальність за своє оточення. Рівень інтерперсональної довіри надзвичайно низький.

    7. Знецінення талантів, знань, успіху. Пострадянські люди в переважній більшості не вміють цінити таланти, знання та майстерність інших людей. Вони не підтримують їх в ім'я кращого майбутнього для всіх. Їм немає чим пишатись. Відповідно, вони бажають гіршого іншим. Це є своєрідним компенсаторним механізмом для тих, хто приречений на безперспективне життя.

    Моделі поведінки

    1. Торгівля цінностями. У пострадянському суспільстві цінності, які апріорі не можуть бути предметом торгу, продаються та купуються, Кандидатські і докторські дисертації, дипломи, дослідження, посади стають предметом корупції і відкритої торгівлі у пострадянському суспільстві.

    2. Перевага короткостроковості над довгостроковістю. Через постійні політичні та економічні потрясіння і невпевненість у майбутньому як країни, так і своєму власному, пострадянські люди виробили традицію планувати все лише у короткостроковій перспективі і бояться мати довгострокові плани, інвестувати в майбутнє різними способами. Вони не вірять в завтрашні перспективи.

    3. Превентивна непривітність. Пострадянські люди звикли бути непривітними, хамовитими у повсякденному житті. Особливо гостро це відчувається у сфері послуг, спілкуванні по телефону. Вони не звикли усміхатись одне одному. Грубість та агресивність виступають у ролі захисної оболонки. Частково це пояснюється незадоволенням від життя, невпевненістю ні в чому і ні в кому.

    4. Збереження радянської символіки в інфраструктурі. Пострадянські люди не відчувають потреби в позбавленні від символів трагічного минулого. Багато з них не мають нічого проти збереження, скажімо, пам'ятників Леніну та іншим комуністичним діячам. Навіть тим із них, які були безпосередньо винні в масових репресіях і попри те, що люди поінформовані про ці репресії. Багато вулиць продовжують також носити назви комуністичних лідерів.

    5. Ірраціональне споживання. Надмірне індивідуальне споживання пострадянських людей компенсує історичний досвід дефіцитної економіки. Підкреслення індивідуального економічного успіху потрібне, щоб виділитись у суспільстві, яке не визначилось зі своїм ставленням до традиційних норм і статусних привілей. Таке поняття як «статусна річ» є особливо поширеним серед пострадянських людей, які готові заощаджувати на щоденних речах задля придбання інколи зовсім недешевих статусних речей, таких як норкова шуба чи дороге авто.

    Десять рекомедацій,

    Як позбутися пострадянськості

    У ході підготовки дослідження експерти виявили деякі спільні риси пострадянськості у Грузії, Україні та Молдові. Водночас були виокремленні певні досягнення тих чи інших країн, їхні історії успіху, які б могли стати корисними в процесі подолання пострадянськості для країн. На основі аналізу цих чинників Інститут світової політики розробив десять рекомендацій:

    • Європеїзація і соціалізація

    • Деміфологізація радянської спадщини.

    • Громадянська активність.

    • Ключова роль мас-медіа.

    • впровадження електронного врядування.

    • Обміни між регіонами.

    • Конкурси на зайняття державних посад.

    • Боротьба з корупцією.

    • Дебюрократизація.

    • Поліпшення освітніх стандартів.

    1. Європеїзація і соціалізація

    Європеїзація розглядається як визначальний процес, який спроможний втілити якісні зміни в політичній системі та суспільному житті. Сам процес включає в себе два аспекти: інституційної європеїзації та соціалізації.

    Інституційна європеїзація, зосереджена насамперед на органах державного управління та їхніх інституціях, має здійснюватись на основі нормативного підходу шляхом прийняття aquis communitaire Європейського Союзу, сукупності спільних прав і зобов'язань, обов'язкових до виконання країнами, які прагнуть стати членами ЄС. Грузія, Молдова та Україна вже почали впроваджувати законодавство ЄС у різних сферах із урахуванням зобов'язань, узятих на себе в цілях реалізації умов щодо лібералізації візового режиму, впровадження зони вільної торгівлі і процесу асоціації в цілому. Важливо скористатись інструментами, запропонованими Європейським Союзом, із метою зміцнення інституційного потенціалу та приведення засад діяльності інститутів відповідно до європейських стандартів.

