Владислав Кузнєцов. На пальцях однієї руки

Владислав Кузнєцов, 22-річний десантник. Боєць 95-ї житомирської аеромобільної бригади рік тому в боях за Лисичанськ втратив руку. Він вхопив нею гранату РГ 42 , що під час бою влетіла у його бойову машину. Вхопив підсвідомо, не думаючи про те, що буде. А далі у нього на очах, наче в уповільненому кіно, один за одним відлітали пальці. І вже за мить долоня, яку він до цього міг стиснути у міцний ковальський кулак, перетворилася на скривавлені шматки шкіри й кісток. Згадуючи ту жахливу картину, Влад і нині ховає очі і з награною байдужістю вимовляє : «Ну, зашибісь!».

Дійсно «зашибісь», бо якби не він, бійці, що були разом з ним у БТРі, могли б загинути. Їх тіла вразили дрібні осколки, у напарника Влада вирвало шмат руки. Але його травма – найтяжча. Бо шансів врятувати залізний кулак не було жодного.

Я розглядаю його останні фотографії. На них замість руки у Влада чорно–білий протез, яким він тримає жовто-блакитний букет польових квітів. Це поєднання холодних й теплих кольорів мало б викликати радість, адже цією штучною рукою хлопець зможе взяти чашку, ложку, зубну щітку. Словом, відчути звичні побутові радощі. Але у мене стискається серце. Бо протез завеликий й дещо незграбний. З таким навряд чи можна пройти непоміченим по маленькій Жмеринці, де живе Влад, не відчувши на собі співчутливі, а частіше просто цікаві погляди перехожих. Тут, у мирному місті, за сотні кілометрів від фронту, не так багато тих, хто справді зрозуміє...

Дзвоню Владу з проханням про зустріч, розпитую про те, як змінилося його життя з появою протезу, подарованого канадськими волонтерами. У відповідь чую сором’язливе «та нормально», «потихеньку», «ще потрібна реабілітація». Стандартний набір телефонних фраз, за якими часто лишаються непомітними найглибші переживання.

-- Непрості привітання

Вранішнє сонце розжарює шпилі старовинного залізничного вокзалу у Жмеринці. Виморені спекою люди піднімають торби, рюкзаки, пакети, велосипеди і набираючи повні легені повітря, ступають на розпечену площу. Влад у білій футболці й джинсах іде їм назустріч рвучким кроками. Він стрімко розмахує здоровою рукою, наче пришвидшуючи рух. Інша – та, що з протезом, мляво звисла біля ноги. Місяць тому, одночасно з функціональним, чорно-білим протезом, хлопцю подарували ще один – косметичний. Він виглядає як продовження руки. Такого ж кольору, форми, товщини. Але напівзігнуті силіконові пальці завмерли, штучна кисть виблискує на сонці, наче риб’яча шкіра.

- Він не може майже нічого, - крутить подаровану руку Влад, загинаючи неживі пальці. – Хіба що взяти склянку .

Місце, де живе переходить у штучне, він сховав під чорною пов’язкою з написом «Арія». Каже, що не фанат цього гурту. Просто іншої не знайшлося.

- Вже не болить, - натискає на шкіру. – І навіть не лоскотно.

Я торкаюся місця, де колись була рана, розглядаю лінії, намальовані невідомим японським художником – протезистом. Руку Владу виготовляли на замовлення. Макет він обирав у каталозі – шукав таку, що найбільш схожа на ту, що лишилася в бою.

- Не бійся! – посміхається Влад, дивлячись на мої обережні рухи. – Не болить! Чесно! Тисни сильніше!

Я не можу. Я не вірю, що, переживши фізичний біль, він перестав відчувати душевний. І хто знає, чи не болить йому саме зараз, у хвилину, коли він намагається виглядати переді мною таким безтурботним.

Ми крокуємо містом до найближчого кафе. Додому Влад не запрошує – там кипить ремонт. А з нього помічник нині так собі.

Перехожі кидають цікаві погляди. Деякі вигукують «привіт», інші просто кивають Владу спітнілими головами. Треті простягають руки. Це найважче… У Влада немає саме правої руки. А давати для привітання бездушний силіконовий протез йому незручно. Цьому жесту він навчився автоматично – замість долоні подає лікоть. Той, хто вітається, міцно стискає пальці довкола нього, співчутливо заглядає в очі.

«Ну як ти?» - стиха питає перехожий.
«Все добре!» - голосно відповідає Влад.

Не обертаючись, він йде далі, знаючи, що відтепер перехожі часто затримують погляд на тому місці, де йому вже не болить.

