Де може статися екологічне лихо в Україні?

Наслідки екокатастрофи в Угорщині будуть несуттєвими для України, заспокоюють вчені. Проте у нас вистачає своїх можливих «гарячих точок», починаючи від Донбасу і закінчуючи Закарпаттям. Ситуацію ускладнює ще й те, що у нас не вивчені місцеві землетруси, небезпеку виникнення яких не можна недооцінювати.

Про це в прес-центрі «Главкому» розповідали вчений у галузі гідрогеології, екогеології та інженерної геології, заслужений діяч науки і техніки України, академік Національної академії наук України В’ячеслав Шестопалов та доктор біологічних наук, лауреат Державної премії в галузі науки та техніки, завідувач Лабораторії екобезпеки Національного авіаційного університету Ярослав Мовчан.

В’ячеслав Шестопалов: «Треба підвищувати бальність територій щодо сейсмічних небезпек»

Україна – одна з найбагатших країн Європи і світу щодо природних ресурсів, перш за все, корисних копалин. Площа України 603 тисячі квадратних кілометрів і займає 5,7% території Європи та 0,44% території світу. Але за кількістю та об’ємом корисних копалин вона перша в Європі і займає 5-6 місце в світі. У нас знаходиться 11 300 родовищ корисних копалин 117 видів. Зокрема, це великі запаси марганцю, титано-цирконієвих руд, заліза, урану і т.ін. Щодо ресурсів нафти та газу, про які зараз багато мови, бо ми залежимо від Росії, то геологи показують, що в наших надрах дуже великі запаси газу. Якби у нас був державний підхід до розвитку цієї галузі промисловості, то приблизно через 10 років ми могли б не тільки повністю забезпечити себе газом, але й експортувати його в Європу.

Також ми маємо біля 9% запасів чорноземів в світі - це дуже велика кількість з урахуванням того, що наша площа невелика. У нас дуже багаті водні ресурси, перш за все, це наші позиці в Чорному морі - 57% території шельфу належать Україні, а всього це 85 тисяч квадратних кілометрів. Тож якщо їх додати до тих 603 тисяч, загалом це майже 700 тисяч квадратних кілометрів нашої території. Там є і нафта, і газ.

Але наші багатства породжують великі загрози. Це пов’язано з тим, що за радянських часів і до сьогодні продовжується антиекологічне використання цих ресурсів. Ще тоді, займаючи 3% території Радянського Союзу, ми видобували 22% корисних копалин, з них по промисловості біля 20%. Тобто, використання ресурсів та експлуатація надр була надвисокою, більшою, ніж у будь-якій іншій частині СРСР. Це породжувало великі техногенні ризики. Перш за все, це гірничо-видобувні регіони: Донбас, Криворіжжя, Прикарпаття, Львівський вугільний басейн. Це промислово-гірські агломерації, в яких господарювання ведеться не на належному рівні. Далі йдуть небезпечні виробництва: атомні станції та хімічні заводи. Потім магістралі, зокрема, залізниці. Наприклад, на залізниці між Тернополем та Чернівцями 150 км поїзд іде п’ять годин в той час, коли в Європі середня швидкість поїздів 150-200 км/год, то зрозуміло, який у нас рівень. Це пов’язано з їх надійністю, а це означає ризики майбутніх аварій. Трубопроводи, електромережі теж знаходяться у великому відсотку зношення.

Крім того, варто сказати про сільськогосподарське виробництво, яке за радянських часів базувалося на великій кількості застосування добрив. У 80-х роках у нас десятки та сотні кілограмів добрив та отрутохімікатів залучатися при виробництві, що призволило до забруднення земель та ґрунтових вод. Зараз, незважаючи на те, що застосування цих засобів зменшились у десятки разів, забруднення залишилося в ґрунтах та ґрунтових водах. А оскільки сільське населення споживає воду тільки з криниць, то це означає, що ми травимо самі себе. Зараз аналізи показують, що близько 90% ґрунтових вод, якими користуються сільські жителі, забруднені та непридатні для водопостачання, яке застосовується в містах. Тобто, ми кинули сільське населення напризволяще.

Це також воєнна діяльність. Всі пам’ятають про Новобогданівку, але призабули про ліквідовані ракетні шахти, а паливо частково залишилось, як і забруднення, яке там було. Воно розповсюджується у місцеві села та отруює людей.

