Чому священики ідуть у владу?

Партійні списки кандидатів у депутати до місцевих рад різних рівнів цього року прикрасили священнослужителі, хоча в Верховній Раді вже давно немає мужів у рясах. Греко-католики заборонили своїм панотцям йти у владу, а от Українська православна церква, як Московського так і Київського патріархату, хоч «не радила», але й «не забороняла» своїм представникам йти у місцеву владу. Хто ж кого використовує: партії церкву чи, навпаки, священики йдуть у владу, щоб вирішувати справи церковні без посередників? В одному сходяться святі отці – ця традиція скоро відійде і у владу йтимуть лише миряни.

Про це в прес-центрі «Главкому» дискутували єпископ Київської архиєпархії Української греко-католицької церкви Йосиф (Мілян), голова синодального Інформаційно-просвітницького відділу Української православної церкви (УПЦ МП) Протоієрей Георгій (Коваленко) та доктор богословських наук, професор Київської православної богословської академії Київського Патріархату Дмитро Степовик.

Єпископ Йосиф (Мілян): «Греко-католики в політичному процесі безпосередньої участі не беруть»

В Україні вибори, і знову ожила тема, як їх провести. Всіх цікавить участь в них церкви. Воцерковлені люди знають, що греко-католики в політичному процесі безпосередньої участі не беруть – це традиція і позиція церкви. Цього року знову почалися розмови про активне втручання церкви у виборчий процес. Наша церква стоїть на своїх позиціях, ми не беремо безпосередньої участі у виборах, не балотуємося і не входимо в політику. Нашим завданням є проповідування Слова Божого, праця над здоровим морально-етичним суспільством, оголошення Христової благовісті для того, щоб вибори, виборчий процес і політика як така були здоровими і адекватними. В 2004 році була відозва до священників всіх людей доброї волі про позицію, про яку я сказав вище, що наші священики участі у виборах не беруть. Це можливо хіба що з особливого дозволу архієрея чи глави церкви. При цьому священики, які б отримали дозвіл, повинні були б відійти від священичого служіння. Таких випадків поки що у нас не було.

Протоієрей Георгій (Коваленко): «Українська православна церква не радить священнослужителям брати участь у виборах в якості кандидатів, але і не забороняє»

Українська православна церква не радить священнослужителям брати участь у виборах в якості кандидатів, але з іншого боку, і не забороняє. На виборах до Верховної Ради жоден священнослужитель нашої церкви не балотувався. Місцеві вибори – це окрема ситуація, тут рішення покладається на думку керуючих єпархіями. Наприклад, один митрополит очолює список, а інший - забороняє священнослужителям будь-яку участь у списках. На сьогоднішній день ці питання вирішуються керуючими єпархіями, місцевими архієреями. До нього має звертатися священик, якого пропонують до участі у списках, і він приймає рішення у кожній ситуації окремо.

На сьогодні ми б хотіли, щоб церкву в представницьких органах влади представляли миряни. Думаю, цей процес поступово пройде і жоден священнослужитель не буде нікуди балотуватися, а буде виключно спілкуватися з парафіянами. Але на сьогодні авторитет церкви є таким, що служіння вона може реалізовувати за допомогою участі у місцевих представницьких органах влади. Це стосується, перш за все, освітніх, просвітницьких, благодійних програм. Ми сподіваємося, що в тих випадках, коли священнослужителі потрапляють у представницькі органи влади, вони будуть продовжувати своє служіння, реалізовуючи такі проекти, виконуючи свою місію, свідчити про Христа серед тих самих депутатів, які також є парафіянами.

Дмитро Степовик: «Церква Київського патріархату не рекомендує жодному священнослужителю висувати себе від імені партії чи особисто до будь-яких виборів, але категорично не забороняє»

Церква Київського патріархату не рекомендує жодному священнослужителю, починаючи від диякона і закінчуючи єпископатом, висувати себе від імені партії чи особисто до будь-яких виборів – президентських, парламентських чи місцевих. Але з іншого боку, ми категорично не забороняємо, але це треба узгоджувати з церковною владою – Святійшим Патріархом Філаретом, можливо, навіть Священним Синодом. Якщо хтось із священнослужителів бажає висувати свою кандидатуру, він повинен дуже добре обґрунтувати своє рішення, тоді, думаю, заборони не буде.

