Газова війна Росії та Білорусі: уроки для України

Росія знову вирішує свої питання за допомогою перекриття газового вентилю. Цього разу зі своїм союзним партнером Білоруссю. Експерти вважають, що причиною конфлікту стала зовсім на заборгованість «Белтрансгазу» перед «Газпромом», а намагання Росії запустити і дію Митний союз на своїх умовах. Білоруси пручаються, бо знають, що таким чином російські олігархи хочуть отримати модернізовані білоруські НПЗ.

Чому має навчитися Україна на цьому конфлікті? Яким буде відлуння в Києві від цієї газової війни? Для чого Київ стає на бік Росії замість того, щоб виробляти з Мінськом спільну політику країн-транзитерів?

Про це в прес-центрі «Главкому» говорили експерт з енергетичних питань Центру Разумкова Володимир Омельченко, експерт з міжнародних питань, директор Українського інституту публічної політики Віктор Чумак та посол України в Білорусі (2007-2010) Ігор Ліховий.

Володимир Омельченко: «Якби Білорусія увійшла в Митний союз, вона б не тільки втратила стратегічні об’єкти енергетичного комплексу, але й стала б політично підпорядкована Росії»

На сьогодні Росія на 60% обмежила постачання природного газу для Білорусії. Президент Лукашенко заявив, що на такий самий еквівалентний обсяг обмежить транзит природного газу для Європи. Тобто, російсько-білоруський конфлікт у газовій сфері не послаблюється, а, навпаки - набирає обертів.

З чим пов\'язаний цей конфлікт? Невже з тим, що Білорусь заборгувала близько 200 мільйонів доларів? Але це не та сума, заради якої варто починати такий скандальний конфлікт загальноєвропейського значення. Притому, що за існуючою інформацією, за послуги транзиту «Газпром» заборгував «Белтрансгазу» приблизно таку ж суму. Тому цей конфлікт можна було б спокійно вирішити, зробивши взаємозалік боргів, чого не відбулося.

Я думаю, він розпочався саме з політичних причин. Скільки б «Газпром» не казав, що в основі конфлікту лежить чиста комерція, але той факт, що наказ про припинення поставок газу для Білорусії голові «Газпрому» Міллеру віддав особисто Медведєв… Безумовно, цей конфлікт є суто політичним, тому що рішення було прийнято не на рівні господарчих суб’єктів, а на рівні президента Росії.

Для чого це потрібно? Останнім часом стала пробуксовувати ідея-фікс Росії – створення Митного союзу, адже умови, які запропонувала РФ, є абсолютно неприйнятними для Білорусі.

Скажу два слова про перипетії створення Митного союзу. З 1 липня Білорусь, Казахстан і Росія повинні були утворити загальний митний простір, але Росія відмовилася від скасування експортного мита на поставки енергоносіїв до Білорусі. За умовами Росії, її компанії будуть отримувати нафту без експортного мита, а білоруські – з експортним митом. Внаслідок цього білоруські компанії не зможуть бути конкурентоспроможними на ринку СНД і на загальноєвропейському взагалі. Таким чином, вони дуже швидко збанкрутують і фактично будуть підпорядковані російським структурам. Білоруські підприємства є модернізованими, білорусами туди вкладені великі гроші, тому отримати їх є дуже багато бажаючих олігархів Росії. Якби Білорусія увійшла в Митний союз на цих умовах, вона б не тільки втратила стратегічні об’єкти свого енергетичного комплексу, але фактично стала б політично підпорядкована Росії.

Тому природа цього конфлікту пояснюється тим, що Росія поставила основну стратегічну мету – підпорядкування країн пострадянського простору своїй політичній волі за допомогою енергетичних важелів впливу.

Віктор Чумак: «Україна дуже швидко погодилась стати альтернативним шляхом для транспортування енергоносіїв в обхід Білорусі»

В останній час ми бачимо, що так чи інакше енергетична політика Росії підпорядкована політичним інтересам цієї країни. Це не перша енергетична війна Москви з Мінськом, проте кожного разу в її підґрунті лежать не відносини господарюючих суб’єктів, а якісь зовсім інші речі. Так було з намаганням отримати частину акцій «Белтрансгазу» після чергового припинення постачання газу. Тому я погоджуюсь, що близько 200 млн.дол. – це не такі великі гроші, заради яких варто було починати серйозну кампанію публічної «порки» країни, інакше це не можна назвати. Така ж «порка» застосовувалась і до України, хоча й з інших причин. Тож в цьому конфлікті присутні саме політичні інтереси.