Ви добре знаєте про забруднені території Чорнобильської АЕС.

Далі йдуть більш тонкі речі. Це зарегульованість поверхневого стоку: у нас дуже багато гребель, водосховищ і т.ін. Раніше вважалося, що це дуже добре, але це призвело до підпору ґрунтових вод та створення великих територій підтоплення. Йдеться про десятки тисяч гектарів в Херсонській, Миколаївській та Запорізькій областях та містах, тому що наші водопроводи дуже старі і йде велика кількість води у ґрунти. Це в свою чергу призводить до того, що треба підвищувати бальність територій щодо сейсмічних небезпек, бо якщо вода знаходиться близько до поверхні, то у нас треба додавати 1-2 бали щодо сейсмічної небезпеки. На що не проектували та не будували все, що у нас було побудоване.

Крім того, це так зване мокре закриття шахт, яке масово відбувається, перш за все, в Донбасі, де є найбільша небезпека, а також у Львівсько-Волинському та Криворізькому вугільних басейнах. Це теж призводить до підтоплення територій, а міста будувались в той час, коли шахти вже існували, вони знижували рівень грунтових вод до дуже низької відмітки і тому забудова йшла у поймах річок, балках і т.ін. Тепер все це підтоплюється, це теж небезпечно. Йде руйнація фундаментів будинків та промислових споруд, комунікацій та ін.

У нас застарілі технології та існуючі будівлі на 90%, зношеність інфраструктури на 70-90%, тобто все це крок до аварій та руйнації.

Після Радянського Союзу рівень моніторингу стану всього цього знизився в десятки разів. Ми дуже часто не знаємо, що у нас відбувається. Скажу на прикладі Чорнобильської аварії, що Радянський Союз свого часу, як і США, були потужними ядерними державами, які готувались до ядерної війни. Було багато станцій, багато аварій на ядерних об’єктах, а коли трапився Чорнобиль, то з’ясувалось, що у нас нормального радіаційного моніторингу в країні немає. Його треба було швидко організовувати з помилками та витратами непотрібних коштів, щоб оволодіти ситуацією. Зробили, але починаючи з 1998-2000 років почалось згортання цього процесу, це означає, що ми знову можемо опинитися перед небезпеками, не маючи «своїх очей».

Ми зараз готуємо до 25-ї річниці збірники різних робіт, в тому числі і «Уроки Чорнобиля, які ми не засвоїли». Їх дуже багато. Наприклад, 22 вересня минулого року був інцидент на Рівненській атомній станції, який міг перерости у велику аварію. Завдяки діям Комітету ядерного регулювання, який змусив станцію вчасно зробити ремонт, все ж таки лиха не сталося. Але небезпека така була в зв’язку з тим, що культура відношення до таких складних небезпечних виробництв як була у нас низькою за радянських часів, так і залишається, незважаючи на великі зусилля тепер і МАГАТЕ, і Міжнародного ядерного товариства, і начебто держави, оскільки багато зроблено відповідних документів та інструкцій. Взагалі технологічна дисципліна – це наша біда. Ви знаєте про аварію в Марганці Дніпропетровської області, де загинуло багато людей. Це просто відсутність дисципліни. Це стосується як простих ситуацій, так і дуже складних та небезпечних об’єктів.

Якщо мова пішла про атомні станції, то мушу сказати про культуру відношення до цих об’єктів. Після аварії 1986 року у 1987-му уряд СРСР призначив урядову комісію щодо аналізу стану на Кримській атомній станції, до складу якої входив і я. Виявилось, по-перше, що побудований перший ряд об’єкта знаходиться в зоні розвалу. По-друге, вважалось, що це територія семибальна за можливістю землетрусів, а завдяки дослідженням фахівців із Іркутську, з’ясувалось, що це 8-9-ти бальна зона. Це означає, що якщо буде землетрус такий, як біля Ялти в 1927 році, то ця споруда буде зруйнована і ми отримаємо такий результат, як у Чорнобилі. Було дуже важко, але тоді все ж таки вдалося закрити цю станцію. Але такий же випадок був і на Одеській АТЕЦ, яку проектували та вже почали роботи. Коли ми зайнялись спеціально і цим об’єктом, то виявилось, що там теж зона розлому, небезпечні карстові вапняки.