Чому церкви апостольської традиції так ставляться до цієї справи? Візантія проіснувала 1123 років від її заснування при перенесенні столиці із Риму у Візантум, який був пізніше названий Константинополем, і до падіння Константинополя в 1453 році. Я пов’язую це падіння з боротьбою, єресями, які розгорталися у самій Візантії. Є термін, який привів до багатьох єресів, - цезаропапізм, коли об’єднувалася влада світська, імператорська і олігархічна із церковною. І, навпаки, при кількох константинопольських патріархах існував папоцезаризм, коли церква набрала такої політичної ваги в цій великій імперії, що вона якоюсь мірою визначала політичний внутрішній і зовнішній курс держави.

Мене часто запитують, чому держава, яка дала християнство цілому ряду народів в Європі, Азії і Африці, так жорстоко загинула в середині XV століття? Однією з причин є зрощування церковної влади, яка має зовсім інші завдання, із світською. Ми маємо виховувати у народу почуття любові, а ненависть є абсолютно протипоказаною і протилежною християнству, до якої його течії ми б не належали - це фундаментальне положення, бо засновник нашої церкви Господь наш Ісус Христос віддав своє земне життя задля того, щоб у світі панувала не ненависть, а любов. В Західній Церкві були випадки знищення людей, спалювання живцем на вогні і т.д. А у візантійській та інших помісних церквах виколювали очі, відрубували руки, відрізали вуха, виривали носи, язики. Такі злочини скоювалися, і часто церква мовчала, а іноді навіть схвалювала. Ось фундаментальні підстави, чому ніколи, аж до другого пришестя Господа нашого Ісуса Христа, ми не повинні втручатися в політику.

Я не кажу, що в політиці немає нічого доброго і ми повинні від неї відсакуватися. Зрештою, в Україні є конституційний закон про відділення церкви від держави. Коли політика, держава, місцеві органи роблять добрі справи, які спрямовані на виховання українського народу, ми повинні підтримувати і брати участь у цьому - ходити на молебні, відправляти божественні літургії не тільки в наших храмах, а і під відкритим небом, де є така необхідність. Якщо ж ми засядемо в парламенті, у обласних, районних, сільських радах… Багато людей не задоволені, як проводяться засідання Верховної Ради, де здійснюється рукоприкладство, блокування трибуни, уявіть собі там священнослужителя. Пригадую, один з митрополитів був народним депутатом, і тоді теж билися, була «група 239», а він жодного разу не виступив і не закликав людей до совісті. Немає людей, які стовідсотково не мають совісті, вона є у кожного, але іноді вона спить. Наше завдання розбудити цю совість і закликати людей бути людьми, якщо навіть вони не хочуть бути християнами. Тому ми будемо толерувати владу, будемо схвалювати вибори, але брати безпосередньої активної участі в них не будемо. За тими винятками, якщо хтось дуже хоче, але при цьому він повинен дуже ретельно обґрунтувати свій вибір.

Отець Георгій, ви дозволяєте балотуватися священикам у місцеві органи влади, але проти того, щоб вони йшли до Верховної Ради. В чому ви вбачаєте різницю?

Протоієрей Георгій: Ми не забороняли. Українська православна церква не радить священнослужителям балотуватись до будь-яких органів влади. Ми раді, що прислухались до цієї поради і не було жодного кандидата до Верховної Ради. Загальноукраїнські проекти - це безпосередня царина Блаженнішого Митрополита Володимира, а місцеві вибори – це зона відповідальності єпархіальних архієреїв і вони мають приймати рішення, будуть балотуватися священнослужителі чи ні. Центральна церковна влада на цей процес не впливає.

