Корупційний ексгібіціонізм. Політики та чиновники перетнули межу, за якою демонструвати неправедні багатства стало не лише можна, а й не соромно.
Найперше, що впадає в око: ну й смаки ж у цієї публіки!
Товариство колекціонерів.
Про смаки, звісно ж, не сперечаються, але...
Не будьмо ханжами: багата людина цілком може мати кілька автомобілів. Скажімо, один для пересування містом, другий – для близьких міжміських поїздок, третій – для далеких, четвертий – для поїздок на природу й так далі. Зрештою, цілком може спрацьовувати чинник: ну, от сподобалося й купив. Адже політики та високі чиновники – такі самі люди, як і ми всі.
Але от мер Черкас Анатолій Бондаренко задекларував дев'ять автомобілів, причому більшість із них – приблизно однакові, одного класу. Про те, щоб він мав транспортний бізнес, у повідомленні не йдеться. А в Михайла Добкіна – шість автівок, три з яких узагалі однакові. Хіба що, може, один із тих автомобілів – у квіточку, другий – у цяточку, а третій – у горошок? Чи купуватиме будь-яка людина п'ять пар однакового взуття, хай навіть від найпровідніших у світі дизайнерів? Чи буде якась жінка купувати п'ять однаковісіньких суконь, хай навіть вони будуть від найвідомішого у світі модельєра? Ні. А от по кілька однотипних автомобілів задекларувало чимало владоможців.
Облишмо таку дрібничку, як пристрасть багатьох можновладців до позашляховиків, їздити на яких міськими вулицями – взагалі-то жлобство рідкісне, таке саме, як ходити містом у спортивних штанях.
А ще просто бере за душу пристрасть наших можновладців до колекціонування. Подивитися декларації – в нашій владі колекціонер на колекціонері сидить і колекціонером поганяє. Щоправда, дуже важко зустріти серед них колекціонерів марок, скрипок або дитячих малюнків, хоча, між іншим, усе це теж буває винятково коштовним. Не зустріти згадок про депутатські та чиновницькі бібліотеки. Наші можновладці більше полюбляють колекціонувати менш ефемерні предмети – люксові годинники, наприклад. Або зброю (Нестор Шуфрич задекларував понад 150 одиниць), або вина, або картини. Надто вже якимись стандартними є колекційні пристрасті наших можновладців. Просто тобі якийсь типовий набір «правильного пацана». Золотий пил в очі.
Так і уявляєш собі: от бере, скажімо, Володимир Гройсман будь-який експонат зі своєї колекції годинників і з захватом розповідає – і про історію та особливості цього й саме цього експоната, і про те, як об'їздив цілий світ, полюючи на цей і саме цей раритетний примірник. Ні? У тім-то й річ, що переважна більшість цих колекцій мають до колекціонування стільки ж стосунку, скільки склади годинникових або ювелірних чи збройних магазинів. Тобто це ті самі гроші, лише вкладені у товар, який не псується.
А от нардеп від БПП, колишній перший секретар українського комсомолу Анатолій Матвієнко задекларував церкву. Причому не домову – сільську. Храм Божий у приватній власності – це дуже важко уявити і ще важче прокоментувати. Всі пояснення депутата про тривання процесу передання храму громаді, даруйте, не переконують. Адже набожна людина, якою прагне здаватися депутат, могла б від самого початку передати будівництво храму громаді, фінансуючи його на правах пожертв. Віряни й священики у приймах у нібито власному храмі – це щось зовсім новеньке в релігійній практиці. І може красномовно свідчити про характер і щирість віри наших можновладців.
Заклинателі купюр
Що об'єднує переважну більшість авторів декларацій, то це просто якась маніакальна схильність до зберіганні грошей готівкою. І знову: про смаки не сперечаються – кожен має цілковите право зберігати гроші так, як йому здається найкращим. А може, й тут ідеться про колекціонування? Так і бачиться: заповнюючи декларації, сиділи наші можновладці днями й ночами та готівку перераховували – долар до долара, євро до євро, гривня до гривні. Тому, мабуть, і подали декларації мало не останньої миті.
От би ще депутати та міністри розповіли, де ту готівку дають у таких кількостях, де й за яку роботу стільки її платять. Або де можна її стільки наміняти – без клопоту й безпечно. Адже якщо щодня, без свят та вихідних, переводити в готівку тисячу доларів, на отримання мільйона готівкою, як от у глави Державної фіскальної служби Романа Насірова, піде два роки й дев'ять місяців. Це ж здуріти можна!
