Українським вузам не до світових рейтингів

Президент поставив завдання перед українськими вузами за найближчі п’ять років потрапити до світових рейтингів престижних закладів освіти. Яким чином це можна зробити без системних реформ та розуміння того, якою має бути освіта в Україні на владному рівні, досі невідомо. Фінансова автономія, інтеграція науки та освіти, обов’язкове володіння англійською від студента до академіка – лише неповний перелік того, що може наблизити наші університети до мрії Януковича.

У прес-центрі «Главкому» свою думку з цього приводу, а також щодо можливого скорочення кількості вузів та введення платних послуг висловили ректор Національного університету «Києво-Могилянська академія» Сергій Квіт та проректор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Володимир Бугров.

Сергій Квіт: «Треба забути про державне патронування і рухатися шляхом системних реформ у вищій освіті»

Я не маю безпосередньої інформації про те, що відбувалося на засіданні Гуманітарної ради при Президентові. Були різноманітні трактування в мас-медіа, я лише чув, що прозвучала така думка, що кількість університетів треба скорочувати і що треба збільшувати кількість платних послуг. Самі по собі і перше, і друге твердження є правильними, але тут я хочу висловити свою думку.

Звичайно, кількість університетів завелика, якщо ми до університетів відносимо всі 256 закладів, які так називаються. Українська економіка не може витримати стільки університетів, якщо б вони були якісними. З одного боку, ми закликаємо абітурієнтів в ці університети, більшість з них державні і надають найякісніші послуги. Але, з іншого боку, держава не може зараз гарантувати якості, тому що їх забагато. Тому, на мій погляд, не можна вести мову про те, що треба просто із 256 закрити 200, але скорочення повинно відбутися. Ми повинні вести мову про системні реформи, внаслідок яких і повинне відбутися природне скорочення кількості і збільшення якості українських університетів.

Що треба зробити для цього? Які саме реформи потрібні? Ми повинні розглядати, придивлятися і намагатися адаптувати до наших умов ті процеси, які відбуваються у Західній Європі. Це те, що називається Болонським процесом. Якщо ви розглядаєте Болонський процес як його головну мету – підвищення якості та конкурентноздатності європейських університетів у порівнянні з північноамериканськими, то в центрі уваги тут перебуває університетська автономія. Тобто, автономія в дуже широкому сенсі: фінансова, академічна, адміністративна як мінімум. Університетська автономія лежить в основі будь-якої університетської реформи. Нам треба змінити наші університети, бо зараз вони є пострадянськими і не сфокусовані на наукові дослідження та здебільшого неякісні.

Перше – це автономія, а друге - інтеграція науки та освіти в Україні, які у нас концептуально розділені. Вважається чомусь, що в університетах треба навчати студентів, а в академічних інститутах НАН треба займатися науковими дослідженнями. Це системна помилка, тому що головне завдання університетів в усьому світі – це наукові дослідження і саме їх результати, які оцінюються по кількості публікацій і є головними критеріями в міжнародних університетських рейтингах. Тому українські університети за визначенням не можуть займати там ніякі провідні позиції, адже у нас неправильна структура університетів, вона не розрахована на наукові дослідження.

І третє - це англійська мова, якою повинне розмовляти все академічне середовище, тобто всі наші науковці, викладачі, студенти, аспіранти. Тоді ми можемо користуватися всіма тими джерелами та здобутками світової науки, тоді ми можемо бути конкурентноздатними, тоді наші праці також будуть читати наші зарубіжні колеги, партнери та конкуренти. Тобто, на мій погляд, університети потребують оцих реформ.

Отже, тут я б окремо платні послуги не виділяв, оскільки ми повинні в Україні створити ринкову ситуацію. Ринок все повинен розставити на свої місця, треба забути про державне патронування і рухатися шляхом системних реформ у вищій освіті.

