Назарій Яремчук: Що ти з нами наробила, Москва? Що ми з собою самі робимо?

Назарій був надзвичайно вродливим. Нині він у бронзі зустрічає перехожих на фасаді свого будинку в столиці Буковини, де мешкав останні роки зі своєю дружиною Дариною і малесенькою Марічкою, на меморіальній дошці Вижницького районного Будинку культури, де розпочинав свій творчий шлях, на надгробку чернівецького цвинтаря, де назавжди спочив і на будівлі Чернівецької обласної філармонії, в якій працював від 1 квітня 1973 року. Парадоксально, але ніде він не є подібним на себе. Рука жодного майстра не спромоглася повторити його вроду, його незабутню зовнішність… Єдиний, кому це філігранно вдалося (правда, на полотні) був Іван Холоменюк, якого заслужено вважають найкращим буковинським портретистом другої половини ХХ століття. Коли помер співак, повстала дилема: яке зображення взяти для похоронної процесії. Ні відповідного фото, ні тим паче, нічого з рекламної продукції (афіш) вибрати не вдалося. Ось тоді художник за ніч написав портрет свого славетного земляка на фоні його улюблених смерічок.

-- Спочатку неправильний діагноз, згодом – запізнілий смертельний вердикт

Хвороба у співака з’явилася нізвідки, несподівано. На початку 1995 року Назар раптово почав худнути, став погано почуватися. Спочатку наші лікарі встановили неточний діагноз, півтора місяця лікували виразку шлунка. Коли вже визначили точніше – рак шлунка, – виявилося, що запізно. Була можливість прооперуватися в інституті Шалімова, але оскільки у Назарія старший брат Дмитро мешкав у Канаді, вирішили поїхати до нього. Хоч навели контакти й зі спеціалістами Франції, Німеччини, Ізраїлю. Для цього необхідні були приблизно ті ж самі кошти. Операція коштувала п’ять тисяч доларів, перебування в стаціонарі 7–10 днів (залежно від стану здоров’я) – 10–17 тисяч. Назар хотів продати два автомобілі, які мала сім’я, і ще дещо з майна, обіцяли допомогу батьки і друзі. Але Дмитро пішов назустріч і вирішив сам усе профінансувати.

Про свою родину, батьків, братів Назарій Яремчук багато не говорив через існування родинної таємниці, яку впродовж десятиліть воліли не розголошувати. У нього напрочуд дивна доля. Був пізньою дитиною: коли народився, татові виповнилося вже 64 роки. Кажуть, що такі діти неймовірно талановиті. Його батько, Назарій Танасійович, залишився вдівцем. Після Другої світової війни одружився вдруге (від першого шлюбу у нього було двоє дітей – син Дмитро і донька), теж із вдовою, колишньою дружиною свого старшого сина, який помер від хвороби (тобто з невісткою), Марією Даріївною (у неї від першого подружжя був син Степан). Після війни з фронту не повернулося багато чоловіків, вибору майже не було, тож таким незвичним стало їхнє подружжя. Доля подарувала їм ще трійко спільних дітей – Богданчика, Катрусю і наймолодшого Назарчика, який прийшов на білий світ в останній день листопада 1951 року. Різниця між найстаршим Дмитром, який мешкав у далекому канадському Вінніпезі, і Назарчиком становила 37 років.

У 1940-их роках, коли на Буковині діяли різні націоналістичні угруповання, Дмитро примкнув до мельниківців. Радянської влади він не сприйняв і виїхав під чужим прізвищем до Канади. Працював референтом міністра шляхів і сполучень Канади. Юрист за фахом, Дмитро Яремчук (до слова, він так і не одружився), ставши на ноги, допомагав родичам, бо знав, як тяжко живе родина. Брати зустрілися через багато років, коли Назарій став відомим співаком і гастролював за кордоном. Популярні пісні «Нас багато по світу» (вірш Богдана Гури, музика Павла Дворського) і «Лелека з України» (Вадим Крищенко, Геннадій Татарченко) він присвятив брату Дмитрові та всім емігрантам, яких розкидала доля по закордонах...

-- «От піду кудись від хати, от сховаюся і не знайдуть мене»

Але повернімося до останніх земних днів співака. Не перестаєш дивуватися характеру самого Назарія. Це ж яку треба мати наполегливість, щоб вести щоденник! А він це робив із 1977 року. Кожен день аналізував і описував. У далекій Канаді, у Вінніпезі, 12 березня 1995-го співак своїм каліграфічним почерком занотував:

«Мені здається, що минуле – одна невпинна кольорова строката стрічка. Образливим був малим, десь на межі в траві ховався і дуже жалівся. От піду кудись від хати, от сховаюся і не знайдуть мене.

Була юність босонога, кукурудзяна. (вона припала на часи правління Микити Хрущова – авт.)

А ось життя – 43. Лежу в лікарні після операції на шлунок. Все, як скрізь: сон, лікарі, спілкування, відчуття безодні. 5 годин проходила екзекуція. Лікар Hairte сказав, що раку більше нема»....

