Драматична історія Віталія Марківа у фільмі-розслідуванні
1 жовтня в Мілані відбувається друге засідання апеляційного суду в одній із найгучніших та найдраматичніших справ, пов’язаних із війною на Донбасі. Мова про розслідування загибелі італійського фотожурналіста Андреа Роккеллі і російського правозахисника Андрія Міронова. Воно сталося 24 травня 2014 року під на той момент окупованим Слов’янськом. Головний фігурант справи – учасник АТО, боєць Нацгвардії України Віталій Марків. Суд першої інстанції у Павії в липні 2019 визнав його причетним до вбивства і засудив до 24 років позбавлення волі. Важливо зазначити, що Марків має і український, і італійський паспорти. Тому суд відбувається на території Італії.
«Справа Марківа» розпочалася влітку 2017 року. Віталія затримали в Болоньї 30 червня 2017 року, він приїхав туди з України відвідати матір. Протягом двох років суд розслідував справу і встановив, що нібито Марків цілеспрямовано корегував вогонь українських військових з гори Карачун до залізничного переїзду поблизу селища Анріївка під Слов’янськом, аби вбити журналістів. У різних містах Європи, у США українська діаспора увесь цей час проводить акції на підтримку нацгвардійця. Марківа вважають непричетним до трагедії, а докази італійської феміди недостатніми. Так, одним з головних доказів суд називає публікацію в італійській пресі.
«Як пояснював італійський прокурор Андреа Дзанончеллі, який вів цю справу, його увагу привернула стаття у газеті Corriere della sera, яка вийшла наступного дня після загибелі Роккеллі та Міронова. Авторка статті цитує якогось анонімного українського капітана, який нібито сказав: «зазвичай ми не стріляємо в напрямку цивільних, однак коли бачимо рух, заряджаємо важку артилерію». І це те, що трапилося з автомобілем журналіста та його перекладача (Андрій Міронов окрім правозахисної діяльності займався перекладацькими послугами). Цим капітаном, як йшлося у статті, виявився Віталій Марків. Але насправді він був рядовим. Цю фразу Віталія суд першої інстанції розглянув як спонтанне зізнання у причетності українських військових до загибелі журналіста і правозахисника. Жодного іншого зв’язку Марківа з тим, що трапилося, немає», – розповіла українська журналістка Ольга Токарюк. Вона – авторка версії документального фільму-розслідування «Не в тому місці, не в той час» (The Wrong Place) про «справу Марківа».
Днями відбулася українська презентація скороченої версії цієї стрічки. У фільмі наводиться багато аргументів, які ставлять під сумнів аргументи суду. Зокрема, експериментальним чином італійські експерти, які взяли участь у фільмі, ставлять під сумнів як ймовірність того, що Марків узагалі міг ідентифікувати італійського журналіста і російського правозахисника, так і сам факт того, що саме він коригував вогонь. Отже, суд засудив взагалі непричетну людину?
В разі, якщо Віталія Марківа не вдасться виправдати, під удар будуть поставлені усі українські військовослужбовці, які брали участь в Антитерористичній операції на Донбасі тоді та беруть участь у нинішній Операції об’єднаних сил. А значить держава Італія вважає державу Україна, яка в особі українських військових захищає свою територію, злочинцем?
У розмові з «Главкомом» журналістка Ольга Токарюк розповіла, чому італійці починають змінювати свою думку про «справу Марківа», хто з пособників бойовиків на Донбасі може з’явитися у повній версії її фільму. Не обійшла вона увагою і російське лобі, яке активно впливає на думку італійців.
Ольга Токарюк: У «справі Марківа» ми відшукали свідків загибелі Роккеллі і Міронова, яких не опитав суд
В Україні відбулася презентація короткої версії вашого фільму «Не в тому місці, не в той час». Чи демонструвалися на судових засіданнях якісь із доказів невинуватості Марківа, які були наведені у вашому фільмі?