Володимир Бугров: «Ми програємо у конкуренції європейським університетам, бо знаходимося в іншому політичному, правовому та економічному полі»

Я теж не був присутній ні на засіданні Громадської гуманітарної ради, ні на засіданні уряду, але там був наш ректор Леонід Васильович Губерський, який є головою Спілки ректорів вищих навчальних закладів України. Ситуація в тому, що насправді в жодному разі мова не йде про скорочення кількості вищих навчальних закладів, хоча можна було б таким чином ставити це питання. Насправді йдеться про оптимізацію мережі навчальних закладів. Це не є жонглювання словами, бо коли в одному обласному центрі є три педагогічні університети (маю на увазі Харків) і одночасно існує проблема з кадровим забезпеченням вчителів у школі, то мабуть щось із цією кількістю університетів не так. Коли ми говоримо про те, що в Україні на сьогодні існує величезна кількість технічних навчальних закладів, а при цьому на виробництві при всій бідності його розвитку бракує кваліфікованих інженерів, то мабуть щось з мережею технічних навчальних закладів не так.

Аналогічно полягає і ситуація з платними послугами. Справа в тому, що постанова про надання можливості вищим навчальним закладам здійснювати чи надавати платні послуги не лише студентам була підписана, якщо мені не зраджує пам’ять, 1997 році тодішнім прем’єр-міністром Павлом Івановичем Лазаренком. І попередній уряд намагався внести зміни до цієї постанови, які наразилися на шалений спротив. Нинішній уряд теж намагається внести певні зміни, бо вони фактично на сьогоднішній день викликані об’єктивною ситуацією. Наприклад, при медичних університетах діють клініки, які за цією постановою мають надавати госпрозрахункові послуги. Студенти проходять практику в цих клініках, там працюють медики, які є викладачами медичних університетів, але за чинною системою вони повинні перебувати на державному утриманні. Даруйте, але це не зовсім нормальна ситуація, коли у всьому світі університетські клініки заробляють кошти для того, щоб утримувати лабораторії цих же університетів. Тут треба дійсно дивитися системно на цю площину освіти і ті кроки, які зараз здійснюються, загалом мають позитивний характер. Найбільше для розвитку освіти зробив колишній міністр освіти Василь Григорович Кремінь, коли справді було реалізовано принцип державно-громадського управління освітою і практично всі новації обговорювались в університетах, академіях і т.д.

На сьогодні я б виділив інші моменти. Вже майже близький до подання у Верховну Раду Закон про вищу освіту, де багато питань буде регламентовано нормальним чином. Фактично уряд затвердив 27 серпня перелік спеціальностей магістерської підготовки. Це було величезним гальмом, бо ми до сих пір керувалися переліком напрямів від 1997 року, який просто морально застарів. З’явились такі екзотичні спеціальності як високі технології у магістерській підготовці чи щось інше. Тому дійсно нам слід говорити про системне реформування освіти , бо це ненормальна ситуація, коли в Україні із сімсот з лишком навчальних закладів різного рівня акредитації, переважна більшість яких носять назву університету, таким називатись не можуть. По суті те, що пропонується в законі повернутись до системи професійних коледжів, які будуть здійснювати саме професійну підготовку на кшталт колишніх технікумів, – це абсолютно слушна ситуація. Дійсно університетом може називатись той навчальний заклад, який окрім навчання проводить наукові дослідження із залученням до них студентів.

Сергій Миронович сказав про автономію. Я повністю погоджуюсь, але трішки переставив би місцями, тому що адміністративної та академічної автономії в принципі і сьогодні доволі багато. Фактично, ми самі укладаємо навчальні плани, присвоюємо звання, міністерство затверджує. Насамперед слід говорити про фінансову автономію, в тому числі в контексті тих же платних послуг, тому що всі гроші, котрі заробляє університет від надання будь-яких платних послуг, не є університетськими грошима, а йдуть до спеціального фонду державного бюджету, які підпадають під всі ті самі тендерні процедури. Фактично, університет - ні наш, ні Києво-Могилянська академія, ні жодний державний університет України - не може вільно розпоряджатися тими коштами, які знаходяться начебто в їх розпорядженні. Це питання неодноразово піднімалося. Тут дійсно і правова, і академічна, і адміністративна автономія європейських університетів, в першу чергу, базується на тому, що вони самі спроможні вирішувати фінансові питання, можуть за свої кошти наймати працівників, ніхто їх не регламентує, бо це їхні кошти. В нашому випадку ми повністю підпадаємо під інші чинники.