Коли приїздить Патріарх Кирило та зустрічається з Президентом Януковичем, а представники всіх конфесій зустрічаються на Софійському майдані з Тимошенко і співають молитву за Україну, чи це не є агітацією найвищими церковними чинами за певні політичні сили? Чи ви схвалюєте таку фактично агітацію з боку найвищих церковних мужів?

Єпископ Йосиф: Думаю, що в усі часи в усіх країнах влада хоче використати церкву у своїх інтересах. Це неправильно, але майже закономірно. Якщо говорити не про передвиборчі процеси, а такі, як ви згадали, і туди запрошують церкву, то ми віримо, що церква – це не споруда, а народ божий, об’єднаний вірою в єдиного Бога. Тобто, на стадіоні «Динамо» є церква, в метро є, в супермаркеті. Очевидно, в таких загальних зібраннях є церква, і якщо організатори вважають, що вони мають розпочатися молитвою, то відмовитися не випадає, оскільки там є християни.

Ми розуміємо, що якщо це політична акція, то в підтексті може бути закладено, щоб це виглядало підтримкою тієї чи іншої політичної сили. Я не вважаю, що участь в таких зібраннях, де є світські люди, є участю церкви в політичній передвиборчій акції.

Протоієрей Георгій: Візит Патріарха не відбувався напередодні виборів та не супроводжувався якимись політичними акціями. Якщо голову найбільшої православної церкви в світі зустрічає Президент – це повага глави держави до православної церкви, до якої він і сам належить. Будь-яких політичних закликів з боку Патріарха не було під час його візитів.

Що стосується участі представників церков у спільних молитвах на майданах, то ця традиція поступово відходить в історію. Я гадаю, що і політичні сили не бачать великої ефективності від таких загальних зібрань з елементами релігійності. Ми будемо сподіватися, що якраз напередодні виборів у нас колись з’явиться традиція, коли всі кандидати будуть збиратися та просто молитися за те, щоб Господь обрав найкращого. Церква не відмовляє у спілкуванні будь-якому, хто сповідує віру в Христа. Якщо людина приходить, то церква молиться за неї, благословляє та бажає їй прислужитися народу. Але церква завжди говорить кожному з кандидатів, що народ вибирає, а Господь обирає.

Дмитро Степовик: Вся справа у дотриманні золотої середини. Ми не можемо, як за більшовицьких часів, обмежувати богослужіння тільки в храмі. Оскільки у нас існує Всеукраїнська рада церков, ми зустрічаємося у Святій Софії, у нас є держаний орган – Держкомітет у справах релігій та нацменшин, то ми не можемо розуміти дуже вузько закон відділення церкви від держави. З точки зору секулярного суспільства, церква є поважною громадською організацією і не може нічого не робити, аби це потім не трактували як втручання в політичні акції. Тому я вважаю, що візити і Вселенського Константинопольського Патріарха Варфоломія, і візит Папи Римського Іоанна Павла ІІ, і візит московського Патріарха Кирила Гундяєва природні, бо ми давня християнська країна. Офіційно ми вже 1022 роки як християнська держава, але християнські громади тут були з часів самого Апостола Андрія. Те, що вони існували в язичницькій державі, то інша річ. Ми це повинні усвідомлювати та не дивуватися тому.

До речі, «Боже великий, єдиний» не є частиною літургічного співу. Це на музику Лисенка та слова Кониського покладений церковний гімн-молитва за Україну. Скрізь можна помолитися за Україну: і на площі, і на роботі, будь-де. Ті церкви, які співають цей гімн, завжди виконують його по закінченню всякого богослужіння.

Але треба триматися золотої середини. Коли приїздив Папа Римський, теж було багато людей, але це все були богослужіння під відкритим небом. Та коли при візиті іншого церковного діяча це перетворюється в політичне шоу, і він, будучи громадянином іншої країни, дозволяє собі говорити, що приїхав до «мого народу», «моєї країни», «в мою столицю першопрестольну», це викликає… Тут політичні моменти були, але, слава Богу, що ця людина зрозуміла, що він не наш, а ми не його народ, і церква тут потенційна фактично теж не його.