Як жити далі, він усвідомив одразу. Так би мовити на пальцях однієї руки. Якщо треба почистити зуби, то щітку тримає зубами. Пасту притискає до грудей, відкриває, вхоплює щітку, намастив – і готово. Так навіть зручніше, ніж з допомогою функціонального протеза. Переді мною він легко відкрив зубами пакетики з цукром, швидко висипавши його в чай. Гірше з морозивом. Його треба притиснути до живота пораненою рукою. В цей час інша жваво знімає з морозива паперову обгортку. Я помічаю цю схему занадто пізно, аби допомогти.

- Не треба! Все окей! – промовляє Влад. За кілька годин, які ми провели разом, він так ні разу не попросить про допомогу...

-- Ні про що не шкодуючи

Від служби в армії Влада відмовляла вся рідня: вважали, що кращої роботи, ніж на залізниці (сімейна справа багатьох жмеринців) йому не знайти. Спочатку він навіть прислухався – отримав освіту електрика, влаштувався на роботу у рідному місті. А у вільний час читав книги про військові операції, активно грав у страйкбол і розумів, що у житті є набагато більше можливостей.

- Зрештою, рідні змирилися, - згадує Влад. – У 2013 році я підписав контракт на службу в армії.

Він згадує службу, гортаючи фотографії у соціальній мережі. На них Влад худіший, ясніший, веселіший. Спогади з того життя весь час виринають у його розповідях, плутаючись між минулим й сьогоденням. А тривожного слова «завтра» він взагалі намагається уникати.

Влад розповідає про те, як нещодавно усю ніч пробігав з друзями, граючи в страйкбол. Виявляється, це не складно, навіть якщо у тебе лише одна рука.

-Я вже й з бойової зброї спробував стріляти, - хвалиться. – Щоправда, не дуже влучно. Кучність погана. Але нічого, у цій справі головне упор на плече. А хлопці мої, ті, що служать, жартують, що прилаштують до мого протезу підствольник. І буде Кузя ходити поважно, як людина–автомат.

Прізвисько «Кузя» причепилося до нього ще в дитинстві. Колись тут у нього було багато друзів. Тепер вони роз’їхалися хто куди, подалі від маленького містечка – хтось на навчання, інші – на роботу. Думаю, що певною мірою його служба в десанті теж була втечею від провінційного одноманіття. Адже замість щоденного «дім – робота» армія обіцяла адреналін, стрибки з парашутом, уміння користуватися зброєю й стабільну, хай і невелику зарплату.

Війна змусила його подивитися на себе, роботу й світ іншими очима. І той Влад, сильний, витривалий, який може не їсти в бойових умовах по три дні, який може спокійно дивитися на криваве місиво замість власної руки подобався йому набагато більше, ніж провінційний електрик чи необстріляний солдат-контрактник. Утім, ці метаморфози розуміють не всі. Наприклад, місцеві друзі, з якими він поділився мрією повернутися в АТО.

- Кажуть в очі – ти що, баран? Не настрілявся? – сам із себе сміється Влад. Він на друзів не ображається, погоджується з будь-якими характеристиками.

Йому байдуже. Баран так баран. Але без служби він як без рук. Обох.

- Розумієш, армія – це моє. А тут – нудьга. Один день такий самий як інший. Іноді я дивлюсь на себе й думаю, що схожий на кошеня, яке весь час лежить на дивані животом догори. Бачила такі картинки в інтернеті?

Він сподівається, що скоро його переведуть у навчальний центр для мобілізованих, що відкрився при військовій частині. Для Влада там вже й посада є – електрика. А ще він, як учасник АТО, зміг без іспитів вступити в Харківський університет повітряних сил імені Кожедуба, де успішно здав вже дві сесії. Життя, випробувавши його на стійкість, пропонує нові реалії. Але чи є в них місце його мріям?

- Стрибати з парашутом зможеш? – запитую й одразу помічаю, як загораються блиском його очі, як рвучко піднімається догори здорова рука.
- А чому б і ні! – вигукує. – Думаю, це не проблема. Але в мене у ступні є осколки від тієї ж гранати. Їх лікарі дістати не змогли. А раптом вони дадуть про себе знати під час приземлення?

Влад опускає раптово згаслі очі. Я розумію, що ця думка обпікає йому душу вже не вперше.

-- Уроки мужності

Владу дали орден. За мужність. Додаткових виплат він не передбачає, окрім обіцянок додати триста гривень до пенсії, коли прийде час. Він байдуже махає рукою.