    У той же час, соціалізація є одним з найбільш важливих інструментів для роз'яснення змісту і суті реформ, які приведуть до європеїзації і зміни моделей поведінки. Соціалізація розглядається як процес, який «викликає зміни ідентичності та поведінки через взаємодію з партнером на будь-якому рівні (наприклад, із державою, бізнесом, громадянським суспільством), що призводить до соціального навчання та напрацювання моделей для наслідування». У випадку з Грузією, Молдовою і Україною, соціалізація здійснюється за допомогою таких програм, як Erasmus, Молодь дії (Youth in Action), програм, призначених для поїздок із метою підвищення кваліфікації, EUBAM (Місія Європейського Союзу з прикордонної допомоги Молдові та Україні) та інші.. Утім, ніщо не може бути більш потужним із точки зору підвищення соціалізації, ніж впровадження безвізового режиму з ЄС (звичайно, за умови виконання усіх зобов'язань) та інвестицій у підвищення контактів між громадянами, що призвело б до поглинання європейських моделей поведінки.

    2. Деміфологізація радянської спадщини

    Задля викорінення пострадянськості повинна відбутися ефективна деміфологізація радянських норм поведінки, явищ, символів. Сакралізація «радянського» є помітним трендом особливо в Україні, до певної міри — в Молдові. Найбільше в контексті деміфологізації просунулась Грузія. Так, в Україні понад 50% назв вулиць мають радянську генеалогію. Ледве не в кожному населеному пункті збереглися монументи героям радянської епохи — найбільш поширеними є пам'ятники Владіміру Леніну. Водночас у Грузії радянські символи були знищені ще на початку 1990-х років. У травні 2011 року грузинський парламент прийняв закон про заборону радянських символів. У липні 2012 подібний закон прийняли в Молдові. Від десакралізації «радянського» залежить, скільки часу суспільства України, Грузії та Молдови перебуватимуть на етапі пострадянськості зі збереженням відповідних атрибутів: чи то патерналізму, чи то міжособистісної недовіри, чи то нетолерантності. Деміфологізація може відбуватися як шляхом тотальної заборони, яким пішли Грузія та Молдова, так і шляхом розвінчання культу «радянського» — через широкі дискусії (у тому числі, з залученням мас-медіа), які б надали громадянам документальну базу для оцінок минулого. Натомість в Україні простежується бум подальшого освячення радянського життя — шляхом відкриття різного роду закладів «Радянська кухня», «Радянські ціни», «Большевік», тощо. Деміфологізація радянської спадщини потрібна і в культурній сфері шляхом поступового зменшення кінопродукції, в якій відтворюються або возвеличуються дискурсивні практики, характерні для пострадянськості.

    3. Громадянська активність

    Важливим акцентом на трансформаційному шляху є готовність громадян до самоорганізації, до вияву громадянської активності на місцевому рівні. Значним викликом пострадянськості є саме патерналізм — віра громадян у всемогутність держави; упевненість, що саме держава повинна вирішувати усі їхні проблеми. Така громадянська пасивність, як наслідок, дозволяє владним структурам грати на патерналістських схильностях виборця (політикам легше вдається «підкупити» громадян своїми обіцянками). Така індиферентність призводить до застою, відсутності реформ або їх кволого впровадження. Ця ж пасивність провокує зниження рівня підзвітності політикуму від локального до центрального рівнів. Чим активнішими будуть громадяни у відстоюванні власних інтересів, тим відповідальнішим стане політикум; чим більшою буде громадянська активність, тим сильнішими ставатимуть демократичні традиції в соціумі. У ліберальних демократіях помітне намагання зміщувати важіль прийняття рішень в бік регіонів, у бік наділення більшими правами громадян (empowerment). Політика умовності, яка практикувалася відносно країн Центральної Європи, не завжди вінчалася успішними результатами: подеколи ЄС наражався на критику щодо своєї патерналістської політики (коли рішення в країнах колишнього соцтабору виконувалися під тиском політики «батога чи пряника»; після отримання членства в ЄС окремі країни відходили від взятих зобов'язань). Це, у свою чергу, призвело до того, що ЄС робить наголос на самоуправлінні, на вияві ініціативності з боку інших країн — проводити європеїзацію не через накази з Брюсселя, а через власне усвідомлення великого значення впроваджуваних змін. В останнє десятиліття в самому ЄС фокусується увага на участі широких верств населення країн-членів у прийнятті рішень (таким чином, Євросоюз прагне подолати «дефіцит демократії»).

