Децентралізація нагадує тупцювання двох господарок біля однієї плити
Запустити в квартиру нових мешканців, не відселивши звідти старих, звісно, можна. Можна навіть назвати це реформою і, відійшовши вбік, з безпечної відстані спостерігати кориду комунального масштабу. Але навіщо? Краще від цього не буде ні новим жителям, ні старим, ані квартирі як такій.
В Україні триває децентралізація, котра у нинішньому вигляді нагадує тупцювання двох господарок біля однієї плити. З одного боку до сковорідок та каструль тягнуться чинні районні органи влади, а з іншого – лапу по кухонне начиння простягають ОТГ. При цьому новостворені об`єднані територіальні громади не відповідають ані існуючому адміністративно-територіальному устрою держави, ані Конституції. Бо Конституція не включає ОТГ до переліку суб`єктів місцевого самоврядування.
Отже, ОТГ – неконституційне утворення. Тобто не цілком легітимне. Проте вони існують і навіть активно просуваються урядом як фундамент оновленої децентралізованої держави.
Зауважу принагідно, що у Польщі, яка слугує прикладом успішної реформи місцевого самоврядування, цю реформу спустили згори. Ніхто не питав мешканців того чи іншого локального регіону, чи бажають вони утворювати гміни. Мешканці мусили, і крапка. В Україні ж утворення ОТГ – діло добровільне. Краще це чи гірше? Якщо виходити з того, що паралельно з громадами функціонують й старі владні структури, то, вочевидь, гірше. Бо: 1) взаємодії між нема й бути не може, вони лише заходять між собою у клінч, 2) економії на чиновниках не виходить, 3) раціональний розподіл фінансів відсутній.
Власне, про фінанси – детальніше. Що відбувається з бюджетом країни після утворення в ній ОТГ? Розберемося разом.
Спеціально під створення ОТГ Верховна Рада ухвалила зміни до Бюджетного та Податкового кодексів. Було це ще у 2014-му. З того часу громади поставлено на пріоритетне фінансування. Справедливо це чи ні стосовно тих українців, котрі громади не утворили? Якщо ОТГ – діло добровільне, то тоді це абсолютно несправедливо. Не можна заохочувати одних та карати інших, якщо певна дія не є обов`язком для всіх громадян.
Йдемо далі. Громади, починаючи від 2014 року, «спілкуються» з держбюджетом напряму, уникаючи проміжних рівнів. ОТГ отримали право акумулювати в своїх руках доходи, котрі раніше належали районам. Зокрема, до бюджету ОТГ перенаправлені 60% податку на доходи фізичних осіб та 100% адміністративного збору за реєстрацію фізичних та юридичних осіб. Бюджети районів, таким чином, суттєво «посіли». Вони страждають від дефіциту, але при цьому продовжують існувати та нести відповідальність за ввірену їм інфраструктуру.
На цій обставині навесні акцентував увагу голова Закарпатської ОДА Геннадій Москаль, котрий навідріз відмовився підписувати «перспективний план створення ОТГ». Слушно вказавши, що це, по-перше, діло доброї волі. По-друге, Москаль навів добрий приклад нинішнього фінансового маразму. Коли діти з ОТГ, сказав він, відвідують районні музичні, художні чи спортивні школи, район мусить мати кошти на їхнє утримання. Проте грошей нема – їх всі забрали громади.
І річ тут не тільки у музичних школах. Якщо в районі, де вже є ОТГ, мешканці захочуть утворити нові об`єднані територіальні громади, на це також знадобиться бюджет. Ініціатори об`єднання проситимуть його у держави, а держава струсоне район, аби вибити з нього залишки податків, котрими він ще розпоряджається.
Проте так не може тривати вічно. Коловорот грошей в природі мусить мати якесь підживлення. Уявімо собі, що настане час, коли вся Україна складатиметься з суцільних ОТГ. Де держава візьме гроші на їхнє спонсорування? Якщо відкинути смішні версії на кшталт того, що рано чи пізно Україна збагатиться за рахунок приватизації (на яку ми чекаємо вже п`ятий рік), то звідки нам упадуть ці кошти?
Стоп, скажете ви. Але ж ОТГ фінансуються не лише за рахунок державного дотування, але й за рахунок платників податків. Так само, як гміни у Польщі або комуни у Франції. Все вірно, тільки не будемо рівняти себе до країн, котрі в економіці є в рази успішнішими.
Припустимо, що поруч є два українські села – назвемо їх, скажімо, Велика і Мала Бюджетівка. У Великій є потужний консервний завод плюс ще пара-трійка переробних підприємств, а у Малій – немає нічого, окрім безробіття та соціальної депресії. Велика Бюджетівка тримається на плаву і навіть переходить на 100-відсоткову самоокупність, а Мала лише ковтає слину. Чи утворять вони громаду і чи не втопить Мала Бюджетівка Велику, коли справа дійде до розподілу прибутків?
Добре, коли податки місцевих мешканців утримують громаду. Але податки відраховують з зарплат, зарплату ж (особливо в сільській місцевості) ще треба заробити. В українських умовах це не завжди і не скрізь реально. То звідки ж надійдуть гроші на подальшу децентралізацію? Власне, нізвідки. І уряд, попри всі його переможні реляції, це пречудово розуміє. Він лише тягне час до виборів, вимагаючи для себе оплесків за проведену чудо-реформу.
Але як зробити так, щоб оплески були щирими?
Алгоритм справжньої децентралізації повинен складатися з трьох кроків. Це, по-перше, зміни до адміністративно-територіального устрою і приведення його у відповідність до сьогоднішніх реалій. Треба визначатися – ми з розумними чи красивими? З громадами а-ля Європа чи районами у їх совковому форматі? Ще Тамерлан казав, що не бувати двом сонцям в небі і двом царям на землі. Тож слід визначитися і, за необхідності, знайти у парламенті 300 голосів за переписування Конституції.
По-друге, під новий устрій прийняти і нову податково-бюджетну стратегію з чітким усвідомленням, хто й за що відповідає.
По-третє, дещо уніфікувати громади, уникаючи розриву від найменшої на Чернігівщині (1,6 тис. жителів) до найбільшої на Донеччині (44,2 тис.). Розмір не має значення десь у Франції чи Швейцарії, проте наші «комуни» чи «кантони» мусять зважати на реалії України: на вимерлі (подекуди) села, низьку щільність населення поза межами великих міст та міських агломерацій, великі відстані, коли від точки «А» до точки «Б» в межах однієї громади – 25-30 км…
Зрештою, перш за все влада має дбати не про фанфари на честь реформ, а про зручність та комфорт своїх громадян – й не лише тих, котрі у прем`єрських чи міністерських кріслах.
Михайло Поживанов
Коментарі — 0