І ще: а де отак, не викликаючи подиву та ще й не боячись грабіжників, можна цю готівку в таких кількостях витрачати? Що на неї купувати?
Отут і спадають на думку «зручності» готівки. Декларуючи її, будь-який політик або чиновник тим самим бравує: «Нате, перевірте!» – знаючи наперед, що ніхто робити цього, найімовірніше, не буде – хоча б через брак часу та сил. Попри навіть відчайдушні заяви НАБУ та генпрокурора Юрія Луценка. Та й як перевірити – у кожній оселі схрони шукати?
«Плюс-мінус» у цій графі декларацій може бути яким завгодно, аж до повної недостовірності: «отакенна кількість грошей» – і не точніше. Тим паче, коли йдеться про події майже річної давнини, адже мова про 2015 рік, і будь-хто, підвівши на вас чесні очі, скаже: «То я вже її витратив!» Або навпаки: «А це нової додалося!» Ніхто, ніколи й у жоден спосіб не зможе ані підтвердити, ані спростувати факт наявності в такої-то особи такої-то суми готівкових грошей десять місяців по тому та й навіть на момент подання декларації, якщо з того часу мине бодай кілька днів. Зважаючи на «жартівливу» тональність декларацій Олега Ляшка з вилами, Володимира Парасюка з «подарунком від Святого Миколая», Сергія Мельничука з трильйоном гривень готівкою, щодо якого він згодом сказав, що пожартував, можна припустити: пояснення щодо руху готівкових коштів будуть такими ж екстравагантними – приміром, «миші з'їли» або «забув, куди поклав».
Тож, з одного боку, дуже складно (якщо взагалі можливо) перевірити, коли й за яких обставин ця готівка насправді з'явилася. Очевидним і безсумнівним є одне-єдине: задекларовані мільйони готівкових гривень не могли – ну от не могли – зберігатися й накопичуватися надто довго. Не такі люди наші владоможці, щоб ризикувати своїми заощадженнями в той час, коли гривня є нестабільною.
А з іншого боку, на цю готівку надалі можна буде списати будь-які хабарі та майнові «покращення вже сьогодні» – нові й нові годинники, автомобілі та особняки, наприклад. Ці гори готівки – виправдання будь-яких неспівмірних із доходами майбутніх витрат. І, хоч як це прикро, першим оприлюднив це ноу-хау Сергій Лещенко зі своєю квартирою. Тож не виключено, що цей метод надалі назвуть його ім'ям. І від того самого моменту були великі підозри: надалі дуже багато хто списуватиме витрати, які важко пояснити, на «родовища» й «поклади» готівки. Підозри, як їм і годиться, блискуче підтвердилися.
А далі – самі лише запитання. Отаке, наприклад: чи не впливають, а коли впливають, то як саме, ці терикони готівки на валютний курс? Чи не близькістю подання е-декларацій пояснюється нещодавня валютна паніка й подорожчання долара та євро? А чи взимку 2014-2015 років, коли гривня впала в ціні втричі, чи не було це ніяк пов'язано із нинішньою готівкою в деклараціях? Адже саме тоді й депутати, й чиновники взялися оздоровлювати й оптимізувати банківську систему. То, може, вони однією рукою оздоровлювали й оптимізували, а іншою забирали з банків свої вклади, доки ті не оптимізувалися вщент? На загальних, звісно ж, засадах і в порядку загальної черги? Тепер ми вже навряд чи знайдемо точні відповіді.
Оплачувана бездіяльність
Що ще привертає увагу в деклараціях, то це феноменальна розбіжність між оголошеними доходами та вартістю майна. І хай би ще в десять, двадцять разів! Але коли людина отримує сотню тисяч гривень на рік, а має й коштовні «колекції», й сотні тисяч доларів та євро готівкою – тут виникають дуже незручні запитання.
Гаразд, людина могла раніше займатися бізнесом, могла отримувати доходи, у сто разів більші, ніж тепер. Людина могла свідомо піти служити державі та людям, погодившись отримувати за це копійки. Але якщо так, вона могла б пояснити тим самим людям, звідки в неї скарби середньовічного султана. Пояснити, аби зберегти репутацію. Хай навіть формально такої вимоги й немає!