    4. Ключова роль мас-медіа

    Засоби масової інформації мають можливість та інструменти для викривання основних елементів пострадянськості: кумівства, непотизму, блату, нетолерантності. У країнах, які проходили шлях боротьби з корупцією, нетолерантністю, іншими виявами непорядності в політичній чи соціальній поведінці, вирішальну роль відігравали ЗМІ. У цьому випадку представники ЗМІ виступають «розгрібачами бруду» (muckrakers), термін, який застосовувався до групи американських журналістів на початку ХХ століття, які активно розслідувала корупційні скандали, викривали прояви непотизму та зловживання державними повноваженнями представниками влади у США. Більше того, саме «макрейкери» заклали основу сучасної громадянської журналістики watchdog journalism, коли журналіст бере на себе роль критика представників влади. Журналіст у цьому випадку виступає «сторожовим псом» (watchdog) суспільства.

    У жителів пострадянських країн досить високий рівень довіри до мас-медіа. Так, в Україні лише ЗМІ користуються довірою у 46% громадян. У Молдові 16% дуже довіряють і 59% довіряють журналістам. Про силу мас-медіа свідчить скандал, який стався в вересні 2012 року у Грузії. Грузинські ЗМІ показали відеокадри, на яких були зафіксовані факти насильства в пенітенціарній системі країни. Ця подія призвела до поразки правлячої партії «Єдиний національний рух» на парламентських виборах.

    5. Упровадження електронного урядвання

    Електронне врядування (e-Government) — ефективний механізм вирішення цілого комплексу проблем, що існують у пострадянських країнах. Використання всесвітньої мережі Інтернет для надання громадянам інформації та послуг державного сектору (саме таке визначення електронному врядуванню дає ООН), дозволяє скоротити успадкований ще від радянської системи численний бюрократичний апарат, при цьому значно підвищивши якість, ефективність та швидкість обслуговування громадян державними органами. Завдяки е-урядуванню громадяни можуть швидко отримати чи подати до державних інституцій необхідні довідки та інші документи, не витрачаючи час на черги та запаморочливу біганину чиновницькими кабінетами. Ще одна важлива перевага інтернет-комунікацій полягає в тому, що вони дозволяють уникнути особистого контакту з чиновниками, більшість із яких, користуючись своїм службовим становищем, встановлює власні, неофіційні, тарифи на ті чи інші послуги державного сектору. Також, слід відзначити, що переведення урядового сектору у віртуальний простір посилює його транспарентність, адже ця концепція передбачає безперервну інтерактивну комунікацію між громадянами (споживачами держпослуг) та урядом. Останній постійно звітує перед відвідувачами урядових веб-ресурсів про свої успіхи та невдачі, реагує на громадські звернення, тощо. Для пострадянських країн суттєвою перевагою електронного врядування є й те, що воно ефективно запобігає маніпулюванню фактами і статистичними даними з боку держаних органів, яким часто зловживають урядовці в Україні. Для того, щоб електронне врядування було найбільш ефективним, також необхідно розширити аудиторію користувачів Інтернетом. Наприклад, цікавим для пострадянських держав може стати європейський досвід створення Wi-Fi міст. Наприклад, досвід до безкоштовного бездротового Інтернету. Особливо актуальною така ідея може бути для міст, де присутні студентські спільноти та молодь. Молоде покоління більш відкрите до інновацій, відтак електронний доступ до державних установ може користуватися особливим попитом серед молодіжної аудиторії.