Якщо згадати, що Рівненська станція побудована в зоні карстових масивів, то зрозуміло, що стан вишукування ділянок для будівництва станцій в Радянському Союзі був дуже низький. Це пов’язано з тим, що глибинна будова, її динаміка та зміни не вивчались. Але зараз прийнята нова програма розвитку енергетики в Україні, де постулюється розвиток саме атомної енергетики. Що зроблено для того, щоб проаналізувати помилки і не допустити їх у майбутньому? Ми про це нічого не знаємо, бо йде робота в закритому режимі. До чого приводять помилки за СРСР на прикладі Чорнобиля ми дуже добре побачили. Треба домагатися, щоб цього не було при тому, що культура виробництва, технологічна дисципліна та знання значно понизилися. Після Чорнобильської аварії ми не дорожили своїми фахівцями, частина поїхала в Росію, частина зайнялась іншими проблеми. Крім того, всі уряди різних партійних прапорів починали з того, що виганяли спеціалістів, які йшли під гаслами інших партій, що не мало до цієї проблеми жодного відношення. Тож ми робимо все для того, щоб наша країна була на рівні якоїсь Уганди по розумінню проблем та науковому супроводу.

Наприклад, науковий супровід досліджень, пов’язаних з наслідками Чорнобильської аварії – це стосується і здоров’я, і небезпек, пов’язаних з виходом радіонуклідів із зони відчуження і т.д. – звернувся майже повністю, починаючи з 2000 року. І це незважаючи на те, що економічно країна росла, фінансові можливості збільшувались, але відношення до потреби знати все це і не допустити дуже кепське. Перш за все, від нашої правлячої еліти.

Більше того, міжнародні організації як МАГАТЕ, Всесвітня організація охорони здоров’я починаючи з 1990 року наполягали на тому, що наслідки Чорнобиля дуже невеликі. Нібито журналісти дуже налякали населення, воно боїться Чорнобиля тому і хворіє. Були недоліки в дослідженнях: дозовий супровід не на належному рівні. Маючи на увазі те, що наш уряд не хоче фінансувати ці дослідження, ми в останні роки запросили американців та англійців, вони прийшли з грошима і ми разом дослідили з дозовим навантаженням. Виявилось, що хвороби ростуть і зараз, і пов’язані вони перш за все із Чорнобилем, а не з фобіями населення. Такі дослідження потрібні, щоб люди були обізнані із цією ситуацією. У нас є критичні зони, де люди хворіють найбільше. Є десятки сіл, де кожного дня діти п’ють радіоактивне молоко, отже їх майбутнє під великою загрозою. Треба це знати і робити практичні висновки. Це зроблено в Білорусі, а у нас немає.

Щодо аварій, які відбулися чи ще можуть статися. У 1984 році була аварія у Стебнику на Львівщині (Проломилася гребля гірничо-хімічного підприємства «Полімінерал», в результаті якої близько 5 мільйонів кубометрів розчиненої солі потрапили до річки Дністер та утворилися підземні пустоти через затоплення одного з рудників – Ред.). Я тоді був призначений головою комісії від прокуратури України і займався цією проблемою. Виявилось, що наші урядові кола, які приймали цей об’єкт до виробництва, та керівництво самого комбінату приховали той факт, що на дату запуску не була готова дамба. Її прийняли з відміткою добре, але ще протягом трьох місяців похапцем добудовували. От це і є наш підхід та технологічна дисципліна. Колись ми були на нараді в Одесі, де постало питання про евакуацію міста, тому що водопостачання відбувалось тільки за рахунок вод з Дністра. Добре, що була гребля і ці розсоли залишились десь в придонних частинах Дністра і так і не дійшли. Але це природа постаралась, а не ми.

Тепер у нас ще два такі об’єкти – Солотвіно на Закарпатті та Калуш в Івано-франківській області. В першому випадку проблема з тим, що води весь час проривалися в шахти і затоплювали їх. Вже Солотвіно закрите, тепер ми кричимо «Караул!», бо там гарне родовище, лікарня була.