Тобто, агітація все-таки була?

Дмитро Степовик: Агітація була, але не у всіх. Проте вона майже ніде не носить такого брутального характеру.

Згадайте «чорний вівторок», побиття на площі в 1995 році. Це що була, акція? Це зробила держава, дуже точно спланувавши. Але ж Софійська площа – це громадське місце, де ми можемо відправити панахиду чи літію за душу покійного другого Митрополита Київського та Всієї Русі-України Володимира Романюка. Здавалося б, чого ви прийшли, адже церква відділена від держави? Це недіалектичне розуміння ролі церкви, де вона має служити та де має бути. Тому, де є втручання, це залежить від особистості церковного архієрея, чи він дозволяє собі політичні заяви. Ми бачили, що під час подібних візитів за останні роки є елемент агітації за щось і проти когось. Ми це категорично засуджуємо.

Ви кажете, що церква не рекомендує та не радить священнослужителям брати участь у виборах, що церква відділена від держави, тим не менше, священики таки йдуть у владу. Що їх спонукає чи змушує це робити?

Єпископ Йосиф: Наші не йдуть у владу, тому що тоді церква не відповідатиме своєму головному завданню і стане каменем роздору. Адже сьогодні політикум в Україні і виборчий процес – це партії. Якщо священик стає в шеренгу однієї з них, парафія розділяється і не працюється на єдність.

Ще одне: церква, на жаль чи на щастя, не є демократичною організацією. І «не радити» - це пахне такою ніби демократією в церкві, якої там немає. Тож в цьому аргументі просто немає чіткості.

Протоієрей Георгій: Думаю, що священики йдуть за різних причин до представницьких органів влади. Можливо, це є традиція, бо ми вже чули про те, що один із митрополитів був депутатом ще першого скликання українського парламенту. З іншого боку, це можливість свідчити про церкву і допомагати місцевій церковній громаді вирішувати питання просвітницькі, освітні, благодійні. Це те, чим церква може прислужитися, якщо її представник є авторитетним в регіоні і якщо він бажає реалізовувати ці проекти. Але сподіваємось, що з часом священнослужителів в жодних органах влади не буде.

Дмитро Степовик: У владі є і добре, але є й багато гріха, тому що політичні партії часто є просто атеїстичні, безбожні. Весь час брати участь у конфліктах – це не наша справа. Церква – це паладіум миру. Захищати церкву треба на державному рівні, бо ми знаємо, що зробили з церквою у 20-30-ті роки, коли до влади прийшли начебто найдемократичніші соціал-демократи. Гарантій немає, диявол працює по 24 години на добу. Тому ми утримуємось від того, що є гріховного у владі. Але зі сторони ми через нашу пресу та проповіді у храмах, куди приходить той же електорат, впливаємо на суспільство та владу. Ми в основному працюємо не із законодавчою, а виконавчою владою. У нас є своє міністерство – Державний комітет з питань релігій та нацменшин, і якщо виникають якісь проблеми, наприклад церковного майна, ми звертаємось до цієї інстанції і вона з’ясовує ці питання.

Я абсолютно солідарний із Владикою Міляном та отцем Георгієм, що ми не можемо категорично нічого забороняти, але водночас дуже твердо не рекомендуємо іти туди.

Зараз активно відбуваються процеси повернення приміщень храмів та іншого церковного майна церквам. Зокрема, існує заява місцевого керівництва Української православної церкви Московського патріархату в Криму про те, що треба вивести зі складу Національного заповідника «Херсонес Таврійський» храмові споруди і зробити їх, власне, храмами. Другим фактом є школа №17 на Подолі, де колишній шкільний спортзал цілком закономірно перейшов у користування церкви. Але зараз він справляє великі незручності для школярів, які навчаються поруч, тому що під час уроків дуже гучно здійснюються молитви. В цьому контексті, як ви гадаєте, в яких межах церква має наполягати на поверненні їй церковного майна?