Я погоджуюсь з колегами щодо того, що зараз достатньо серйозно пробуксовують різні інтеграційні проекти між Російською Федерацію та Білоруссю. Особливо невдалим, тому болючим для Мінська став проект «Союзное государство», на який в Білорусі покладалось дуже багато сподівань, але він взагалі не спрацював, тому що Москва не зацікавлена вкладати великі кошти в цю країну, їй простіше купувати білоруські підприємства.

Якими ж мають бути уроки для України? По-перше, Білорусь не можна назвати країною, у якої є серйозні суперечності у внутрішній чи зовнішній політиці з Москвою. Але якщо виникають певні політичні розбіжності з головним стратегічним напрямком політики Кремля, то застосовуються всі заходи, в тому числі достатньо жорсткі, для того, щоб досягнути цілей, які ставить перед собою Москва.

Ми повинні чітко собі зрозуміти, що у нас будуть виникати розбіжності з Російською Федерацією. Ми від цього нікуди не подінемося, тому що цей «медовий місяць» скоро закінчиться, у нас все одно залишаються ключові спірні питання, зокрема й щодо української ГТС. Ми ще побачимо достатньо серйозні суперечності з цього приводу. Тож треба бути готовими до того, що, можливо, і до нас з боку Росії будуть застосовані такі ж методи тиску, які зараз є щодо Білорусі.

По-друге, Україна дуже швидко погодилась стати альтернативним шляхом для транспортування енергоносіїв в обхід Білорусі, запропонувавши свої послуги. Можливо, з точки зору іміджу України в очах європейських партнерів це і непогано. Але, з іншого боку, ми з Білоруссю є енергозалежними країнами, країнами-транзитерами, і, напевно, тут варто було б застосовувати якісь інші підходи. Наприклад, проводити спільну транзитну політику чи виходити на переговори в разі виникнення подібних кризових ситуацій. По суті Білорусь може так само реагувати на проблеми, які можуть виникати в Україні. Тож з політичної точки зору, дуже швидка реакція Києва на застосування обхідних шляхів - це, можливо, не досить вдалий дипломатичний хід.

Проте це дуже класний урок для України: якщо нею проводитиметься будь-яка політика, яка не відповідатиме головним завданням політики Москви на пострадянському просторі або серед країн із зони особливого впливу російських інтересів, вона буде дуже швидко та дуже жорстко присікатися.

Ігор Ліховий: «Москва-Мінськ-Київ – це стратегічний трикутник, і в значній мірі для Києва»

Все, що відбувається у Білорусі (не тільки газова проблема), має бути цікавим для українського суспільства. Білоруси - наші близькі сусіди, у нас спільна культура, історія, і я стверджую, ми будемо мати також і спільне майбутнє.

В липні минулого року ми пережили молочну війну, тоді білоруське суспільство і влада з великим зацікавленням дивилася в сторону України: як ми зреагуємо, як ми себе поведемо. Хочу сказати, тоді ми повели себе досить гідно. Насамперед, значно збільшився експорт білоруських продуктів в Україну, і ми ні разу не підлягали під оцінку, скажімо, штрейхбрекера, що зараз мені досить неприємно було чути. Ми, обганяючи паровоз, дуже швидко заявили про те, що готові замінити всіх навколо.

Москва, Мінськ, Київ – це стратегічний трикутник, і в значній мірі для Києва. Це не значить, що ми маємо оголошувати війну іншому своєму партнеру. Мені дуже подобалася позиція Олександра Григоровича, який повторював, що ми дружимо не проти когось, а заради себе. Справді, Білорусь в енергетичних питаннях більш залежна, ніж Україна, бо ми маємо газ, можемо видобувати, я вже не кажу про наші сховища. Відсутність у Білорусі підземних сховищ не дає можливості гідно вести перемовини із постачальником.

Конфлікт щодо молочної продукції минулого року і щодо газу сьогодні – це дійсно вершина айсберга. Я не хотів би лукавити, що це пов’язано з чисто господарськими проблемами, бо це насправді не так. Тут закладені глибинні політичні протиріччя, які час від часу випливають. Очевидно, Україна в цих проблемах обганяє Білорусь на півфази, але останнім часом відносини між Мінськом і Москвою стоять дуже гостро. Хоча ресурси в Білорусі значно менші, ніж в України.

Кризові процеси, які відбувалися в економіці Білорусі, підготовка до президентських виборів наступного року… Уже увірвався терпець партнера Білорусі по союзній державі, яка б хотіла більше впливати на стан економіки в Республіці - так пояснює цю ситуацію білоруське керівництво.

