Завершити революцію

Три роки тому, 1 грудня 2013 року, коли, за різними оцінками, до мільйона киян вийшли протестувати проти побиття студентів, нинішній генпрокурор, а тоді опозиціонер, який встиг побувати політв’язнем режиму Януковича, Юрій Луценко першим заявив: «Це вже не мітинг, не акція. Це – революція». І додав: «Сьогодні в Україні громадянське суспільство і політики закінчують те, що було не завершено під час масових акцій протесту в 1991-му та 2004 роках. Сьогодні тут помирає УРСР». Тепер ця теза може звучати неоднозначно, проте у той день здавалося, що держава насправді змінилася.

Роковини початку Євромайдану – черговий привід підбити підсумки подій, які відбулися в останні три роки. Згідно з даними нещодавнього дослідження Kantar-TNS, понад 75% українців вважають, що Революція гідності не досягла своєї мети. У соцмережах та ЗМІ, у приватних розмовах теж здебільшого лунають оцінки, далекі від оптимізму.

Через три роки після Помаранчевої революції, у 2007-му, відзначати її річницю стало майже моветоном. Річницю Революції гідності ще відзначають – надто серйозним і драматичним був її вплив на суспільну свідомість, надто трагічними і визначальними були події тієї зими.

Участники та активісти Євромайдану цього дня вкотре запитують себе: скільки ще революцій нам потрібно, щоб нарешті збудувати адекватну державу. І чи потрібні для цього нові революції? Чи приречені ми повторювати той самий сценарій: протест – перемога – зрада – розчарування – реакція. Те саме зачароване коло, у якому живемо понад 25 років, починаючи ще з Революції на граніті, яка стала провісником появи незалежної держави.

Неусвідомлена незалежність

Зараз часто можна почути, що незалежність дісталася нам легко. Насправді це не так. Патріоти, які пройшли радянські табори заради того, щоб цей момент настав, не погодилися б із цим твердженням. Завжди, коли узагальнюєш, варто уточнювати поняття. В даному випадку, коли вживаємо «ми» у значенні «український народ», треба розуміти, що, як і будь-яка спільнота, він складається з активної меншості та пасивної більшості. Незалежність було здобуто ціною життів та надлюдських зусиль активної меншості, проте не було усвідомлено більшістю.

Нещодавно до рук потрапила книга спогадів теперішнього генпрокурора Юрія Луценка – мабуть, одного з небагатьох діючих «професійних революціонерів» серед вітчизняних політиків. Його життєва історія, етапи політичної та громадської діяльності фактично повторюють етапність цієї довготривалої української революції. На сьогодні він, здається, залишився єдиним з політиків у владі, хто несе у собі досвід та право називати себе частиною всіх спроб змінити і перезаснувати державу. Останніх 15 років він також ніби рухався по власному колу, відображеному у назві книги: «По обидва боки колючого дроту». В одному з розділів він згадує дитячі роки: «Колись у дитинстві в чернігівському селищі Козелець мені показали фокус. Брали курку, прив'язували її мотузкою за ногу до кілочка. Потім навколо проводили коло – так, щоб прив'язана птиця не могла його перетнути. Тоді курці закривали очі долонею і відв'язували ногу. Фокус був у тому, що вже вільна курка після цього ніколи не перетинала окреслене коло!»

Не хотілося б порівнювати Україну з цією домашньою птицею, проте більшість із нас, здається, й досі не розуміє, що відповідальність є невід'ємною частиною здобуття свободи. В тому числі відповідальність за наше спільне минуле і злочини, які воно приховує.

Прибалти й поляки змогли засудити комуністичний режим, не допустити повернення до влади колишніх комуністичних функціонерів. А ми не змогли. Досі значна частина «політичної еліти» країни має комсомольське та компартійне походження. Відмовившись від офіційного засудження старої системи, ми не провели лінії, за якою можна було б залишити старі звички, що не відповідають новим цінностям. А отже, забезпечили безперешкодне проникнення закорінених у системі корумпованих практик у нову державу.