Канадський хірург на прізвище Хейрт, який прооперував Назарія, відмовився від гонорару, не взяв жодного цента. Він знав, що його пацієнт – популярний, улюблений співак своєї держави. Заплатили лише вісім тисяч доларів за перебування у стаціонарі. Але вже наступного після операції дня лікар сказав дружині та братові співака, що надії на одужання нема. Залишилося якихось три з лишком місяці...

До останнього подиху Назарій бентежився за долю рідної пісні. Він ще мав стільки енергії, хотів встигнути якнайбільше. За три-чотири місяці записав майже 30 пісень, яких вже не зміг донести до людей на концертах. Кожна з них – крик душі та серця. На 1995 рік було дуже багато запрошень на гастролі, в тому числі й закордонні поїздки. Назарія чекали в Англії, Канаді і США. Були плани відвідати Австралію. Ще у 1993 році, перебуваючи в Аргентині, Бразилії, Парагваї, Назарій пообіцяв, що відвідає цей континент обов’язково з сім’єю, адже там у нього була велика родина. Назарій мріяв створити танцювально–розважальну програму. Уже майже склалася програма романсів: українською, російською, італійською мовами. А надихнула його на це пісня «Усміхнися мені» (вірш Вадима Крищенка, музика Володимира Шабашевича). Але не судилося…

Київські лікарі вже у червні запропонували використати протиракові ліки «Іскадор на золоті». Це витяжка з дерева, яке росте на зрошеному чи зволоженому золотом ґрунті й лікує злоякісні пухлини. Ліки ці були лише у Швейцарії, на один курс лікування необхідно було п’ять тисяч доларів. На той час це були величезні гроші! Щоб отримати їх, родичі артиста зверталися і у Верховну Раду, і в Кабінет Міністрів, але не встигли…

-- «Погляньмо навколо, скрізь війни, і скрізь замішана Москва!»

Назар помирав у страшних муках. Болю не полегшувало ніщо; медики казали, що хворі у такому стані, буває, відкушують собі пальці.

І знову щоденник, навіть у найважчий час він був поруч. 10–15 червня (це за 20–15 днів до смерті!) Назарій пише те, від чого тоді мурашки бігали по тілу, від того, що не побоявся сказати відверту правду про те, що всі знали, але мовчали. А, нині, через 20 років кожен наголос, кожна буква звучить пророче, вбивчо і правдиво. Треба ж було дочекатися найстрашнішого – війни з Росією, щоб слова набули життєствердних значень. Навіть заголовок написав Назарій до своїх зболених висновків – «Доки?!»

«Україну наповнила дешевизна, примітив у гарних обгортках. Ми гордились раніше, що ми найбільш читаючий народ і дуже розумний. На жаль, це не так. Як кролик перед удавом, наш народ перед урядом з півночі; народ також не робить висновків. Ще ніколи з півночі нам не приходило добро. Треба змінитись. Трохи порозумнішати. Всі наші експерти вказують, що шоколадні цукерки в нас кращі, але вони гірші, бо гірша обгортка, ще й дешевші.

Що тут розбиратись, у чому? Скуштуй, та й годі. Купуй вітчизняне. Люди наші будуть мати більшу зайнятість, будуть отримувати зарплату і т.д. Ні! Куплю чуже. Спитайте у французів про найкращих співаків, акторів, письменників, малярів, вони скажуть, – це французи, а потім відзначають інших. Спитайте про це у американців, італійців – та ж відповідь.

Розгадка надзвичайно проста. Ні, це не зарозумілість. Своя сорочка ближче до тіла, а простіше – відвертий шовінізм. І скрізь він існує. Він існує, як форма самозбереження.

Протилежна картина із Україною благословенною, де кожен день транслюють телебачення ворожої, інакше не назвеш, держави, де всіх нас переконують, що ми ні на що не здатні, що ми хохляндія, шаровари. Та це завдяки нам вони стали московщиною.

А що вже казати про музику.

Навала московського примітиву створила цілковиту пустку в душах молоді, підлітків, тінейджерів.

Добивають нас у власному домі-державі ресторанні, напіввульгарні так звані шлягери із московського шоу-бізнесу. І все це споживає примітивний хохол, як вони кажуть на Україну, «страна непуганых идиотов». Справді. Правда гірка.

Спитаю, хто з українських артистів виступав з концертами в Москві, Ленінграді за останні роки чи раніше? Відповіді нема. А хто з Москви був в Україні? Відповідь – сотні. І насичують нас. А поруч десятки, сотні співаків, композиторів, фестивалів вищого рівня, ніж у Москві, а у пресі – ні слова!.. Образливо.

Лише якесь «явище» з Москви ще й родом з України, преса, ТБ, радіо в один голос створюють дармову рекламу для них, а свої? Кращі!!! Замовчуються.

Доки така несправедливість, нелюбов буде у нас в Україні до свого?

Французька співачка з надуманим іміджем, роздутою рекламою з Москви і російський співак беруть з України 1 мільйон доларів із Славутича! Неподобство. Візьміть будь-яку країну Європи. Хто гастролює в чужій країні, тобто працює, має платити податок до 30 відсотків. То від таких концертів, від цих гастролерів «зальотних» ми б мали гроші на утримання культури власної.

