Оновлений статут не рятує: УПЦ МП, перебуваючи в системі РПЦ, підпорядковується всім її нормативам
1 грудня 2022 року Рада нацбезпеки та оборони прийняла низку рішень щодо протидії підривній діяльності російських спецслужб у релігійному середовищі України. Передусім мова йшла про УПЦ Московського патріархату, архієреї та духовенство якої стали фігурантами кримінальних проваджень та санкційних списків.
Тоді ж РНБО наказала Державній службі з етнополітики та свободи совісті у двомісячний термін (до 1 лютого 2023 року) забезпечити проведення релігієзнавчої експертизи Статуту про управління УПЦ на наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом і за необхідності – вжити передбачених законом заходів.
Хоча до визначеного рішеннями РНБО «дедлайну» залишається менше двох тижнів, за цей час відбулося кілька важливих змін.
По-перше, новим очільником Держслужби етнополітики та свободи совісті було призначено Віктора Єленського, противника Моспатріархату й одного з активних учасників процесу отримання Православною церквою України автокефалії.
По-друге, 27 грудня Конституційний суд нарешті визнав конституційним закон №2662-VIII, який було прийнято Верховною Радою ще в грудні 2018 року і який зобов’язував релігійні організації в своїй назві вказувати приналежність до держави-агресорки.
По-третє, у січні Держслужба етнополітики та свободи совісті створила Експертну групу для проведення релігієзнавчої експертизи Статуту про управління УПЦ МП.
Зі свого боку керівництво української філії РПЦ всіляко заперечує свої зв’язки з Москвою, просуваючи тези про повну «самостійність та незалежність». Мовляв, «гоніння» на УПЦ МП здійснюються безпідставно на замовлення радикальних політичних сил, лояльних до ПЦУ.
Сьогодні єдиною рятівною соломинкою, за яку хапаються українські архієреї Московського патріархату, є оновлений статут, прийнятий на Соборі 27 травня 2022 року. На їхнє переконання, відредагований та вичищений документ від усіляких згадок про РПЦ (окрім посилання на грамоту Олексія ІІ 1990 року) і є тим дозвільним «аусвайсом», що запалить перед ними зелене світло на подальше спокійне життя в Україні.
Проте статут – це лише «упаковка» для вітчизняного споживача. Насправді практично вся діяльність УПЦ МП підпорядковується нормативним приписам Російської православної церкви, очільник якої Кирило (Гундяєв) відкрито підтримує путінську агресію і терор проти українського народу.
УПЦ МП в статуті РПЦ
Попри те, що грамота Олексія ІІ (Рідігера) від 27 жовтня 1990 року надає УПЦ «незалежність та самостійність у своєму управлінні», у статуті РПЦ (глава І «Загальні положення») записано, що юрисдикція російської церкви поширюється на людей православного віросповідання, які проживають на «канонічній території РПЦ», зокрема Україні. Тобто віряни УПЦ МП лише за паспортом вважаються українськими громадянами, а поголовно є духовною паствою церкви країни-агресорки.
На відміну від автономних або самокерованих церков, екзархатів в структурі РПЦ, Українській православній церкві у російському статуті присвячена ціла Х глава. Саме тут і потрібно шукати межі «незалежності та самостійності» УПЦ МП, до якої нині апелюють українські ієрархи російської православної філії.
Пункт Х.3 наголошує: «У своєму житті та діяльності УПЦ керується Постановою Архієрейського Собору РПЦ 1990 року «Про Українську Православну Церкву», Грамотою Патріарха Московського і всієї Русі 1990 року та Статутом УПЦ, що затверджується її Предстоятелем та схвалюється Патріархом Московським і всієї Русі».
Таким чином, грамота Олексія ІІ, яка фігурує у оновленому статуті УПЦ МП (розділ І, стаття 1), є результатом колективної творчості Архієрейського Собору РПЦ, що відбувався у Москві 25-27 жовтня 1990 року, і невіддільна від рішень цього зібрання. До речі, в самій грамоті також є посилання на цей Архієрейський Собор.
Ці рішення пізніше будуть трансформовані та розширені до положень про статус УПЦ у статуті РПЦ. Ось вони:
- Вибір предстоятеля УПЦ благословляється московським патріархом (Х.5).
- Ім’я предстоятеля УПЦ у всіх храмах УПЦ згадується після імені московського патріарха (Х.6).
- Архієреї УПЦ МП є членами Помісного та Архієрейського Соборів РПЦ та беруть в них участь відповідно до статуту РПЦ (Х.9).
- Рішення Помісного та Архієрейського Соборів є обов’язковими для УПЦ (Х.10).
- УПЦ отримує святе миро від московського патріарха (Х.13).
