Чому Казахстан? Обговорення візиту Президента Януковича

Третьою країною, яку відвідав з офіційним візитом Президент Віктор Янукович, став Казахстан, який зокрема може відкрити шлях українській економіці до західного Китаю.

З одного боку, це схвально сприйняли навіть люди з оточення Віктора Ющенка, з іншого – справжнім «мотором» активації україно-казахських відносин називають першого віце-прем’єра Андрія Клюєва, який керується при цьому зовсім не державними інтересами.

Про те, чим цікавий цей напрямок міжнародних відносин, говорили з журналістами в прес-центрі «Главкому» представник президента Ющенка з міжнародних питань енергетичної безпеки Богдан Соколовський та директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос.

Як би ви оцінили підсумки візиту Віктора Януковича до Казахстану?

Богдан Соколовський: Те, що відбувся візит Президента Януковича до Казахстану, - це виключно позитивне явище. З точки зору політики із Казахстаном в України ніколи не було проблемних питань. І політичні, і економічні стосунки між нашими двома країнами могли претендувати на якийсь зразок партнерства. Є ще суто особистий аспект доброго ставлення Казахстану до України, бо Президент Назарбаєв розпочинав свою трудову діяльність в Україні і не приховує своїх симпатій до нашого народу.

Позитивними могли б бути дуже багато напрямків співробітництва, зокрема енергетика. Перше – це нафта. Казахстан вийшов вже на видобуток так званої великої нафти, і питання її транспортування на ліквідні ринки, зокрема в Європу, є дуже актуальним. У нас є досвід транспортування казахської нафти, як вигіднішим трубним транспортом, так і залізницею. Оптимальний варіант через Мічурінськ (Росія), Ахтирку (Україна) і Одесу, це так звані придніпровські трубопроводи. Однак цей досвід був значною мірою загублений. Колись ми транспортували дол. 12 млн.тон нафти на рік, сьогодні цей показник зменшився, тому ми Казахстану у цьому відношенні є цікавими. Друге – газ. Насамперед Казахстан цікавий для України як транзитна держава, хоча він є потенційним експортером газу в невеликих обсягах. До 4 млрд.куб газу можна імпортувати нам чи іншим країнам із Казахстану. Маршрут Казахстан-Узбекистан-Росія-Україна найоптимальніший для поставок газу із країн Центральної Азії. Третє – це питання ядерно-енергетичного сектору. Тут ми одне одному цікаві однаково. Україна має досвід проектування та експлуатації мирних об’єктів ядерної енергетики та немалі запаси сировини. Казахстан активно розвиває свій ядерно-енергетичний сектор, має немалий досвід і активно працює із Росією та західними партнерами над створенням основних продуктів ядерно-паливного циклу.

За останні п’ять років у всіх цих напрямках розвивався діалог між президентами, і були досягнуті не один раз взаємовигідні україно-казахські домовленості. Ще в 2005 році Казахстан був зацікавлений на взаємовигідній основі брати участь у створенні в Україні терміналу по прийому зрідженого газу в перспективою бути учасником по його експлуатації. На рівні президентів ці питання були обговорені, позитивно оцінені, але далеко не все вдалося реалізувати. З українського боку дуже часто було невиконання, яке виходило від нашого уряду. Я не конкретизую персоналії, але на жаль. Навіть змішані комісії по співробітництву не часто збиралися і тут провина нашого виконавчого рівня.

Цей візит Януковича фактично в третю країну після Брюсселю та Москви мені особисто імпонує. Хоча мене важко запідозрити в прихильності до ідеологічної лінії, яка сьогодні представлена керівництвом нашої держави. Проте з точки зору державних українських інтересів це добре, бо по кожному блоку питань знову-таки досягнуто домовленості. Я сподіваюсь та конструктивно налаштований на те, що єдність сьогодні позиції Президента та виконавчої влади є доброю підставою для того, щоб зрештою ці напрацювання були реалізовані на практиці. Якщо дивитися з боку, то можна навіть інтерпретувати так, що тут є послідовність політики від Ющенка до Януковича.

Ігор Семиволос: Зупинюсь на політичних аспектах україно-казахських відносин та візиту зокрема. Зокрема, йдеться про солідарні голосування на різних міжнародних рівнях та підтримка кожної з країн. Українська влада хоче досягти того, щоб головувати наступного року в ОБСЄ. Очевидно Янукович отримав запевнення від Назарбаєва про те, що Казахстан буде підтримувати цю ідею і буде просувати Україну на головування у цій організації.

Щодо виконавчої дисципліни досягнутих домовленостей, то зазначу, що на пострадянському просторі реалізуються лише ті проекти, в яких існує певна зацікавленість конкретної особи. Можливо в даному випадку є певні шанси говорити про реалізацію якихось проектів між Україною та Казахстаном, оскільки з нашого боку в них, наскільки мені відомо, зацікавлений перший віце-прем’єр Андрій Клюєв. Є припущення, що саме ця людина зараз є мотором співпраці з Казахстаном.