Справа в тому, що робота над фільмом розпочалася після того, як суд першої інстанції засудив Віталія Марківа до 24 років позбавлення волі. Саме цей вирок нас спонукав зайнятися фільмом, адже ми були здивовані рівнем доказової бази звинувачення. Зйомки відбувалися з вересня минулого року і тривають досі. Цю частину фільму, яку ми презентували в Україні і Італії, Раффаеле Делла Валле, адвокат Віталія Марківа, просить долучити як доказ невинуватості свого клієнта в апеляційній інстанції. Або, принаймні, викликати тих трьох незалежних італійських експертів, які в ньому фігурують. Але прокурор під час засідання апеляційного суду 29 вересня заявив, що фільм не має бути долучений як доказ, посилаючись на те, що невідомо, наскільки незалежним є цей фільм.
Які сторінки «справи Марківа» глядач зможе побачити у повній версії фільму?
Матеріалу маємо дуже багато, це трохи ускладнює роботу. Точно будуть у фільмі свідчення двох прямих свідків цих трагічних подій. Це громадяни України, які були поряд з Андрієм Міроновим, Андреа Роккеллі, а також французьким фотографом Вільямом Рогелоном (ключовим свідком у «справі Марківа») у тому рові біля залізничного переїзду, де вони ховалися. Цим людям вдалося врятуватися під час обстрілу. Вони не свідчили у суді. Ще донедавна вони взагалі не були ідентифіковані, але ми їх відшукали. Також будуть розповіді мешканців Слов’янська, які знали Андрія Міронова і Андреа Роккеллі. Журналіст і правозахисник у них за день до загибелі ночували, розповідали про свої плани поїхати на залізничний переїзд, познімати там. А ці мешканці Слов’янська їх намагалися відмовити від цього рішення. Зокрема, вони кажуть, що о 5 ранку 24 травня 2014 року була дуже сильна перестрілка в районі залізничного переїзду. Це суперечить тезі суду про те, що ця зона була спокійною, не було перестрілок, обстрілів, що лише українські військові атакували журналістів. Журналісти з інших країн також розповідають, що десь за тиждень до загибелі Рокеллі і Міронова зона в районі залізничного переїзду стала надзвичайно гарячою. Туди медійники, з якими вдалося поспілкуватися, впродовж тижня, коли тривали обстріли, не їздили.
На ваш погляд, чому суд ігнорував аргументи захисту?
Думаю, що це мікс факторів. З одного боку, це погана обізнаність із ситуацією в Україні, з тим, що насправді в Україні відбувається, що це за війна, хто з ким воює. Якщо почитати вирок суду, то можна побачити у тексті, що він постійно плутається у визначеннях. То українських військових називає повстанцями, то міліцією, то військовими. Тобто судді, присяжні, таке враження, до кінця не зрозуміли, хто з ким в Україні воює. Хто є регулярними військами, хто ні. Є плутанина на рівні базових понять. Також мають місце фактологічні помилки. Наприклад, є твердження про те, що сепаратистські рухи на Донбасі почали формуватися одразу після проголошення незалежності України. Це абсолютний абсурд. З іншого боку є просто небажання розібратися у ситуації, упереджене ставлення до українських державних органів. Неодноразово з вуст прокурора, адвокатів загиблих лунало те, що Україна не хотіла співпрацювати зі слідством. Що Україна протягом кількох років надсилала до Італії на їхні запити лише якісь відписки. Я знаю, що якась комунікація таки була, що Україна результати власного розслідування надсилала. Вочевидь, італійській стороні вони здалися недостатньо переконливими. Може, тому і було ухвалене рішення з Україною не співпрацювати, до України не їздити, місце події не оглядати.
У процесі підготовки фільму ви спілкувалися з українськими силовиками. З’ясували, чим саме італійська сторона була не задоволена, чому Україна нібито не в достатній мірі співпрацювала з Італією?