Протоієрей Георгій: Є зобов’язання України перед Радою Європи, згідно яких українська держава повинна повернути церкві не тільки культові споруди, а й майно. На сьогодні повернення культових споруд законодавчо обґрунтовано, цей процес майже завершився. Що стосується майна, то в кожному окремому випадку треба розбиратися безпосередньо. Наприклад, у нас є позитивний досвід співпраці з Національним музеєм-заповідником Києво-Печерським. Фактично на сьогоднішній день на території Лаври позиція церкви така, що має лишатися монастир і музей. Ми дуже раді, що до наших прохань протягом багатьох років прислухалися і цей процес почався. Ми виступаємо за те, щоб під час цього процесу все відбувалося за законом і ніхто не був скривджений. Ми говоримо про відселення лікарні тільки тоді, коли їм будуть надані відповідні умови, набагато кращі, ніж непристосовані до таких потреб будівлі на території Лаври.

З іншого боку, в церкві є не тільки богослужіння, а й служіння людям, яке має відбуватися в пристосованих для цього приміщеннях. Так було завжди, що церква утримувала лікарні, займалася притулками, навчала дітей. Ці служіння мають розвиватися. На сьогоднішній день більшість майна, яке колись належало церкві, незважаючи на рекомендації Ради Європи, уже опинилося в приватних руках і майже не може бути повернено. Тому церква, з одного боку, в якихось моментах буде намагатися повернути колишнє майно, з урахуванням потреби всіх, хто сьогодні там перебуває, з іншого боку, церква будує нове майно, комплекси, будівлі. Наприклад, зараз ми будуємо Кафедральний собор Української православної церкви, який має велику інфраструктуру. Ми його будуємо не тому, що нам храмів не вистачає, а тому що нам не вистачає приміщень для просвітницької, благодійної діяльності, для церковних музеїв, гімназій, тобто служінь, яких потребує наше суспільство, і які церква за покликанням від Господа має нести.

Дмитро Степовик: Майнове питання, особливо після 70-ти років шаленства атеїзму, ми одержали у спадок з найбільшим числом проблем. На початку 1990-х років, коли були легалізовані всі національні церкви, була дуже складна ситуація. Церкви були запущені, їх було дуже мало. За офіційними даними, зараз різними церквами збудовано біля 3 тисяч нових храмів, не рахуючи молитовних будинків протестантських церков. Бідна Україна з багатократно пограбованим народом, тому що в основному будує народ, збудувала 3 тисячі храмів, що говорить про велику потенційну силу нашої духовності. Жодна держава після такого шаленства не досягла подібних успіхів. Це не означає, що всі проблеми вирішені, але, принаймні, вони якоюсь мірою поліпшені.

Конфліктний характер відносин в існуванні трьох православних церков – УПЦ Московського патріархату, Київського патріархату і Української автокефальної православної церкви має навіть не конфесійний і тим паче не богословський характер, бо ми притримуємося одних обрядів, абсолютно все одне і теж. Це чисто політичне питання, нав’язане з-поза меж України, а також внутрішньою протицерковною реакцією всередині України з політичними цілями. Але це питання теж розв’яжеться, зрештою, життя йде вперед.

Що стосується майнового питання Київського патріархату. За даними об’єктивних структур, ми маємо 14,5 мільйонів вірних – це найбільша християнська церква України. В той же час УПЦ МП має до 9 мільйонів. При цьому Києво-Печерська Лавра віддана церкві, управлінський духовний центр якої знаходиться поза межами України, чернігівський Борисо-глібський собор і Cпасо-Преображенський теж належать УПЦ МП. Наведу приклад: у чернігівської влади, яка не дуже симпатизує Київському патріархату, заговорила приспана совість і вона віддала КП церкву святої Катерини, збудовану гетьманом Іваном Мазепою. Це невеличка церква, яка в сумі в 10-15 разів менша усіх площ, які займають у місті Чернігові УПЦ Московського патріархату. Була створена рейдерська група, яка поставила намети і не пускала вірян. Це справедливо по церковному? Судіть самі. Управлінський центр Київського патріархату знаходиться в Україні і за всі далекі від богослов’я розмови про нашу неканонічність, неблагодатність, перехрещування церков хтось може не на цьому світі, а на тому точно дати дуже точну і конкретну відповідь перед Господом нашим Ісусом Христом. Зрештою, якби український народ цьому повірив, то у нас би не було 14,5 мільйонів вірних, шести навчальних закладів, з яких чотири вищих і дві семінарії, не було б 3,5 тисяч священників, 40 єпископів.

