Крим, який ми зрадили

Українській незалежності скоро чверть століття. Ці карколомні роки були переповнені величними і часто трагічними подіями настільки, що промайнули як одна мить. І ми самі не зглянулися, як опинилися перед прикрим фактом: ми втрачаємо Крим. Ще не остаточно, але дуже впевнено.

І мова не про окупацію півострова російськими «зеленими чоловічками», бо вони не причина, а, швидше, наслідок. Бо вони б ніколи сюди не прийшли, якби не були впевнені, що їх тут приймуть і сприймуть – не всі кримчани, але досить для того, щоби почуватися впевнено.

Досить поставити собі просте запитання, і все стає на свої місця: чому російські війська наступають на Крим, а не на Донбас? Адже з військової точки зору плацдарм на півострові, який від материка відділяє вузька смужка землі шириною в 3 км, значно менш ефективний, аніж широкий фронтальний наступ. А проросійські (точніше, антиукраїнські) настрої потужні і там, і там.

«Это на Донбассе олигархи, а у нас – просто бандиты», - каже таксист, який везе мене в інший кінець Севастополя. Таксистові за сорок, його голова напхана стереотипами і кривими дзеркалами – про фашистів з Правого сектору, які закатували двох пенсіонерів у спаленому офісі Партії регіонів, про гроші Держдепу, про те, як «наши крымские ребята поехали на материк, их за Херсоном майданутые остановили за георгиевские ленточки, двоих убили» і про Росію, яка «пришла нас спасать, чтобы бандеровцы всх не вырезали». Це пекельне варево настояне на суміші злості, образ і прихованої заздрості, що Києву і Львову вистачило нахабства взяти владу в свої руки, не спитавши кримчан. Путінська пропаганда має благодатний грунт для своїх посівів.

Все тому, що за ці неповні чверть століття ми так і не спромоглися відірватися від захопленого споглядання на мишачу метушню політичних кон`юнктурників у Києві. Ми забули про Крим і розучилися його чути. Ми просто не хотіли цього робити. По-перше, це важко і набагато менш цікаво, аніж жувати поп-корн біля телевізора, чекаючи, хто ж переможе і наскільки жорстко «нагне» суперника. А по-друге – тема Криму настільки складна і делікатна, що потрібні колосальні запаси терпіння і толерантності, щоб зняти напругу. А їх у нас, ніде правди діти, катастрофічно мало. Особливо зараз.

Ми звикли згадувати про Крим лише раз на рік – коли їдемо туди окунути свої офісні тушки у синьому морі. Ну, або коли, скажімо, помирає голова кримського уряду Василь Джарти на прізвисько «Біта». При цьому ми не бачимо за словом «Крим» українців, а лише кримчан.

«Кто все это начал? Кто поднял Майдан, устроил бойню? Там же стояли только бомжи и боевики – так кому это нужно было?», - лютує консьєрж на лавці біля під`їзду. Він не їздив на Майдан, зате бачив по телебаченню. Звісно ж, російському. Аргументів про свободу і права він не чує: людина, яка ніколи не користувалася цими атрибутами цивілізованого суспільства, просто об`єктивно не здатна помітити їх відсутності. «Вот жили же – и все было хорошо. Ну, не то чтобы хорошо, трудно было – но хоть какая-то стабильность была. А сейчас эти фашисты захватили власть…», - консьєрж хоч і згадує улюблений меседж Януковича – стабільність – самого Януковича інакше як «предателем» і «мразью» не називає. Каже, що після втечі екс-президента на півострові всі так думають – Крим не пробачив зради.

Бандерівців і Правого сектору тут відверто бояться, хоча й визнають, що досі бандерівці на Крим не зазіхали. «Потому что нас Россия защищает», - пояснив той же таксист. – «А так бы они уже давно пришли – вот если сейчас не оторвемся, то точно придут».