- Не такий вже я й герой, - говорить. – Ось наш комбат Герасименко, що витягував усіх під час того обстрілу під Лисичанськом - справжній герой. Він тоді вже третє поранення отримав. Його нашвидкуруч підлатали – він знову у бій. А були й такі, що отримавши подряпинку, в лікарню просилися, аби їх з цієї війни взагалі списали.

Та Влад нікого не засуджує. Може, тому, що побачив війну у самому її початку. Відчув, як вона накочувалась, поглинала, відбирала сон, стирала мрії. А, може, тому, що був готовий до побаченого. Адже свого часу перечитав багато документальних книжок про війну в Афганістані та Чечні.

- Я знав, що це - лихо. Що може не бути їжі й води. Бачив, що люди навколо мене не готові були вбивати. Може, навіть, і я не готовий був. Але, знаєш, я трошки псих. Я свідомо в армію йшов. Знав, що можуть вбити. Відправити додому по шматках. Або взагалі не знайдуть.

Він зізнається, що сумує за тими часами, де відчував себе потрібним. Де не було часу боятися. Бо той, хто зациклюється на власному страху, дуже вразливий, і в критичний момент може загинути сам та загубити інших. А ще в мирному сьогодні йому не вистачає простої військової їжі – картоплі, смаженої з салом на вогні, зачерствілого, але такого смачного хліба.

- Тут краще, звичайно, - оглядає рідну Жмеринку з вікна кафе. – Тихо, люди щасливі, усміхаються. А якщо сваряться, то через дрібниці. А я на це став дивитися простіше. Взагалі, став простішим...

Повільними кроками ми йдемо в міський парк. Влад не виходить на розпечену дорогу, ховається у тінях розлогих дерев, що розкинули віти над парканами. Лікарі не радять «показувати» протез палючому сонцю, просять берегтися. У парку він не був кілька років. Розгублено шукає вхід, радісно торкається знайомих лавок, розглядає тьмяні від часу пам’ятники.

У цей момент його очі загоряються дитячим блиском. Здається, ніби й не було того бою, де він, не відчуваючи болю від шоку, під обстрілом показав медику те, що лишилося від руки, а той промовив «Ого!». Ніби й не було того залитого молоком – від кольору стін й простирадл - лікарняного ранку, коли він підняв руку, оглянув і сказав «Ну ось». Ніби й не було ридання матері в коридорі. Все це лишилося у минулому житті. А він, інший, тепер ходить на уроки мужності до місцевих школярів, які широко розкривши очі, дослухаються до кожного його слова.

- У Вінниці десь в одинадцяти школах був, й у Жмеринці у кількох, - говорить Влад. – Трохи боявся. Не знав, що казати. Промов не готував. Все експромтом. Мабуть, цікаво було. Бо й вчительки слухали уважно.

Дитячі запитання, чесні й безкомпромісні, іноді заганяли його у глухий кут. Ну як можна пояснити дітям, чи страшно вмирати, чи тяжко вбивати, коли й сам для себе не знайшов відповіді? І що їм сказати на оте просте й водночас таке складне питання «Коли це все закінчиться?» Йому ж лише двадцять два, він сам не так давно слухав розповіді ветеранів про події Другої світової, які вони давно пережили й переосмислили. А він ще не встиг. Йому потрібен час.

Він багато мріє. Про те, як приїде у військову частину і побачить там своїх хлопців: вони якраз будуть на ротації. Про стіну з дитячими малюнками, яку зробить після ремонту. Про хороший протез, який би був водночас і гарним, і функціональним, про якісну реабілітацію. Адже без тренувань рука стає млявою, м’язи атрофуються, поступово «зраджують». А він допустити цього не може. Бо раптом йому все ж дозволять стрибнути з парашутом.

- З реабілітацією у нас біда, - говорить Влад. – Не те що в США. Там пораненого і вилікують, і протез поставлять, і навчать з ним жити. А у нас так: полікувався, отямився й давай додому – реабілітуйся. Мене, правда, три тижні в санаторії полікували ще. А тепер я вдома реабілітуюсь – фільми дивлюся, музику слухаю. Без психологів.

Дивлюся в його усміхнені сірі очі. З того мороку відчаю, який іноді поглинає людину назавжди, він вирвався власними силами, заплативши за це велику ціну.

На прощання простягаю йому руку. Влад у відповідь подає мені лікоть. Мені ніяково. Не промовивши ні слова, легенько обіймає мене за плечі і піднімає палець угору. Зрештою, все в житті можна показати на пальцях однієї руки.