Коли міністерство культури наведе порядок із заїжджими, коли наведе «музичний порядок» у барах, ресторанах, дискотеках, як це роблять, до прикладу, в Франції?

Де ми живемо? Хто ми?

Де сформована ідеологія нашого суспільства, нашого народу, народу трудівного, талановитого, мудрого і розважливого, але і народу, який звик терпіти наругу, насильство над собою. Що це значить? Ох, гомосовєтікус. Що ти з нами наробила, Москва? Що ми з собою самі робимо?

На фоні екологічних негараздів наша талановита молодь пішла на вулицю. Вулиця – і стихія, і дім. А вулицею володіє Москва, бо там ще гірше і найгірші звички легше засвоюються. В нашу країну запущено сотні тисяч агентів Москви для дестабілізації стану в державі, підплачувались виборчі кампанії, і ось результат – парламент не може прийняти елементарних законів життєдіяльності України, наших громадян. І досі плачемось. Обдурюють нас з допомогою Москви і нас самих обдурють, що не можемо жити добре, без підказки, без керівної ролі найголоднішого, обдертого москвича, але який має атомну зброю, нафту і газ, ще в недалекому минулому викачували з наших надр ці багатства.

Нас віками обдирали, гнобили, експлуатували, вивизили все – від сала і чорнозему, від трудящих рук до геніального інтелекту.

Тепер ми держава. Не дають будувати. Контррозвідки Москви наплодили чи не сотні газет в Україні і скрізь пропаганда проти нашої дорогої і рідної, терплячої і серцю милої Батьківщини України.

Любі українці, народе України – це і українці, білоруси, росіяни, євреї, німці, болгари, румуни і всі-всі, будьте пильні! Нас хочуть уярмити, нас хочуть порізнити, розсварити.

Не даймо їм цього шансу, бо в нас його не буде. Погляньмо навколо, скрізь війни, і скрізь замішана Москва! Невже нас зловіща історія не навчила? Будьмо уважні».

Чернівці двічі хоронили свого улюбленця.

23 червня у нього був смертельний напад, з якого вдалося вийти. І, звісно, містом поповзли чутки. 30 червня 1995 року, о 10 годині 20 хвилин, серце Назарчика зупинилося. Є у цьому щось містичне і загадкове, адже саме тоді зупинився й наручний годинник співака.

2 липня він назавжди спочив на Алеї слави нового чернівецького цвинтаря. 43-літній Назар настільки схуд і змінився, що впізнати його, знаного красеня, було неможливо...

-- «Мені болить що буде з нашим пісенним садом завтра?»

Нині про нього говорять, як про легенду, яка стала символом епохи зародження і становлення української пісні, як про виконавця, якому за життя вдалося зробити неоціненний внесок у національну культуру. Він один із небагатьох, хто після фізичної смерті залишився живим. Тепер ми по праву підносимо йому «червону руту» визнання, оточуємо його незабутнє ім’я «водограєм» любові, адже він залишив «незрівнянний світ краси» своїх пісень. У нашій вдячній пам’яті він назавжди залишиться гірським красенем в опришківському сардаку, підперезаний гуцульським чересом, з дивовижно янгольським голосом. «Кожен з нас повинен постійно бути у польоті – крізь долю, над суєтою. І при цьому, однак, не відриватися від землі, – сказав Назарій в останньому інтерв’ю Максимові Міщенку для львівської газети «Молода Галичина». – Пам’ятати святі речі: хто тебе народив, навіщо живеш, звідки ти, чого прагнеш, що скажеш людям, з якої криниці п’єш живу воду. Я вийшов з того віку, коли переймаєшся дріб’язками – автографи, популярність. Мені болить інше: що буде з нашим пісенним садом завтра? Коли слухаю молодих співаків, яких називають популярними, відомими, то дивуюся: звідки це взялося? Навіщо вони копіюють когось, не шукають своє? За якими критеріями складаються у нас хіт–паради? Де ж ті хіти? У передачах – одні й ті ж прізвища. Я нічого не маю проти них, але невже це і є вершина? Невже уявне, напускне, вигадане, штучне, створене кимось для власного самозадоволення, і є верхньою межею нашого сучасного пісенного мистецтва?».

Назарій, ніколи і ніде не зраджував своїм принципам, любив, пишався і гордився рідним, Україна в нього була – понад усе.

Ось уже минає 20 років, як його кришталевий, мов гірська вода з карпатських буркутів, голос з волі Божої назавжди влився до космічного оркестру. Чи змінилося бодай щось до кращого з українською піснею, культурою? Скажіть де і на яких каналах ТБ, на яких сайтах, в яких ЗМІ можна прочитати, подивитися, почути вродливого і талановитого українця, якого любили всі? Судячи з його щоденника – не лише громадського діяча, а й пророка?

Укотре співали хвалебні оди, надавали ефіри, найкращі зали, сторінки газет чужинцям... Росіянам, які заполонили все.

Невже нас зловіща історія нічого не навчила? І не вчить!

Источник:Михайло Маслій, для IA ZIK

Фото з архіву автора