За останні 19 років ніхто у нас так і не відповів, яка освіта потрібна Україні, що є освічена людина? Тому ми таким чином і програємо у конкуренції тим же європейським університетам, бо знаходимося в іншому політичному, правовому, економічному полі. Болонський процес за великим рахунком не є академічним явищем, а суспільно-економічним. Коли стерлися кордони і утворилися єдині ринки праці, послуг і т.ін., то одночасно утворився єдиний ринок освітніх послуг, на якому нас не розглядають як конкурентів. Вони розглядають конкурентоспроможність європейської освіти порівняно з північноамериканською, а тому ми повинні розуміти і діяти за тими правилами, які прийняті там. Тоді зникне проблема в якійсь реорганізації вузів, бо якщо на сьогодні близько 80-ти вузів не набрали студентів, то це і є ринковий механізм. Природнім чином вони будуть або вливатися в інші більш потужні вузи, що є нормальною практикою, або зникати. Даруйте, якщо вони не можуть забезпечити якісну підготовку, а голосує абітурієнт як замовник цих послуг, тоді, можливо, вони і не потрібні. Отже, для того, щоб ми говорили про системну реформу, нам потрібно замислитися, яка освіта потрібна Україні.

Українські виші не присутні в міжнародних рейтингах, тому що немає наукових праць, які б могли презентувати наші університети. Які ще причини?

Сергій Квіт: Я мав на увазі, що у нас немає достатньої кількості наукових публікації, але вони є, наприклад, в українській мові. Але до уваги беруться англомовні видання, визнані в певних наукових середовищах в своїх галузях науки. Справедливо це чи ні, але в існуючих рейтингах університет, як правило, оцінюється за досягнення передусім природничих наук. Нам потрібно, щоб університети мали сучасні лабораторії, матеріально-технічна база яких постійно оновлюються. Їх наразі не мають академічні інститути, тим більше університети.

Я брав участь в третій конференції університетів світового класу в Шанхаї. На цьому заході виступала європейська делегація з тим, що їх не задовольняють світові рейтинги, тому що вони розраховані на величезні глобальні університети, які фактично є частинами дуже великої економіки, – це американські, японські, канадські, китайські. Європейські університети надзвичайно якісні, але вони маленькі, орієнтовані на громаду в своїх маленьких державах, вони мають свої традиції, мету і місію. Європейці заснували консорціум по створенню власного європейського рейтингу. Але наразі нам треба брати участь у вже існуючих рейтингах. Насправді українські університети просто не мають фізичної можливості брати участь в такій конкуренції.

Володимир Бугров: Ми досліджували рейтинги Шанхайський, Times Higher Education і багато інших. Спілкуючись з колегами з Московського університету, ми переконалися, що нам ніколи в них не бути, тому що критерії, які там висуваються, діють для принципово інших суспільних, політичних і інших умов.

Крім того, всі ці рейтинги переважно орієнтуються на природничонаукову і технічну діяльність. За нашим дослідженнями, за рейтингом цитування наших викладачів в галузі фізики, хімії, біології, наш університет на першому місці в Україні. Якби ми відсікли всі гуманітарні факультети, це б дало нам змогу увійти в рейтинг трьох тисяч університетів світу за індексом цитування. Але у нас класичний університет, тому ми не можемо дозволити собі робити акцент на чомусь одному.

В Україні підготовка фахівців гуманітаріїв в наших умовах дорожча, аніж підготовка фізиків. Тому що за ліцензійними умовами, на три студенти повинен бути один підручник з базової дисципліни. Щоб підготувати юристів, треба унікальні підручники з римського права чи історії держави, тоді як для підготовки фізика, математика чи економіста існує підручник з вищої математики, який є однаковим для всіх.

Основний момент для реалізації гасла «наука в українських університетах» - це лабораторна база, без якої неможливо говорити про прорив в університетській науці.