Мені здається, ми передчасно так завзято починаємо виконувати рекомендації Ради Європи. Я знаю, яка глибока культура задіяна у Лаврі, а сьогодні стоїть питання виселення музеїв через те, що, мовляв, комусь з монахів нема де жити. Мені здається, що тут теж є елементи політики. Ми не проти, щоб там було богослужіння, хто б там не служив, але рейдерські атаки… В 2004 році була започаткована ідея відбудови першого мурованого храму Києва з Десятинної Богородичної церкви, влада дозволила, це було при президентові Кучмі. Ми освятили, було багато єпископів. І раптом з’являється рейдерська група людей, одягнутих у священників, ставлять там спочатку одну капличку, потім другу, а зараз там уже цілий монастир організовується. Тут теж є елемент навмисності і політики, тому треба мати совість усім церквам. Боротьба буде, бо церква завжди боролася, але це треба робити з почуттям хоча б елементарної любові до ближнього.

Отче Георгію, яка ваша позиція щодо трьох музеїв, які ще лишилися на території Лаври, – декоративного мистецтва, книги і театрального мистецтва. Їх потрібно виселити якомога скоріше чи після того, як їм нададуть приміщення?

Протоієрей Георгій: Церква має співпрацювати з музеями. Якщо музей розташований на території колишніх церковних споруд чи монастирів, він повинен відповідати релігійній, духовній направленості. Зараз ми маємо ситуацію, коли на території Лаври дуже багато господарів, тому іноді будівлі з одного боку фарбують, а з іншого на них дерева ростуть. Всі музеї, які мають залишатися на території Лаври, повинні бути підпорядковані Національному музею-заповіднику, а також всі вони мають бути релігійного духовного спрямування. Виходячи з цього, ми робимо свої пропозиції, але церква жодним чином не впливає на владу щодо того, як музеї об’єднувати, роз’єднувати, кого там лишати, а кого ні. Тобто, іде процес, у якому ми висловлюємо свою думку, і сподіваємося, що влада до неї буде прислухатися. У нас є Міністерство культури, Державний комітет у справах національностей та релігій, є державні службовці, які за це відповідають. Церкві поки що нічого не передали.

Отже, музей книги залишиться, оскільки там є релігійні книги, а решту два музеї виселять?

Протоієрей Георгій: Я не бачив на території Лаври Музею театрального мистецтва. Якщо ви говорите про учбовий заклад, який має підвищувати кваліфікацію, то, думаю, для нього можна знайти більш доречне місце. Що стосується Музею декоративного мистецтва, то він на сьогодні розташований у храмі. Я гадаю, що храм має бути відроджений.

Дмитро Степовик: Дозвольте уточнити. Як історик і автор монографії про історію Києво-Печерської Лаври хотів би з вами не погодитись. Музей декоративного мистецтва – це була резиденція київських митрополитів, які до 1917 року мали дві резиденції: в місті і у Лаврі. Там дійсно є трапезна церква, де проводились богослужіння. Але ніколи не було храму у нинішньому Музеї книги та друкарства. Це була друкарня Києво-Печерської Лаври, яка тричі перебудовувалась, останній раз в стилі бароко. Будинок, де є Спілка художників, там була іконописна майстерня. Сьогодні в Києві є дуже багато тих, хто малює прекрасні ікони, але не має майстерень. Можна їх там згрупувати і дати подвійне підпорядкування монастиреві та майстрам. Хіба немає монахам де жити в Нижній Лаврі? Є. Тут багато бажання під рекомендацією Патріарха Кирила на все покласти руку і підпорядкувати Лавру Москві та навіть зробити тут його другу резиденцію, перейменувати на Митрополита Київського та Московського. Він висловлював такі думки публічно та приватно, тому ми категорично проти цього.