Дивлячись на цей газовий конфлікт, які уроки має взяти для себе Україна?

Ігор Ліховий: Це питання стратегії відносин України із своїми сусідами, а не епізодична ситуація, де ми прагнемо показати, що зі всіма дружимо. Ми повинні вибудовувати стосунки, виходячи з того, що ми - країна-транзитер. Треба чітко віднестися до ролей, бо не ми їх розписували, вони нам просто перепали. Є країна, яка видобуває вуглеводні, вона є монополістом на сході Європи, є країни, які в повній мірі чи частково залежні, а ми - країна-транзитер, і в цьому трикутнику відіграємо дуже важливу роль.

Під час моєї каденції зі сторони українського і білоруського керівництва з’явилося нове розуміння ціни акцій, якими ми володіємо. Адже, ми знаємо, що традиційно з Україною не рахувалися: прокладена труба, умовно вона ваша, але ми вас примусимо грати за нашими правилами. Минулорічні контакти двох президентів Віктора Ющенка і Олександра Лукашенка були пов’язані саме з виробленням позиції двох держав-транзитерів, які найближче відчувають проблеми одна одної, і готові підставити плече для вирішення цих проблем. Зі зміною влади Білорусь, очевидно, втратила впевненість в тому, що Україна буде підтримувати її в цих позиціях.

Українська і білоруська позиції не є позиціями прохачів, ми маємо певні акції. Олександр Григорович не один раз показував, що навіть маленька держава з невеликими ресурсами може бути цікавою і важливою в геополітичній ситуації, яка сьогодні склалася в Центральній і Східній Європі.

Пане Ігоре, які економічні, політичні, чи, можливо, якісь стратегічні проблеми може мати Україна через цей конфлікт ?

Ігор Ліховий: Мабуть всі, тільки різного ступеня, тому що українсько-білоруські відносини дуже багатогранні. 5 мільярдів доларів товарообігу минулого року, і, думаю, ми відновимо цей показник. З Білоруссю ми увійшли до «Східного партнерства» – європейського проекту, який для нас і для неї є виходом із ситуації, коли нас вважали сусідами Європи.

Ніяким чином не можна приймати рішення поспіхом. Ми зацікавлені в стабільності Білорусі на шляху, на який останнім часом стала дружня з нами сусідня держава в пошуку нових взаємовідносин з Європейським Союзом, Сполученими Штатами Америки.

Якщо Росія намагатиметься втягнути Україну в газову війну з Білоруссю, як має вчинити Україна?

Ігор Ліховий: Дипломатичний підхід – це переговори, знаходження позиції, яка максимально задовольнить інтереси. Тим більше, в даному разі дуже тонка делікатна ситуація. Союзна держава… Білоруси і росіяни усвідомлюють себе громадянами однієї держави, хоча і є певні дуже глибокі кризові розбіжності у їхньому підході до цієї проблеми.

На мій погляд, ситуація з газом загострилася тому, що наші партнери - поставщики газу відчули, що нинішнє керівництво України так і спрацює, вони і розраховували цей хід. Я дуже хотів би, щоб поступили мудро, виважено, віднеслися до проблеми з розумінням. Адже це не чужі проблеми, ми дійсно зв’язані з Білоруссю і транспортними коридорами з півночі на південь, непогано себе показав той же самий потяг «Вікінг», пішла венесуельська нафта, білоруська держава зацікавилися як партнер проекту «Одеса-Броди», транспортування електроенергії і т.д.

Чумак Віктор: Якщо казати про короткострокову перспективу, то є позитивні наслідки. Економічні - збільшення транзиту газу через Україну принесе додаткові кошти. Політичні – дана ситуація сприятиме певному покрашенню відносин з Кремлем, а також, як це не парадоксально, з Європейським Союзом. Адже з боку європейських споживачів в цій ситуації Україна буде виглядати як надійний транзитер.

З токи зору більш довгострокової перспективи, дії України будуть впливати на подальшу побудову відносин з Білоруссю як спільних країн-транзитерів енергоносіїв. Безумовно, виникне питання щодо можливості узгодження спільної політики.

Тому вважати ці короткострокові переваги набагато більшими за переваги в стратегічному плані як країни-транзитера… Це дійсно наша участь, яка дана нам згори. Тому нам треба дотримуватися балансу в тому, що робити в короткостроковій та довгостроковій перспективах.