У нас була можливість поспілкуватися зі слідчою зі Слов’янська, яка вела цю справу в Україні, після звільнення Слов’янська. Ми з’ясували, що певне розслідування проводилося, що заперечує твердження італійців, що нібито узагалі ніякого розслідування не було. Слідча розповіла, що восени 2014 року був проведений огляд місця трагедії, були допитані свідки, зокрема водій, який привіз журналістів на місце події. Були також допитані місцеві мешканці. Однак з того, що ми зрозуміли, можу сказати, що не було якогось великого прогресу в розслідуванні. Через якийсь час справу передали до СБУ. Кілька років її розслідувало це відомство і в листопаді 2019-го її повернули назад до поліції. Знаю, що до Італії були передані результати розтину загиблих, тобто експертиза патологоанатомів, а також усі дані попереднього розслідування. Вивчаючи матеріали справи, я звернула увагу, що запити до Генпрокуратури італійці надсилали у 2016-му році, якраз у той період, коли зняли з посади пана Шокіна і ще не призначили пана Луценка, і тоді був певний вакуум у роботі цього відомства. Тож на свої запити італійці оперативно не отримали відповіді. Не буду стверджувати, але мені здається, що, можливо, такі затримки відбувалися через українську внутрішню ситуацію.
Італійські слідчі із самого початку розслідування вважали, що Віталій діяв цілеспрямовано, аби вбити Роккеллі і Міронова. Натомість навіть батьки Андреа Роккеллі до певного часу вважали, що те, що сталося – трагічна випадковість, але потім змінили свою позицію, назвали Марківа винним. Ви уже висловлювали припущення, що на зміну їх думки могла вплинути стаття у газеті Corriere della sera. Чи спілкувалися ви з авторкою цієї статті, чи буде її точка зору представлена у ширшій версії фільму?
Насправді ми не знаємо, що саме змінило точку зору батьків, адже стаття була опублікована на наступний день після загибелі Рокеллі та Міронова. Просто на неї дуже довго ніхто не звертав уваги. Її почали цитувати за кілька років після її виходу, після початку розслідування. Ще до арешту Марківа в італійській пресі почали лунати точки зору, що, може, це не випадковість, може, вбивство було цілеспрямованою дією українських військових. Збиралися всілякі круглі столи з цього приводу. У них, зокрема, брали участь громадяни Росії і родина Роккеллі, яку запрошували. Як мені здається, росіяни також підштовхували в тому числі родину Роккеллі сумніватися у трагічному збігу обставин. На таких заходах лунало, що українська армія вбиває мирне населення на Донбасі, що українські військові вбивають журналістів. Тобто маємо усі тези російської пропаганди: стверджувалося, що смерть Роккеллі не була випадковістю. З одного боку, такі меседжі озвучували громадяни Росії, з іншого боку, італійські політики крайніх лівих або крайніх правих поглядів, які симпатизують так званим «ДНР» і «ЛНР», також про це говорили
Щодо авторки статті, то я Іларію Морані знаю особисто. Ми познайомилися з нею за кілька тижнів до загибелі Андреа Роккеллі і Андрія Міронова. Я з італійськими журналістами-фрілансерами працювала в Києві як їхня перекладачка, асистентка. Морані і ще кілька журналістів-фрілансерів просили допомогти їм, вони шукали якусь сильну історію. Один з днів ми провели з ними в імпровізованому таборі для переселенців на околиці Києва. Двоє з трьох цих журналістів потім свідчили у суді у справі Марківа, до речі. Так от, тоді хтось із них мені сказав, що історія про переселенців, звісно, непоганою може бути, але вона недостатньо сильна, аби її продати. Потрібна історія про когось, чий будинок зруйнувала бомба. Тоді я зрозуміла, що мені не зовсім по дорозі з цими людьми. Після того вони поїхали на Донбас. Вже після трагедії з журналістами я намагалася з нею контактувати, це було вже після арешту Марківа, але вона відповіла, що не хоче на цю тему спілкуватися, сподівається на моє розуміння. Так наше спілкування припинилося. Але і вона, і інші італійські журналісти, які свідчили в суді, на жаль, відмовили нам у коментарях для фільму, або просто проігнорували наші звернення. Це і Вільям Рогелон, рідні Роккеллі і сторона їх захисту, і прокурор, і представники італійських журналістських організацій, які підтримують вирок Марківу. Відмовилися з нами спілкуватися навіть рідні Андрія Міронова. Сподіваємося, що щось зміниться.
У фільмі ви використовували військовий полігон для журналістських експериментів. Яку допомогу вам надавало українське МВС?