Насправді оптимізація мережі вузів – це фактично злиття дрібних з більшими університетами…

Сергій Квіт: Міністерство освіти саме по собі не може провести ніяких реформ, воно тільки втримує цю систему від розпаду, це стосується і вищої, і середньої освіти. Для проведення реформи в освіті потрібно задіяти одночасно всі компоненти – Президента, парламент, уряд, широку громадськість, і повинна бути чітка програма реформ. Вузам повинна бути виставлена планка, що таке в нашому розумінні університет, щоб вони її досягали в якісному розумінні. В якісному! Тому що я не згоден з тим, що існують великі хороші і дрібні погані університети. Києво-Могилянська академія має 3,5 тисячі студентів, тобто за кількісною ознакою ми можемо бути визначені як маленький університет, але не поганий, тому що в усіх національних рейтингах ми знаходимося на верхніх позиціях, майже завжди в трійці

Головне – це критерії якості, вони давно випрацьовані, не треба для України вигадувати щось окремо, бо не існує кордонів у світовій економіці, яка стала глобальною, в науці і в освіті. Треба створили робочу групу, дати їм завдання, визначити дедлайн і все буде в порядку, у нас дуже багато мудрих людей

Ви кажете, що Міністерство освіти утримує цю систему в живому стані. Можливо, потрібно, щоб вона загинула і постала необхідність створювати нову?

Сергій Квіт: Не треба, щоб вона загинула, в освіті катастрофи не можна допустити, тому що це пов’язано з молодшим поколінням, оновленням кадрів, науковими дослідженнями. У цій сфері є величезний досвід європейських, азіатських країн. Ми повинні створити університет якісний і конкурентноздатний на світовій арені.

Володимир Бугров: Міністерство освіти більшою мірою тільки утримує систему, бо, на жаль, у нас освітою керує не Міністерство освіти. Парадокс в тому, що у нас є 26 відомств, які керують вищими навчальними закладами. У нас освітою більшою мірою, ніж Міносвіти, керує Міністерство фінансів і Міністерство економіки. Навіть ті ж самі обсяги державного замовлення визначає не МОН, а Мінфін і Мінекономіки.

Відсутнє бачення консолідації зусиль для розробки певних проектів. Наприклад, ми маємо партнерську угоду з Національним технічним університетом «КПІ», що дає позитивні результати. Наші викладачі природничих і математичних дисциплін мають можливість читати в КПІ, тоді як їхні прикладники мають можливість працювати на наших фізичних, радіофізичних, біологічних кафедрах. Для отримання належного результату треба поєднувати кадрові, матеріальні, фінансові ресурси.

Має бути системне реформування освіти, вироблення однієї програми, якій би підпорядковувалися всі вищі навчальні заклади. Системну реформу освіти має розробити не лише Міносвіти, уряд чи парламент окремо, це має бути консолідована думка, коли суспільство має виробити для себе певне системне бачення, яка освіта потрібна. А зараз це тільки латання дірок.

Чи не збільшиться корупція при скороченні кількості університетів, адже бажання вчитися не зменшиться?

Володимир Бугров: Якщо об’єднати чи реорганізуватися три навчальні заклади, то кількість студентів не зменшиться: скільки було в трьох, стільки буде сумарно в одному. Кількість викладачів не зменшиться, бо є нормативи чисельності викладачів на кількість студентів (в середньому 10 студентів на одного викладача). Зменшиться лише кількість управлінського адміністративного персоналу. Чим менше управлінського персоналу, тим менше можливість корупції. Мабуть в Україні два вузи проводять повноцінну вступну кампанію по набору в магістратуру – це Києво-Могилянська академія і Університет Шевченка. Ми достатньо великий вуз, і цього року за тиждень з 15 по 22 липня ми прийняли 6,5 тисяч заяв по вступу на магістратуру на рівень спеціаліста. Це стало можливим завдяки тому, що повністю була задіяна система електронної реєстрації. Завдяки цьому стало можливим уникнути черг і загроз корупційних дій.

Сергій Квіт: Не може існувати ніякого рецепту боротьби з корупцією. Є тільки один шлях –створення якісних університетів, тому що якісний університет не зацікавлений в корупції. Києво-Могилянська академія не має корупції, тому що для нас головним капіталом є репутація. Треба якісно змінити наші університети, іншого шляху не існує.