По суті, Крим зараз перетворився на специфічну версію Майдану, зрежисовану з Кремля, а тому – з поправкою на путінську версію демократії. Всі атрибути ті ж самі – барикади, бочки, біти, каски… Ми самі їх навчили, самі подали приклад. Коли йде місцева самооборона – від майданівської відрізняється вона тільки стрічками на рукавах. Але чому ж ми пристрасно хотіли, щоб нас почув такий поганий Янукович, а самі, такі хороші, не чуємо Криму? «Почему когда в Киеве жгут срочников – это демократия, а когда мы просто просим не лезть в наши дела – это оккупация?», - питав мене «беркутівець», поки його колеги витрушували мої речі з рюкзака на блок-пості під Армянськом. Спроба пояснити, що різниця у втручанні російських військ у наші внутрішні справи – марна. А він лише хоче, щоб йому «не запрещали русский язык», і впевнений, що скасування «мовного» закону – це реваншизм усунутих від влади «помаранчевых». Ну і що, що неправда – а він же в неї вірить, і відкрито каже про це мені, бандерівцю у його розумінні, істоті ворожій. Він хоче, щоб я його почув, і я стараюсь – але просто не вмію.

«Да я могу вот прям счас выйти на улицу и кричать на украинском – и никто на меня внимания не обратит», - переконує мене місцевий правозахисник. Він страшенно дивується, слухаючи мою розповідь про викрадення людей, він задає купу питань, бо це, за його словами, перший такий випадок у Криму. У мене лишається відчуття, що він так і не вірить до кінця у те, що ми не везли нічого забороненого. Тому просить написати пояснення і обіцяє показати їх комусь, хто здатен «навести там порядок, потому что это полный беспредел». «Вот из-за одного такого идиота вы там все и будете считать, что у нас в Крыму такое творится…», - пояснює правозахисник. А ще він впевнений, що на Майдані половина стояла за гроші, бо, мовляв, один знайомий їздив, то розказував.

І ніхто не знає, що буде далі. Про це, здається, мало хто взагалі задумується. Але ті, хто задумуються – не можуть приховати тривоги. «Ми вже на 70-80% в Росії. Говорив сьогодні зі знайомим СБУшником – каже, що вже все вирішено. Великі бабки на кону. Думаєш, хтось так просто на них заб`є? Бізнесу гайки. Сезону не буде. Взагалі», - підприємець родом з Полісся не вірить, що буде війна, але пояснити, на чому ґрунтується його впевненість – не може. Просто хоче в це вірити. Він докоряє нам тим, що «в Крим ніхто не хотів і копійки вкласти, а зараз якби й хотіли, так грошей нема». А Путін, на його думку, коли відбере півострів, всі гроші даватиме тільки на Севастополь – ну, хіба ще трохи на інші крупні портові міста. «Я сьогодні цілий день думав про російський паспорт… Я боюсь», - зізнається, хоча цілий день ганяв по всьому Криму, ризикуючи бізнесом (та й, мабуть, життям), шукаючи викрадених журналістів, яких тут ніхто не сприймає інакше, як ненависних майданівців, і способи їх порятувати.

Ми не чуємо Крим. Не хочемо чути. Може, багато хто вважає це безнадійним. Інші – що кримчани мають самі зробити бодай щось, аби це мало сенс. Ми вже думаємо не про захист Криму та його жителів, а про евакуацію тих, хто з нами, «своїх» - кримських татар і нечисленних патріотів не локального півострова, а глобальної України.

Це – зрада. Але якщо ми їх зрадили – то як можемо чекати, що кримчани стіною стануть на захист країни, яка їх зрадила?

«Бросьте нас, спасайтесь сами, а нам уже не помочь. Ну кому мы такие нужны?», - сказав на прощання таксист-вірменин. Він довіз мене до дому, але ще довго розпитував про Майдан, про Яроша і Нігояна. Я не міг просто порощатися і вийти з авто.

Я боявся, що знову не почую.