Так, була логістична допомога, яка полягала в організації зйомок на полігоні, на горі Карачун. Однак ми відмовилися від пропозицій будь-якої іншої допомоги. Оскільки для нас важливо зберегти незалежність, неупередженість. Ми і кошти збирали краудфандингом, аби уникнути заангажованості, виграли також грант міжнародної фундації «Справедливість для журналістів».
Ви уже говорили, що під час підготовки фільму не ставили за мету когось обвинуватити, чи виправдати. Головне – встановити істину. Чи вдалося вам з’ясувати, хто ж тоді здійснив обстріл, в результаті якого загинули Роккеллі і Міронов, хто його коригував?
На 100% нам поки не вдалося відтворити картину тих подій. Проте ще працюємо над фільмом, розбираємо свідчення.
Ви неодноразово підкреслювали, що Андреа Роккеллі симпатизував Україні, був на Майдані. Наскільки цей аргумент є важливим для італійського правосуддя, для італійської громадськості?
Насправді італійців це мало цікавить. Їх цікавить те, що загинув їхній громадянин, журналіст, молодий хлопець. Для нас важливо підкреслити той факт, що Андреа Роккеллі симпатизував Україні, що він був нашим колегою, ми дуже поважаємо ту роботу, яку він робив, не був заангажованим, був професіоналом своєї справи. З одного боку, чуємо в Україні закиди, що він симпатизував сепаратистам, з іншого, чуємо в Італії про те, що його вбили тому, що він висвітлював «злочини» української армії. Це не так. Ані перше, ані друге не відповідає дійсності.
За вашими словами, нині в Італії вже менш поширеною є точка зору, що Марків винен у вбивстві Роккеллі і Міронова, все більше людей критично ставиться до цієї версії. Які підстави є так казати?
Хочеться вірити, що це саме наш фільм вплинув. Він став інформаційним приводом згадати цю історію, заговорити про неї ще до початку апеляційного суду. Крім того, впливає і позиція деяких організацій, зокрема Італійської федерації з прав людини, яка надає інформаційну підтримку нашому фільму, допомагала з його презентацією. Правозахисники також прагнуть встановити істину у цій історії. Інформаційну підтримку нам надає невеличка позапарламентська політична партія «Італійські радикали». Попри це вона є впливовою, відома своєю правозахисною діяльністю. Вони долучилися до цієї історії тому, що Андрій Міронов був частиною транснаціонального крила цієї партії.
Окрім краудфандингу, звідки берете гроші на фінансування фільму? Скільки вдалося назбирати, яка його вартість?
Коли починали роботу над фільмом, узагалі не мали ані копійки. Ми почали роботу, бо були здивовані, що ніхто таке розслідування до нас не провів. Як таке може бути? Дуже багато людей пожертвували кошти на наш фільм. Проводили одночасно дві кампанії зі збору коштів в Україні і Італії. Всього нам вдалося зібрати близько 20 тис. євро. Ще коли збирали ці кошти, паралельно подавалися на різні гранти і вибороли грант від фонду «Справедливість для журналістів». Загальний бюджет близько 60 тис. євро.
Якщо допустити, що апеляційний суд залишить вирок Віталію Марківу без змін. Що далі?
Якраз хочемо дочекатися рішення апеляційного суду, аби продовжити роботу над повною версією фільму. Хочемо добитися коментарів від італійських журналістських організацій, спитати, чому вони лише одну версію у цій справі приймають за істину. Хочемо, аби відповіді на всі наші питання прозвучали у фільмі, до кінця осені плануємо видати його фінальну версію. До речі, зараз з’являються нові докази, зокрема ті, які озвучувало МВС України, – про Стеллу Хорошеву, яка була речницею так званого «народного мера» Слов’янська Пономарьова у 2014-му. Виявляється, що ця людина живе в Італії, чудово почувається, балотується на місцевих виборах. В кишені Міронова була знайдена записка, написана Хорошевою. Ми хотіли би з нею поспілкуватися. Можливо, це буде ще однією лінією, яка могла би стати частиною фільму. Але поки вона ігнорує наші запити.
Михайло Глуховський, «Главком»
Коментарі — 0