Крім того, казахи зацікавлені в тому, щоб інвестувати. Економічна криза у них почалася раніше, ніж в Україні. Ринок там впав доволі серйозно, економічна та політична ситуація не сприяють тому, щоб казахський бізнес вкладав гроші всередині країни. Тому частково вони зацікавлені інвестувати поза межами Казахстану. Зараз є чимало їхніх інвестиційних проектів в Грузії, і це ще раз спростовує інформацію про те, що казахський бізнес є свого роду «троянським конем», ширмою, за якою ідуть росіяни. Казахи могли б реально вкладати гроші в Україну, зокрема в ті галузі, які стосуються транспортування нафти, всю інфраструктуру, пов’язану з імпортом та експортом зерна.

Варто зазначити також, що існує казахська опозиція, до якої входить і зять Назарбаєва. Він перебуває в Європі та має доволі потужний транснаціональний канал. Є певні інтереси казахської опозиції, доволі впливових людей, і в Україні. Я не готовий зараз сказати, якими об’єктами володіють у нас ці люди, але вони є. Очевидно, можливий аргумент на користь співпраці двох режимів – це обмеження економічної діяльності казахських опозиціонерів в Україні.

А як щодо Митного союзу?

Ігор Семиволос: Думаю, що ця дискусія відбувається не на рівні двосторонніх відносин. Україна вже є частиною іншої організації. Кожна з цих країн насправді зацікавлена стати членом іншого союзу, не Митного.

Казахстан займає доволі цікаву позицію. Ця країна постійно демонструє лояльність по відношенню до Росії, вона підтримує будь-які інтеграційні проекти. Але з іншого боку, у Казахстані активно розвивається казахстанський націоналізм, він доволі жорстоко ліквідував загрози сепаратизму північних регіонів, населених росіянами. І Москва на це ніяк не відреагувала. Думаю, що політика Назарбаєва – це політика можливого, і він в цьому виявився успішним.

Богдан Соколовський: Є важливе взаємодоповнення між нашими країнами. Україну казахстанці цікавлять як форпост до Китаю, а це величезний ринок. Так само Казахстан розглядає Україну як форпост до Європи.

Ще одне: починаючи з 2005 року Президентом Ющенком із Назарбаєвим опрацьовувався варіант створення в Україні сучасного нафтопереробного комплексу за участі Казахстану. Тоді мова йшла про участь Казахстану, Азербайджану (теж дружня нам країна), Польщі та України, зокрема про західноукраїнський регіон. Цей проект не був реалізований, бо на урядовому рівні були свої пріоритети. Але він актуальний і сьогодні. Це була б необхідна практична форма співпраці, в якому вигляді, мали б сказати проектувальники. Це міг би бути унікальний варіант, де б учасниками були європейська країна, центральноазійська, кавказька й Україна.

Цей напрямок співпраці обмежиться Казахстаном чи буде розширено діалог з азійським регіоном?

Богдан Соколовський: Думаю, що шанси такі є. Це пряма рука до власне того Китаю, який нам цікавий, - західного. Крім того, без Казахстану ми не можемо глибоко зайти в Туркменістан. Казахстан важливий і як союзник України на просторах колишнього Радянського Союзу. Зокрема, у діалозі (сподіваюсь він буде) з Росією.

Щодо українського інвестування в газовий видобуток, є варіант, щоб наші георозвідка і промисловість включилися, але це не буде великий газ. По нафті складніше, тому що основні казахські родовища зараз фактично патронуються потужними компаніями Заходу. Нам особливого доступу там не буде.

Чи зможемо ми знову купувати туркменський газ, як за часів Кучми, та зменшувати таким чином залежність від «Газпрому»?

Богдан Соколовський: Чому тільки за часів Кучми? Починалося це тоді, але туркменський газ Україна отримувала до кінця 2008 року де-юре. Спочатку це йшло 2003-2005 роки за форматом співробітництва за міжурядовою угодою між Туркменістаном, а також міжурядовою угодою між Україною та Росією, яка чинна на сьогоднішній день. Після 2005 року – через компанію РосУкрЕнерго, яку вже зробили монстром, але вони купували газ трохи в Туркменістані, трохи в Казахстані, Узбекистані.

Був би ідеальним варіант, якби Україні вдалося повернутися до формату газового співробітництва з основними нашими постачальниками, закладеного у вже згаданих міжурядових угодах. Звичайно, їх треба осучаснити, але вони чинні до 2013 року.

Звичайно, по газу (в тому числі й з Туркменістаном) Україна розвивати співробітництво зможе тільки тоді, коли будуть переглянуті контракти від 19 січня 2009 року. Допоки той контракт залишатиметься незмінним, говорити про якісь додаткові та альтернативні шляхи постачання не доводиться. Там так все обв’язано, що ми просто у хомуті.

Ігор Семиволос: Сьогодні вся українська політика по відношенню до Центральної Азії зводиться до епізодичної активності. Говорити про політику, яка вибудовується роками, не доводиться. Зараз це певні ігри з центрально-азійськими країнами, щоб показати, мовляв, ми з ними можемо домовитися. Головна людина, якій адресовані ці торги, сидить в Кремлі та керує газовими та нафтовими кранами.