Щодо Калуша, то скажу, що такої дурниці, як в Радянському Союзі, у світі ніхто не зробив. Йдеться про великий Домбровський кар’єр, коли сіль видобувають відкритим способом. Це на території, де кількість опадів становить 700-800 міліметрів, тобто одразу ж утворюються розсоли і все це треба відкачувати та скидати в річки, зокрема Дністер. Таке відношення до екології було за радянських часів, потім виробництво стало, все це кинуте. Наш любимий Президент Ющенко згадав про це, коли йому треба вже було йти зі свого поста. Він видав указ, але нічого не робиться до сих пір. Гроші ж виділяються лише на надзвичайні ситуації, а це означає, що ніяких наукових досліджень робити не можна. А як же знати, що саме треба робити? Ніхто не знає. Це і є відношення до екологічного стану територій нашої України. Тому наша громадянська позиція повинна бути досить активною, лише в цьому наш порятунок. Інакше нічого доброго у нас не буде.

Ярослав Мовчан: «Біля третини території України – це небезпечні зони, щодо яких варто думати в режимі вжиття надзвичайних заходів»

Енергоентропійна концепція безпеки чи небезпеки спирається на другий закон термодинаміки. Мова йде про те, що якщо ми маємо енергію, то маємо небезпеку, бо є один відомий нам сьогодні напрям розвитку процесу – об’єкт, в якому є енергія, намагається позбавитися цієї енергії. В нашому випадку ми маємо водойми, де нагромаджена велика кількість води, яка впирається в дамбу, і дамба під ризиком. В світі 35 тисяч гребель, з них щороку падає 5. В цьому році впали 2 в Казахстані, 1 – в Індонезії, 1 – в Угорщині. Їх може падати не п’ять, а десять, тобто скрізь, де є енергія, вода, якась велика маса, є ризик. Те, що сталося в Угорщині, є реалізацією цього ризику.

В Україні ризиками такого типу є всі водойми Дніпровського каскаду, починаючи від Київського водосховища. Це шламонагромаджувачі з радіоактивними відходами в районі Дніпродзержинська, Кривбасу. Там залізорудні кар’єри, яким 50-100 чи більше років, сьогодні вони досягли глибини 500-700 метрів і є регулярна потреба відкачувати звідтіля воду. Вода відкачується разом з масою, яка там є, а також частиною технологічного циклу – відходами, які заповнили водойми. Загальна маса активного шламу в районі 100 мільйонів тон, нормативи перевищені в 2-3 рази, греблі вже тріщать, кудись треба це дівати. Таких випадків значно більше, потрібно про це пам’ятати і мати якісь плани дій. Наразі всі ситуації, які розвивалися, підтверджують, що у більшості випадків таких планів дій немає.

Є ще одна важлива річ щодо особливості живих організмів. Сьогодні немає нижньої межі ризику. Достатньо проковтнути одну альфа-активну частку плутонію для того, щоб міг розвинутися рак легенів. Достатньо, щоб в організм потрапила одна частка альфа- бензпирена для того, щоб розвинувся рак. Ці ризики пов’язані з радіоактивністю, забруднюючими речовинами. Їх ризик і ступінь небезпеки для здоров’я людей, для екосистеми недооцінені. Теорії, на яких довгий час в Радянському Союзі ґрунтувалися системи захисту, - це штучні речі, розраховані на військовий час чи на спеціальні умови, і не пов’язані з нормальним існуванням суспільства і держави.

Ми мусимо говорити про цивілізовану систему оцінки ризиків. Ми мусимо розуміти, що ризиків достатньо багато і принципова фундаментальна річ – це чинник часу. Вся інфраструктура - газогони, нафтопроводи, мости, греблі, дамби - старіє, зношується. В системі комунального господарства зношеність 50-70%. Ми мусимо розуміти, що вибухи газу у Дніпропетровську, Львові, Луганську чи ще десь, - це тільки вершина айсбергу, який нас може чекати найближчим часом, оскільки більшість цих труб закладені 10-30 чи 50 років тому, вони відпрацювали і вимагають тотальної заміни найближчими роками.

Перерахуйте «гарячі точки» України, де може статися екологічне лихо?

Ярослав Мовчан: №1 – Калуш. №2 – Дніпродзержинськ – це шламонагромаджувач із відходами в районі Жовтих Вод, де відбувається переробка частини радіоактивних матеріалів.

В’ячеслав Шестопалов: В Дніпродзержинську хімічний завод, а сировину постачають з Жовтих Вод, і частина радіоактивних відходів там залишалася, належної системи захисту не було, і накопичилась дуже велика кількість цих відходів, які з водою течуть в сторону Дніпра.