У багатьох деклараціях на це немає й натяку. А чимало авторів декларацій живуть зовсім не з зарплатні, а з процентів, дивідендів та інших видів ренти. Хто б міг подумати, що серед української еліти стільки рантьє!
Й отут очевидною стає велетенська дірка в законодавстві. Воно забороняє депутатам та держчиновникам займатися будь-якою іншою оплачуваною діяльністю, окрім творчої та викладацької. Проценти-дивіденди під це не підпадають, адже йдеться про оплачувану (ще й як оплачувану!) бездіяльність.
Але ж якою була мета цієї правової норми? Одною-єдиною – зробити так, щоб корисливі інтереси не впливали на діяльність політиків та високих чиновників, не змушували їх приймати рішення на користь себе, ріднесеньких. Коли ж людина отримує ренту, хай навіть не виявляючи при цьому жодної діяльності, чи не має вона спокуси ухвалювати закони або урядові рішення на свою користь?
Ще один аспект цієї ж проблеми. Скажімо, міністрові аграрної політики та продовольства Тарасові Кутовому належать корпоративні права кіпрської компанії. Що це – оплачувана діяльність чи оплачувана бездіяльність? А чи неоплачувана, адже про доходи від компанії в декларації не йдеться? І чи не дивно, що дуже небагато авторів декларацій зазначили різного роду права на зареєстровані за кордоном фірми?
Голова Нацбанку Валерія Гонтарева є засновником фірми, яка й принесла їй понад 23 мільйони гривень доходу. Міністр інформполітики Юрій Стець разом із дружиною є кінцевим бенефіціаром благодійного фонду «Моя Україна». Чесно кажучи, стосовно благодійного фонду слово «бенефіціар» ріже вухо, але зустрічається воно в деклараціях нерідко. Кінцевий бенефіціар – це, кажучи людською мовою, власник, отримувач прибутку.
Й от тепер запитання. Політикам та держчиновникам заборонено займатися бізнесом. А засновництво та бенефіціарство – чи не є це бізнесом? Та й як перевірити: чи справді той засновник або бенефіціар лише стриже купони, а чи він дає керівні вказівки, тобто проводить діяльність?
Зрозуміло: законодавство потребує термінового впорядкування та доповнення. Але чи погодяться автори нинішніх декларацій на такі зміни?
Що ж далі?
Головне враження від ознайомлення з е-деклараціями – це той самий золотий пил в очі. Ніби політики та високі чиновники глибоко вдихнули, набралися сміливості й заявили суспільству: «Дивіться всі, які ми багаті! Дивіться й заздріть! Дивіться всі: ми живемо не на зарплатню. Плебеї, викусіть!» Поки що виглядає так, ніби результатом е-декларування став лише корупційний ексгібіціонізм. Політики та чиновники перетнули межу, за якою демонструвати неправедні багатства стало не лише можна, а й не соромно.
Дуже симптоматично: згаданий уже Олег Ляшко одразу ж виступив із законопроектом про «нульову декларацію», згідно з яким:
а) декларації мають подавати геть усі українці,
б) за результатами декларацій усі, тобто отримані в будь-який спосіб, статки має бути легалізовано, й більше ніхто не питатиме про їхнє походження.
Бо саме корупційна амністія є тим, що спадає на думку як найімовірніший подальший розвиток ситуації. Адже, за даними НАЗК, подано понад 103 тисячі е-декларацій. Хто й протягом якого терміну зможе бодай фізично їх перевірити, а тим паче копати й копати глибше? Згадаймо ще раз авторів «жартівливих» декларацій – «дотепники» надіслали суспільству недвозначний сигнал: усе це несерйозно, усе це – гра, все це – лише задля годиться; вимагає Європа е-декларацій – то от ми їй на втіху відбули номер.
Корупційна амністія? Мовляв, усе минуле прощаємо, але щоб відтепер – ані шеляга сумнівного походження? Воно, звісно, було б не так уже й погано, якби хай навіть ніхто не зазнав покарання за минулі гріхи, лише б корупція припинилася на майбутнє. От тільки вкорінені звички дуже важко змінити. Тим паче якщо йдеться про людей, котрі живуть із краденого й інакше жити не вміють. Про людей, для яких корупція – єдиний фах, яким вони добре володіють. «Зав'язав, зуб даю», – щось дуже мало в це віриться.
І тепер, власне, лише від суспільства залежить, чи проковтне воно все це.
Борис Бахтєєв, для «Главкома»
Коментарі — 0