    6. Обміни між регіонами

    З розпадом Союзу відбувся розрив подібних соціальних комунікацій, а кризові 90-ті роки призвели до відчуження населення навіть у рамках окремих національних держав. Людина радянська втратила свою «величну та могутню» Батьківщину, з її неосяжними просторами. Людина пострадянська свою Батьківщину досі не пізнала, самообмежившись вузькими рамками власного локального світу. Соціальна мобільність обмежується потоками заробітчан з різних сіл та містечок до великих міст, зокрема в останні роки високими темпами розростається Київ, а щоб «розвантажити» перенаселений за грузинськими мірками Тбілісі, президент Саакашвілі ініціював перенесення парламенту до Кутаїсі. Водночас, рівень міжрегіональних контактів у пострадянських державах залишається досить низьким. Відсутність власного досвіду спілкування з співвітчизниками з інших регіонів країни, відкриває простір для інформаційних маніпуляцій та насадження стереотипів, яким безперешкодно користуються багато політичних сил. Це дає підґрунтя говорити про існуючий розкол між, наприклад, Заходом і Сходом (у випадку України), та підживлює конфліктні настрої у регіонах, що потерпають від заморожених конфліктів (Грузія, Молдова)..

    Пошук порозуміння між людьми, які перебувають у полоні стереотипів, є надскладним завданням, а соціальне відчуження та міжособистісна недовіра стоїть на заваді державному розвитку та консолідації суспільства. Подолати ці пострадянські явища можна лише шляхом стимулювання міжособистісних контактів. Часто поїздка за межі власного селища (міста, області) може кардинально змінити уявлення про свою країну. Особливу увагу слід приділяти найбільш мобільним верствам населення, свідомість яких, до того ж, не потрапила під вплив інформаційних кліше. Це, насамперед, школярі та студенти. Програми міжуніверситетських обмінів, стажувань, навчальні візити, літні школи, тематичні туристичні подорожі — ці прості, але ефективні, кроки дозволяють побороти пострадянську настороженість та упередженість до співвітчизників.

    Поступово у пострадянських державах поширюється розуміння необхідності міжрегіональної інтеграції. Міхеїл Саакашвілі неодноразово наголошував на тому, що повернення Грузії сепаратистських регіонів Південної Осетії та Абхазії, розпочнеться саме на рівні міжособистісних контактів, завдяки яким пересічні мешканці цих самопроголошених республік зможуть неупереджено оцінити практичні здобутки реформ у Грузії та лобіюватимуть повернення під юрисдикцію Тбілісі. У Молдові вирішення Придністровського конфлікту «знизу», тобто з рівня міжособистісної комунікації, запропонували нещодавно експерти Ніку Попеску та Леонід Літра. В Україні ж політтехнологічний розкол між Заходом і Сходом останнім часом лише загострюється — цьому, наприклад, сприяло прийняття суперечливого закону про регіональні мови. В питанні консолідації українського суспільства та подоланні соціального відчуження слід розраховувати більшою мірою саме на громадянське суспільства, та міжособистісні комунікації, аніж на виважену державну політику.

    7. Конкурси для державних посад

    Мірилом відповідності тій чи іншій посаді мають бути професійні та кваліфікаційні якості, а не вигідні родинні зв'язки. Цей звичний для європейської демократичної практики принцип досить важко приживається у пострадянських реаліях. Непотизм, поширений в органах державної влади, практично неможливо викорінити, а характерне для пострадянських країн так зване «кумівство», що ґрунтується на неформальних дружніх стосунках, на відміну від родинних зв'язків навіть неможливо довести за допомогою формальних, юридичних доказів.

    Втім, викорінюючи цілі династії державних службовців, зокрема й у виконавчій владі, слід дотримуватися балансу між покаранням за зловживання службовим становищем та оцінкою дійсних професійних якостей тих чи інших осіб, що могли опинитися у кріслі держ-службовця завдяки родинним чи іншим зв'язкам. Відтак, чи не єдиним ефективним механізмом у цьому контексті є проведення відкритих та прозорих конкурсів на заміщення вакантних посад в органах державної влади та місцевого самоуправління.

    Європейські практики, що застосовуються до прийняття на державну службу, досить прості. У документі, виданому Комісією з державної служби Великої Британії, запропоновано наступні принципи відбору на державні посади: відбір має проходити у формі відкритого та чесного конкурсу, а також на основі заслуг заявника (так званий merit-based principle). Конкурс на заміщення вакантних посад у державній службі має бути оголошений у популярних ЗМІ, з якомога ширшою аудиторією. Діяльність комісії з відбору кандидатів відзначається транспарентністю та відкритістю. А принцип відбору за заслуги гарантує те, що посаду отримає лише той кандидат, хто може найкраще виконати запропоновану роботу.