Хоча УПЦ МП за своїм статутом незалежна в управлінні, ми знаємо, де її духовний центр, та бачимо, як звідси забирають кадри, які їм подобаються, зокрема єпископів. Тому за фасадом криється багато несправедливості. Ми закликаємо всі церкви: перш ніж прийняти якесь рішення, робити це, зважаючи на свою християнську совість. Наприклад, прес-секретар Одеського митрополита Агафангела Савіна порекомендував дуже легко поквитатися з цими «раскольниками из Киевского патриархата, снять их с регистрации и за неделю наши ребята все остальное сделают с материальной частью». Це говорить громадянин України. Ми точно знаємо, що це було висловлено Президентові Януковичу, але він сказав: «Ви що, хочете розпочати в Україні громадянську війну? Ми на це не підемо». Тому і Київський патріархат, і УПЦ Московського патріархату будуть завжди існувати, тільки можливо відпаде частка «МП» не на папері, а в дійсності. Все інше залишиться, бо ми – християни.

Щодо поділу церковного майна. Є живий приклад: на межі Сумщини та Полтавщини ще п’ять років тому ми побачили козацьку церкву 17 століття в занедбаному стані, але з міцними дубовими стінами. Через два роки по тому церква була розібрана, колоди лежали довкола. Місцеві жителі розповіли, що приїхала монашка УПЦ МП та сказала, що буде тут побудовано новий храм із цегли, все розібрали на дрова, сказали спалити, люди цього не зробили. Тепер дрова гниють, церкву ніхто не будує. Як бути з тими храмами, які перебудовують, перемальовують, змінюючи їх справжнє історичне обличчя? Як з цим боротися, бо ми так втрачаємо свої традиції?

Дмитро Степовик: Є в кожній області архітектурне управління, яке має стежити за цим. Я колись читав знаменитого грецького дослідника архітектури та мистецтва, нині покійного мистецтвознавця світового рівня Маноліса Хатцідакіса. Коли в 60-х роках він відвідав Україну і подивився наші храми, то сказав, що такої краси він не бачив. Йшлося про «гранчасті» (восьмигранні, шестигранні) українські храми. Зараз є тенденція знов накласти на це «шоломи». Це дуже прикро, я не знаю, як змінити цю ситуацію, бо наша архітектурна школа мовчить.

Церква може на це впливати?

Протоієрей Георгій: Церква впливає. Дійсно, ми маємо не тільки церковну, а загальнодержавну проблему. Держава має наглядати за цим, а фахівці повинні бути відповідного рівня. Не вистачає архітекторів та культурного і фахового рівня тим священнослужителям, які відроджують храми. У церкви є потреба відродити, відбудувати, привести до ладу. На жаль, це робилося певний час безконтрольно. На сьогоднішній день створені спеціальні комісії не тільки на загальноцерковному, а на єпархіальному рівні.

Я вас підтримую в тому, що сьогодні не найкращі приклади перебудови. Але якщо б церква робила так, як ви кажете, ніколи б не з’явилося українського бароко. Софія Київська – перебудована, Лавра – перебудована, і не у відповідності до тих традицій, в яких вони буди зведені. Різниця між музеями та церквою в тому, що музей тільки зберігає, а церква живе. Будемо сподіватися, що культурний, мистецький та архітектурний рівень буде підвищуватися і ми будемо будувати храми, якими милуватиметься весь світ.

Єпископ Йосиф: У нас кожна єпархія має комісію культури, там є відповідного рівня фахівці - архітектори, мистецтвознавці. Більше того, створені сакральні відділи, без дозволу яких не наповнюється ні новий інтер’єр церкви, ні жодна реставрація чи то ікони, чи іконостасу, чи церкви загалом. Але є випадки, про які ви кажете, проте вони не мають масового характеру. Держава мало участі бере в цьому процесі, хоча сакральні споруди – це національне надбання. Це те, що об’єднує церкву та державу.