Володимир Омельченко: Україна повинна чітко висловити свою позицію з цього питання і заявити про те, що дані конфлікти повинні вирішуватися лише в правовій площині. Перекриття газового вентилю – це не спосіб, яким можна вирішувати комерційні спори, тому що від цього страждають споживачі не тільки Білорусі, а й інших країн.

Що стосується надання своєї транспортної системи для перекачування російського природного газу в обхід Білорусі, то для цього не потрібно було робити ніяких заяв на політичному рівні, чи не підписувати якісь додаткові угоди. Це питання можна було вирішити на рівні диспетчерських управлінь «Газпрому» і «Нафтогазу». Тому що ми знаємо, що споживання російського природного газу в Європі не буде таким високим, як планував «Газпром». Раніше ним було заплановано вийти в цьому році на рівень 2008-го в 160 мільярдів кубічних метрів. Проте вчора була заява керівництва «Газпрому», що це буде лише 145 мільярдів кубічних метрів, які має можливість технологічно пропустити українська ГТС. Тож можна було контрактно без будь-яких заяв, тихо і спокійно вирішити це питання, навіть взагалі не говорячи про це, і не пов’язуючи з білоруською темою.

Україна повинно чітко висловити тезу про те, що дане питання не може бути вирішено перекриттям газового вентилю. Ми бачимо, що це для Росії вже стає традицією. Наприклад, в лютому 2004 року в Білорусь був перекритий вентиль «Газпромом», в січні 2006-го був перекритий газ для України, у 2007 році були скорочені поставки нафти для Білорусі, у 2009-му знову був російсько-український конфлікт з обмеженням і повним припиненням транзиту природного газу і поставок для України. В 2008 році, коли тільки Чехія заявила про те, що вона буде розміщувати системи протиракетної оборони на своїй території, в липні відразу ж Росія на це відреагувала і перекрила нафтовий кран. Але добре, що в Чехії є альтернативний нафтопровід Інгольштадт-Кралупи-Литвинов і чеське керівництво заявило дуже жорстку позицію: якщо ви не відновите на протязі трьох днів постачання нафти, то ми закриваємо взагалі напрямок поставок з Росії і будемо поставляти тільки нафтопроводом «Інгольштадт-Кралупи-Литвинов». Росія через два дні цей кран відкрила. Якби у нас працював «Одеса-Броди», то ми б могли багато вирішувати і по нафті також.

В квітні 2009 року Росія фактично перекрила кран на газопроводі «Центральна Азія-Центр» і таким чином порушила умови контракту з Туркменістаном про поставки газу в Європу. Це лише деякі приклади дій Росії, які я вважаю абсолютно нецивілізованими, які вона застосовує, щоб нав’язати країнам свої економічні, комерційні і політичні інтереси. Україна повинна зайняти чітку позицію про недопустимість таких методів.

Пане Вікторе, ви сказали, що Україна на цьому конфлікті може зміцнити стосунки з Росією…

Віктор Чумак: Так. Ми ще раз кажемо, що політична заява про те, що ми можемо стати альтернативою в транзиті газу, є одна із тих, які робляться в контексті політики Росії.

Ігор Ліховий: Є ще один учасник цього процесу – це Євросоюз. Він також має зробити висновки із цього сигналу, який вони отримують, бо справді йдеться про ненадійність надходження газу від постачальника до споживача, якщо не будуть брати до уваги країн-транзитерів Україну та Білорусь. Важливо, щоб розуміли, що будівництво обхідних двох шляхів не збільшить тут особливо надійність цього шляху, зробить його дорожчим - це однозначно, бо кількість у якість так легко не переходить.

Наші громадяни та очільники держави також мають зробити висновок про те, що супердержава не збирається особливо рахуватися з чиїмись інтересами, вони мають свої. Є такий дипломатичний вислів, що «договори підписують для того, щоб слабкіша сторона їх виконувала». Насправді над цим треба також задуматися і, очевидно, переступити через якісь розходження у поглядах, позиціях між Білоруссю та Україною, які тривалий час були. Це пов’язано і з періодом діяльності Президента Ющенка, ви знаєте, що лише у 2010-му був ратифікований договір про державний кордон між Україною та Білоруссю, який був підписаний 13 років тому! Президент Білорусії видав указ щодо цього договору, але не відбувся обмін ратифікаційними грамотами. Власне, процес не завершений. Тут справді я б не тільки на економіку дивився, не тільки на бажання комусь сподобатися і заявити апріорі, що ми вас підтримуємо, щоб ви не робили. В даному випадку хемінгуеєвський подзвін звучить сьогодні не тільки по Білорусі, він звучить і по Україні.