    У пострадянських республіках ці прості принципи найму державних службовців залишаються лише на формальному рівні. Деякі успіхи продемонструвала Грузія, де останнім часом в органах державної влади суттєво побільшало молодих спеціалістів, що були прийняті на роботу шляхом конкурсного відбору. У Молдові у складі конкурсних комісій з відбору кандидатів для заміщення вакантних посад в центральних органах виконавчої влади має бути щонайменше один незалежний експерт, представник громадянського суспільства. Наприклад, восени 2012 у Молдові проводилася атестація дорожньої поліції, де до складу атестаційної комісії входив представник громадянського сектору (у результаті 50% співробітників не пройшли атестації; пройшли лише 10%; 40% залишили на випробувальний термін). В Україні у новому Законі «Про державну службу», прийнятому Верховною Радою 17 листопада 2011 року, зазначається, що до складу комісій можуть бути включені як держслужбовці, так й експерти відповідної спеціалізації. Але найчастіше діяльність конкурсних комісій та принцип прийняття рішень залишається таємницею за «сімома замками».

    Процвітанню непотизму в органах державної влади сприяє й те, що державні службовці в пострадянських суспільствах сприймаються як привілейована каста, потрапити до якої вдається далеко не всім. Натомість у європейських країнах державні службовці — це працівники державних інститутів, які покликані працювати в інтересах громадян, для задоволення їх потреб.

    Відкритість та прозорість державної служби, зрозумілі принципи відбору для державних службовців, справедливі конкурси на заміщення вакантних посад із залученням незалежних експертів — це ті кроки, які сприятимуть подальшій трансформації пострадянських бюрократичних систем відповідно до європейських норм і практик.

    8. Боротьба з корупцією

    Хабарництво є одним із головних викликів, який стоїть на шляху трансформацій перед пострадянськими країнами. Успіх у царині боротьби з корупцією продемонструвала Грузія. Так, у 2010 році Грузія опинилася на першому місці за критерієм відносного скорочення рівня корупції згідно з рейтингом Transparency International’s Global Corruption Barometer. У 2012 році Світовий банк розмістив Грузію на 12-му місці у рейтингу «Ведення бізнесу» / Doing Business (у 2005 році країна перебувала на 112 місці). Досвід Грузії особливо важливий, оскільки приклад цієї країни знищив поширений міф про неможливість викорінення корупції на пострадянському просторі, а також про те, що корупція стала частиною регіональної культури чи навіть менталітету. Світовий Банк визначив десять чинників, які дозволили Грузії покінчити з корупцією (вони можуть бути корисними для України та Молдови для викорінення корупції):

    наявність сильної політичної волі. «Грузія без корупції» — один із головних лозунгів Міхеїла Саакашвілі в 2003 році;

    створення атмосфери довіри. Грузинський уряд поставив за мету упродовж восьми місяців показати результати боротьби з корупцією (аби використати так зване вікно можливостей);

    радикальна кампанія щодо викорінення корупції. Грузія вирішила боротися з корупцією не поступово і не секторально, але швидко і на всіх фронтах — шляхом своєрідного бліцкрігу;

    запрошення нових кадрів. Грузинський уряд розпочав пошук молодих освічених людей з високими етичними рисами, які б не мали зв'язків із минулими урядами;

    обмеження ролі держави. Логіка грузинської боротьби з корупцією базувалася на розумінні: чим більше є втручання держави в економіку, тим вищим буде рівень корупції;

    прийняття нетрадиційних методів. Один із них — обвинувачені в корупційних махінаціях діячі мали сплатити до бюджету значні суми, аби уникнути тюремного ув'язнення. Серед інших методів: використання позабюджетних коштів для збільшення зарплатні, а також тотальне звільнення співробітників дорожньої поліції;

    безпосереднє координування, єдність щодо поставлених цілей. Важливою складовою успіху реформ у Грузії стала єдність команди Саакашвілі; однакове розуміння необхідності викорінити корупцію;

    адаптація міжнародного досвіду до місцевих умов. Зокрема, уряд Саакашвілі брав до уваги позитивний досвід США, Італії. Крім того, реформатори досліджували причини невдач щодо боротьби з корупцією в країнах колишнього Радянського Союзу. Водночас, урядовці Грузії наголошують, що також ці методи боротьби адаптувалися до місцевих умов;

    використання технологій. Технології дозволили зменшити кількість безпосереднього контактування громадян і державних службовців;

    використання комунікацій у стратегічному плані. Грузинські урядовці розуміли, що впровадження інституційних норм є недостатнім для викорінення корупції; важливо було, аби пересічні грузини повірили в ефективність цієї боротьби. Тому арешти високопосадовців дуже часто висвітлювалися місцевими мас-медіа.