«Основи соціальної концепції»: один в один
Але в своїй діяльності УПЦ МП послуговується не лише статутом. 13-16 серпня 2000 року в Москві проходив ювілейний Архієрейський Собор РПЦ. На ньому було прийнято «Основи соціальної концепції РПЦ». У документі відображається офіційна позиція Московського патріархату щодо взаємовідносин церкви з державою та світським суспільством.
УПЦ МП довго не оприлюднювала цей документ. «Основи...» були опубліковані лише у спеціально виданій Інформаційно-видавничим центром брошурі у 2002 році. Пізніше документ був розміщений на офіційному сайті УПЦ МП, але зараз, як і статут, загадково зник. Залишився лише його «кешований» варіант.
Керівництво УПЦ МП не стало вигадувати велосипед, а просто переклало українською «Основи соціальної концепції РПЦ», лише видаливши абзаци, які безпосередньо стосувалися російської історії, тогочасних реалій і політики.
Особливо цинічним під час російської збройної агресії видаються положення із восьмого розділу «Війна і мир» (VIII.5):
«Українська Православна Церква прагне здійснювати миротворче служіння як у національному, так і в міжнародному масштабі, намагаючись розв’язати різні суперечності й привести до згоди народи, етнічні групи, уряди, політичні сили. Для цього вона звертає своє слово до можновладців та інших впливових кіл суспільства, а також докладає зусиль для організації переговорів ворогуючих сторін і надання допомоги стражденним. Церква також протистоїть пропаганді війни та насильства, як і іншим проявам ненависті, здатної спровокувати братовбивчі конфлікти».
«Русская Православная Церковь стремится осуществлять миротворческое служение как в национальном, так и в международном масштабе, стараясь разрешить различные противоречия и привести к согласию народы, этнические группы, правительства, политические силы. Для этого она обращает свое слово к власть имущим и другим влиятельным слоям общества, а также прилагает усилия для организации переговоров враждующих сторон и для оказания помощи страждущим. Церковь также противостоит пропаганде войны и насилия, равно как и различным проявлениям ненависти, способной спровоцировать братоубийственные столкновения».
До речі, у відносинах з державними органами і суспільством УПЦ МП послуговується й іншими «соціальними» документами російської церкви. Наприклад, постановами Архієрейських Соборів РПЦ 1997-го («Про відносини Церкви з державою і світським суспільством»), 2003-го («Про взаємовідносини Церкви з державою та світським суспільством на канонічній території Московського патріархату»), 2011 років («Про принципи організації соціальної роботи в РПЦ»), низкою документів Міжсоборної присутності.
Невдала спроба автономії
Після отримання 6 січня 2019 року ПЦУ Томосу про автокефалію Українська православна церква Московського патріархату опинилася у підвішеному стані. Україна перестала бути «канонічною територією» РПЦ. Вселенський патріарх Варфоломій І прямо заявив, що ієрархи УПЦ МП вже не є місцевими керівними єпископами. За його словами, вони мають статус «титулярних єпископів», тобто таких, які тимчасово перебувають в Україні: до того часу, поки вся українська церква не об’єднається в одну.
РПЦ створення автокефальної церкви сприйняла вороже, через що розірвала євхаристійне спілкування з Константинополем. Слідом за московським центром такий же крок здійснили і її українська філія – УПЦ МП.
З початком повномасштабної війни РФ проти України 24 лютого 2022 року УПЦ Московського патріархату активно шукає правові підстави для свого подальшого існування в Україні. Головна мета – максимально дистанціюватися від РПЦ, яка активно пропагує і підтримує кровопролитну війну Путіна.
Проте всі спроби архієреїв та богословів УПЦ МП розірвати зв’язок з Москвою заходять у глухий кут. Тому що за всіма церковними документами їхня організація є частиною Московського патріархату. Навіть грамота Олексія ІІ не допоможе розрізати цю пуповину.
У серпні 2000 року в Москві на тому ж таки ювілейному Архієрейському Соборі РПЦ митрополит Володимир (Сабодан) підняв питання про зміну статусу Української православної церкви. Київська команда хотіла отримання для УПЦ автономного статусу (сьогодні у складі Моспатріархату дві такі церкви – Японська і Китайська). Втім, патріарх Олексій ІІ, який, за словами нинішніх активістів УПЦ МП, нібито у 1990 році надав ледве не «томос про незалежність», категорично відмовив українським єпископам. На Соборі дійшли висновку, що канонічний статус УПЦ змінювати не можна, бо це призведе до нового розколу. Тому і залишили УМЦ МП у залежному від Москви стані, який зберігається до сьогодні.
Ярослав Коцюба, для «Главкома»
Коментарі — 0