Якщо запропонована вами теза про фінансову автономію вузів таки втілиться в життя, чи не буде свавілля вишів заважати виконанню конституційного права на безкоштовну освіту?

Володимир Бугров: Чомусь побутує думка, що заробляння грошей є метою університетів. Насправді, ні наш університет, ні я, переконаний, Києво-Могилянська академія не ставлять собі за мету заробляння грошей. В університетах, які дійсно шанують свою репутацію, будуть брати кошти лише за додаткові кошти. Елементарний приклад, в багатьох європейських, американських університетах ксерокопії студент робить за свої кошти. Якщо ми відкриваємо програму вивчення другої, третьої іноземної мов, то мовний центр функціонує на засадах самоокупності. Бо жодна інстанція не дозволить нам фінансувати з бюджетних коштів те, що виходить за межі обумовлених навчального планом послуг. Якщо це серйозний навчальний заклад, то ніякого свавілля не буде. Будь-яка платна послуга надається на основі розробленого відповідно до державних документів кошторису. Ми є державними закладами, тобто не прибутковими, тому кошти на додаткову освітню послугу, як і на основну для контрактників, - це лише покриття затрат на надання послуг і підготовки фахівця.

Сергій Квіт: Чи будуть університети надавати невмотивовані ціни? Цього не станеться, якщо ці ціни будуть захмарні є нереалістичні, то студенти просто не будуть туди йти.

У нас немає ніякої безкоштовної освіти. Безкоштовна освіта – це коли держава бере податки з громадян, але вона неефективний розпорядник коштів. Не повинно бути додаткової ланки між клієнтом, ми ставимося до студента як до клієнта, і університетом. Студент повинен платити, і він безпосередньо буде знає, з кого і що він може вимагати. Тоді все стає на свої місця. Ринкові стосунки зроблять відносини між замовником і університетом більш прозорими.

Ми рахували, що у нас повинно бути 15% контрактників, потім 20%, 25%, а останні роки стався обвал, тобто держава сама зменшує кількість державного замовлення і ми повинні збільшувати контрактників. На сьогодні Києво-Могилянська академія може поставити дуже високі ціни, і ми наберемо абітурієнтів, тому що є бренд, але тоді ми будемо набирати тих, хто може заплатити, але не тих, кого б ми хотіли бачити, щоб бути якісним університетом.

Скільки буде коштувати перездати іспит, якщо ти його попередньо провалив? Чи може бути плата за кожен залік, іспит?

Сергій Квіт: Це абсурд.

Володимир Бугров: Є положення про організацію навчального процесу, де записано, що перший раз студент складає іспит викладачеві. Якщо він отримав незадовільну оцінку, то другий раз – також викладачеві, а третій – комісії. Всі ці перескладання є безкоштовними для студентів і бюджетної, і контрактної форми навчання. Це не є предметом регулювання додаткових послуг.

Які додаткові послуги вводяться?

Володимир Бугров: Наш мовний центр може надавати навчання другої, третьої, п’ятої іноземної мов. Центр діє з 1998 року при Інституті міжнародних відносин, цього року створений центр для викладачів, для університетів всіх факультетів, а також з інших навчальних закладів.

Сергій Квіт: Було рішення попереднього уряду про платні послуги, але туди входили не послуги, за які безпосередньо платить студент. Наприклад, на сьогодні університет як юридична особа має рахунок в казначействі і все, що туди приходить держава вважає бюджетними грошима. Тобто контрактники, виявляється, платять не університету, а державі, і ці бюджетні гроші ми повинні потім випросити.

Наскільки мені відомо, університети мають право стягувати кошти за відсутність на заняттях, за те, що він виписує «бігунок»?

Сергій Квіт: Це стосується політики університету, як університет ставиться до тої частини студентів, яка не збирається вчитися. За законом «Про вищу освіту», студент може бути відрахований винятково за двійки. Але ж є багато проблем, які можуть бути з молодою людиною, – хуліганство, погана поведінка. Суто фінансові речі не можуть розглядатися як джерело надходження в університет, а тільки як певна політика стосовно успішності студентів. У нашому університеті ми такі речі не будемо впроваджувати, бо вони не потрібні.