«Гарячими точками» є майже всі шахти, закриті мокрим способом. Це означає, що воду не понижують і вона поступово підвищується до історичного рівня, який був до того, як зробили шахту. Отже територія навколо шахти, яка вже освоєна промисловістю, житловим будівництвом і т.і., підтоплюється. Це небезпека не тільки тому, що руйнуються фундаменти будівель, а й тому, що ця вода приносить речовини, які стають дуже агресивними до фундаментів інших споруд, комунікацій і т.і., ці речовини прискорюють руйнацію. Крім того, значно підвищується сейсмічність території, при цьому наявність місцевих джерел землетрусів не виключена, тому невідомо, що може відбутися в тому ж Донбасі, Макіївці чи якомусь іншому місці.

Яка екологічна перспектива може нас чекати завтра? Як потрібно підготуватися?

Ярослав Мовчан: Щодо Донбасу мова йде про більше тисячі шахт із горизонтами. В ситуації, коли підтоплена сотня шахт, весь регіон стає зоною ризику. Ми можемо говорити про гідродинамічний удар, про забруднення. Біля третини території України – це небезпечні зони, щодо яких варто думати в режимі вжиття надзвичайних заходів. Це те, що стосується територіальних речей.

Те, що торкається технологічних, – це вся система газопостачання, яка старіє на очах. Це греблі, дамби, починаючи з Дністровської, яка була критичною влітку 2008 року, коли йшли дощі. Замість того, щоб максимально спустити Дністровське водосховище, тримали для того, щоб мати можливість набрати води для гідроакумулюючого блоку. В останню хвилину почали форсований скид, не дійшло кілька сантиметрів для того, щоб ця гребля впала. Форсований скид призвів до того, що вночі залило Могилів-Подільський, три райони Вінницької області. Янголи в черговий раз нас врятували, але ризики були надзвичайно великі.

В’ячеслав Шестопалов: За нашими оцінками, в Донбасі приблизно 15 тисяч квадратних кілометрів є зоною суцільного ризику. Це і підтоплення, але перш за все це те, що шахти фактично руйнують гірський масив, що може призвести до провалів та зсувів.

Потрібно вивчати ризики для кожного окремого випадку, що потребує відповідних досліджень, чого у нас не робиться. Ми давно забули, що є таке геологічне знімання, воно ще було за радянських часів, а зараз практично не ведеться. Якщо і ведеться, то без серйозних робіт з геофізики, геології, буріння і т.і. Це серйозна проблема, яка стосується, перш за все, гірничо-видобувних регіонів.

Крім техногенних негараздів, у нас ще є негаразди, пов’язані із змінами кліматичних умов. Якщо взяти ситуацію за останні 30 років, то кількість надзвичайних ситуацій природного характеру збільшилася за різними даними в 3-4 рази. Це стосується і штормів на Чорному морі, і надзвичайно великих опадів, і повеней, і активізації карстових процесів, зсувів, обвалів.

За останні 20-30 років рівень моря піднявся на 20-40 см, залежно від геологічних процесів. Це приводить до руйнації берегів, де сконцентрована велика кількість житлових та курортних будівель. Наші колеги тільки-то приїхали із Азовського моря, їхні фотографії показують, наскільки активно йде процес руйнації берегів в районі Маріуполя. Активізація цих процесів іде дуже сильно, а у нас немає серйозних програм та засобів протидії цим процесам. Навпаки, дії деяких направлені лише на те, щоб ця руйнація відбувалась більш активно, бо йде захоплення берегів нашими «слугами народу»: по Дніпру, в Криму та Одесі будуються «хатинки», що призводить до навантаження гірського масиву і більшої активізації зсувних процесів. Нещодавно дані аерофотозйомки в Києві показали, що будиночок на Грушевського, 9 призводить до розущільнення масиву біля нього. Тобто можлива подальша руйнація в бік Верховної Ради. Таке от ставлення до природи та до розуміння небезпеки цих процесів.

Якими будуть наслідки для України від техногенної катастрофи в Угорщині?