    9. Дебюрократизація

    Для ефективної боротьби з корупцією на пострадянському просторі доцільною також видається масштабна дебюрократизація — скорочення кількості чиновників та спрощення усіх процедур отримання тих чи інших документів у державних органах. Яскравим прикладом цьому слугує Грузія, визнаний лідер з боротьби з корупцією серед колишніх радянських республік. Максимальне спрощення процедур отримання довідок, водійських прав, реєстрації та інших державних послуг, змінило ставлення громадян до бюрократичних інститутів та позбавило багатьох держслужбовців джерела незаконних доходів. Символом дебюрократизації можна вважати Дім юстиції в Грузії, під дахом якого зібрані такі установи, як Палата нотаріусів Грузії, Національне агентство публічного реєстру, Агентство громадського реєстру, Національний архів та Національне виконавче бюро. Тут громадяни можуть оперативно та з комфортом отримати більш ніж 300 послуг. Але, слід враховувати, що скорочення кількості чиновників має супроводжуватися цілою низкою заходів. Зокрема, слід заохочувати приватну ініціативу та розвиток малого і середнього бізнесу. Пострадянській людини досить важко повірити у власні сили та розпочати власну справу. Якщо бюрократичний апарат сприятиме розвитку приватної ініціативи, а не придушуватиме її, якщо усі відповідні процедури будуть максимально прозорими та відкритими, державна служба поступово втрачатиме свою привабливість для громадян. Ті ж чиновники, які будуть змушені припинити займатися бізнесом на державних функціях, так чи інакше шукатимуть нові сфери зайнятості, які приноситимуть не меші доходи. Дебюрократизація в пострадянських державах — головне завдання для поширення ліберальних цінностей та подолання корупції та торгівлі державними послугами.

    10. Покращення освітніх стандартів

    Процес викорінення пострадянських елементів неможливий без змін в системі науки та освіти. Рекомендації в цій сфері можна звести до трьох основних пунктів: децентралізація вищої освіти, суворе покарання будь-яких форм плагіату на рівні університетів і залучення до державного апарату службовців із західною освітою та знанням іноземних мов (особливо англійської).

    Децентралізація системи вищої освіти та надання ширшої автономії вузам дозволить останнім підвищити рівень самоорганізації, яка є антиподом однієї з основних характеристик пострадянськості — патерналізму. Більше того, академічна, організаційна та фінансова незалежність університетів від Міністерств освіти та науки дозволить більш ефективно впроваджувати Болонську систему освіти.

    Участь у Болонському процесі в свою чергу дозволить вузам увійти в зону Європейської вищої освіти (ЕНЕА), яка має єдину систему ступенів і академічних кваліфікацій, високий рівень мобільності та обмінів між навчальними установами, що прискорить як процес європеїзації, так і соціалізації. Варто наголосити, що одним із наріжних каменів участі в Болонській системі освіти є введення системи покарань за плагіат на рівні університетів. Окрім того, серед ефективних методів у боротьбі із проявами пострадянськості є підвищення кваліфікації держслужбовців на базі закордонної освіти. Позитивним прикладом такої практики слід вважати Грузію, де після Революції Троянд, до влади прийшли представники молодшого покоління, які отримали освіту у західних університетах. Із цією рекомендацією безпосередньо пов’язана необхідність вивчення англійської мови представниками влади як сучасної lingua franca у спілкуванні на міжнародній арені, особливо щодо питань євроінтеграції пострадянських країн. У цьому контексті держслужбовцям та парламентарям, залученим до процесів європейської інтеграції своїх країн, варто проходити відповідну перевірку знань із англійської мови в рамках визнаних у світі систем екзаменування (IELTS, TOEFL, тощо).

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