Володимир Бугров: Згідно положення організації навчального процесу, за виписування бігунка на другу і на третю здачу іспиту чи заліку жодні кошти стягуватися не можуть. Якщо ми говоримо про нормальні університети, цього ніколи не буде.

Сергій Квіт: Якщо держава багато про це говорить, якщо вона видає постанови, які, нібито, дають університету можливість десь більше взяти грошей, це означає, що держава визнає, що вона не може фінансувати університети належним чином, не може забезпечити положення Конституції про безкоштовну освіту. Це ознака того, що рано чи пізно ми прийдемо до питання реформи вищої освіти і скорочення університетів. Тому що 40-50 університетів – це максимум, що може собі дозволити Україна.

Чому ви боїтеся брати кошти за перескладання? У Варшавському університеті беруть кошти за складання іспиту третій раз, причому не малу суму.

Сергій Квіт: В Україні освіта не є бізнесом, як у всьому світі, тому що рівень доходів наших громадян не є достатнім порівняно з європейськими країнами. Тому наші якісні університети повинні вести соціальну політику, створювати дружню атмосферу для своїх студентів. Якщо ми будемо створювати драконівські закони, щоб платити за все, тоді ми будемо мати університети, в які треба просто заплатити, щоб не вчитися.

Але ж таким чином борються з корупцією: студент офіційно платять в касу. А у нас зворотній процес, в сотні університетів беруть хабарі за перездачі…

Володимир Бугров: Університети це не лише навчальні чи наукові установи – це і певним чином заклади, які повинні здійснювати соціальну і гуманітарну політику. За результатами літньої сесії, у нас з університету відраховано 80 чоловік. Можна їм було дати за кошти і наступні перездачі, але я не переконаний в такій потребі, адже якщо люди не бажають вчитися, то мабуть треба з ними прощатися.

Є різні моделі роботи з контрактниками. У нас на всіх факультетах контрактники не виділені в окремі потоки, жоден викладач не знає, хто є контрактник, хто бюджетник. Ми знаємо навчальні заклади, де на окремих потоках контрактників двійки не ставляться з однієї простої причини: викладач, який там працює, отримує додаткову заробітну платню за роботу з ними, а він же не буде різати гілку, на якій він сидить. Але якою буде якість? Якість не повинна вимірюватися грошима за перездачу.

Держава, вводячи, наприклад, обов’язкову норму для того, щоб контрактник платив не менше 8 тисяч на рік, дбає про наповнення в першу чергу свого бюджету, а не університетів?

Сергій Квіт: Це не зовсім так, бо кошти все ж таки ідуть в університет, але держава дуже суворо регламентує, на що вони витрачаються. Проте держава може сказати, що в цьому році у нас немає грошей на опалення, тому ми вас зобов’язуємо платити за опалення з коштів спеціальних фондів. Тому без кроку фінансової лібералізації не обійтися – це наш об’єктивний шлях.

Володимир Бугров: В Україні досі немає чітко розробленого і регламентованого принципу формування кошторису на підготовку студентів. Університет Шевченка має бюджет 600 мільйонів гривень – один з найбільших в Україні, навіть у порівнянні з деякими містами. 420 мільйонів сукупного консолідованого бюджету – це кошти загального фонду державного бюджету, а 180 – ми заробляємо контрактниками, з них близько 8% за наукові дослідження, які є прикладними на замовлення. 420 мільйонів – це зарплати співробітників університету, стипендії студентів, оплата житлово-комунальних послуг. Тому кошти на утримання лабораторії фізичного, хімічного, радіохімічного факультетів, купівля книг для бібліотек, дотації студмістечка ідуть із зароблених університетом.

Потрібно чесно подивитися самим собі в очі і зізнатися, що держава не може утримувати освіту в тому вигляді, в якому вона на сьогодні існує. Нам дійсно треба виробити план її системного реформування, щоб університет був і академічною установою, і науковою, і соціальним інститутом, і щоб він мав належне фінансування для виконання всіх аспектів своєї місії. Інакше ми просто займаємося профанацією.