В’ячеслав Шестопалов: Для нас це невелика біда, бо Дунай – це перша річка в Європі, дуже потужна, тому розбавлення іде дуже активно. Крім того, по мірі просування до Чорного моря, туди впадають додатково річки із Сербії та Румунії, ще більш розбавляючи води. До того ж іде осідання цих шламів. Єдина небезпека – це мікроелементи, важкі метали. Цей контроль треба робити, бо він може дійти і до нас. Але, мені здається, він буде не дуже високим, не перевищуючи допустимі відмітки. Це стосується лише частини Одеської області - Рені, Ізмаїл, де проходить Дунай.

Ярослав Мовчан: Тобто, нам ще раз пощастить і ми можемо розглядати це як попередження.

В’ячеслав Шестопалов: У нас є досвід Чорнобильської аварії. Ви знаєте, що кількість радіонуклідів, яка впала безпосередньо з аерозолів на поверхню Дніпра та водосховищ, особливо Київського, була дуже велика. Але завдяки дії цих водосховищ, значна частина осіла та захоронена на дні. Тобто, процес очищення води йшов досить активно і до Чорного моря дійшла досить невелика частина в порівнянні з тим, що впало. І це треба враховувати при будь-яких процесах на річках.

Ви сказали, що треба підвищувати сейсмологічну бальність в регіонах. Скажіть докладніше, що це означає, чого вимагає від держави та в яких регіонах має відбутися?

В’ячеслав Шестопалов: Якщо брати нашу природну сейсмічність території, то вона пов’язана в першу чергу із зоною Вранча в Румунії, яка найбільш активна. Вона діє на всю територію України, але її активність дуже швидко падає. У нас зонами високої сейсмічної активності є частина Одеської області (максимум 8 балів), частково Чернівецька та Закарпатська області, а далі йде падіння. Київ – це максимум 4-5 балів. Хоча сейсмічні поштовхи доходять до Москви, де може бути теж 3 бали. Але це глобальні джерела землетрусів.

Крім того, відомо, що у 1927 році був землетрус під Ялтою в 9 балів і зруйнував місто. Коли ми займалися Кримською АЕС, то відкопали в бібліотеці Ватикану інформацію про те, що в Пантикапеї біля Керчі теж був землетрус великої потужності та зруйнував місто, тоді археологи сказали, що землетрус теж був 8-9 балів.

Проте є ще й місцеві землетруси. На початку цього десятиліття під Тернополем був досить потужний землетрус. Та й наших літописах є згадки про те, що землетруси відбувались у Поліссі, Білорусі, коли падали дзвіниці церков. А за 10 секунд до Чорнобильської аварії відбувся дуже сильний поштовх, джерело його було недалеко від атомної станції. Тобто, це потребує серйозного вивчення сейсмічної обстановки у нас в Україні. У нас сейсмічні станції розташовані в основному по відношенню до зони Вранча - це південно-західна Україна. Щодо східної України, то дуже обмаль цих станцій. Така небезпека.

Коли у нас, наприклад, об’єкт розташований у поймі річки, де рівень ґрунтових вод півметра-метр, це означає, що треба додати ще один бал, тому що сейсмічні поштовхи по воді проходять значно активніше та сильніше. Отже на горбі буде нормально, а в долині річки може бути руйнація будівлі. Тож в Києві на Печерську умови значно кращі, аніж на Подолі і це треба враховувати при будівництві. Зараз вже прийняті нові норми, але це потребує і конкретних досліджень безпосередньо в тому місці, де буде будуватися будівля. Особливо це стосується небезпечних виробництв, таких як хімічні заводи та атомні станції.

Ярослав Мовчан: Ці вимоги мають бути закладені в ДБН, оцінка має робитися в рамках впливу на навколишнє середовище об’єктів чи їх зв’язку із сейсмікою. Грубо кажучи, ми можемо говорити про цей базовий розлом Вранча, про його рух на північ в сторону Чорнобиля, на південь – в бік Південноукраїнська, де у нас є ще одна станція. Можемо говорити, що якщо у нас є великі водойми, які додають 1-3 бали, тоді атомна станція має бути розрахована на сейсміку 6-7 (це вважається її норма) плюс 2-3 бали, тобто 8-9 балів загалом. Сьогодні вони на це не розраховані.

Питання в тому, щоб ми це брали до уваги, бо це реалія, з якою ми зіткнулись і яка буде наростати у зв’язку з тим, що ми порушили ландшафт.