Як, згодом казав той самий Луценко, незалежна Україна була старим радянським бараком, перефарбованим у жовто-блакитні кольори. Хоча метафора з царства живої природи здається мені більш доречною: до радянського коріння спробували прищепити демократичні гілки, деякі з них частково прижилися, як, наприклад, свобода слова, але більшість усе-таки висохла, перетворилася на карго-культ демократичних інститутів.

Свободу не спинити?

Режим олігархів та «червоних директорів», що встановився у 90-ті, поступово консервував своє владне становище, купуючи мовчазну згоду більшості жебрацькими, проте відносно регулярними соціальними виплатами. Проте, коли почався наступ на свободу слова, виявилося, що в країні все ще існує та сама активна меншість, яка потребувала не номінальної, а реальної незалежності та демократії. Вбивство журналіста Георгія Гонгадзе стало останньою краплею. Загроза встановлення диктатури стала більш ніж реальною, і мовчазне невдоволення перетворилося на вуличні протести. Восени 2000 року почалася акція «Україна без Кучми». Протестувальники вимагали відставки президента та покарання винних у вбивстві журналіста, незалежно від їхніх звань та посад.

В акції взяли участь практично всі опозиційні на той момент партії. Одним з координаторів виступив Юрій Луценко. Згодом в одному зі своїх інтерв'ю він же назвав її підготовчою акцією до Помаранчевої революції. Попри те, що протести було придушено, люди зрозуміли, що протест можливий і він може принести певний результат. Тоді опозиційні лідери отримали досвід координування вуличних акцій та почали готуватися до більш системного та масового протесту. Ті події стали фактично основою для об'єднання політичних сил, які ми згодом побачили на помаранчевому Майдані. У травні 2001-го до опозиції долучився і Віктор Ющенко після звільнення з посади прем'єр-міністра. 

Підготовка до Помаранчевої революції тривала півтора року з урахуванням досвіду та невдач акції «Україна без Кучми». Під час помаранчевого Майдану одним із найактивніших вуличних лідерів був знову ж таки Луценко. Вже маючи досвід спротиву режиму, він з перших днів отримав неформальне звання «польового командира Майдану». Частіше за інших опозиціонерів його можна було побачити на центральних вулицях Києва із гучномовцем на чолі багатолюдної помаранчевої колони.

Не дивно, що після перемоги революції найпопулярнішого «силовика Майдану» було призначено міністром внутрішніх справ. Здавалося, що «професійний революціонер» мав би швидше за інших відновити справедливість та покарати «злочинну банду». Проте роки йшли, лідери «помаранчевих» сварилися та звинувачували одне одного у корупції, а жодного корупціонера часів Кучми не було покарано. Гучні справи проти регіоналів, ініційовані МВС, завершувалися провалами у судах та зворотними обвинуваченні у зловживанні владою.

Завершальним акордом реставрації олігархічного ладу стало ув'язнення Луценка та Тимошенко невдовзі після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах. Регіонали вирішили не повторювати помилок своїх попередників та практично одразу знайшли «винних» у розгулі корупції та бідності. Дивним чином ці винні за сумісництвом виявилися найяскравішими лідерами серед їхніх політичних опонентів.

У своїй книзі Луценко пише, що у в'язниці він мав достатньо часу, для переосмислення помилок, які призвели до поразки революції. Основну помилку він вбачав у тому, що люди «обирали серцем», підтримали харизматичного лідера, не питаючи, чи є в нього команда та план дій. Якщо вірити спогадам політв'язня, то для нього особисто в 2005 році було потрясінням, що жодного плану насправді не було. А у 2006 він зрозумів, що не було й команди. Саме тому навіть нечисленні гучні справи проти найближчого оточення Януковича завершилися нічим.

Уже після звільнення з ув'язнення Юрій Луценко став, можливо, першим з лідерів Майдану-2004, який публічно й неодноразово вибачився за помилки «помаранчевих» та свої власні. Що ж, краще пізно, ніж ніколи.

Революція: перезавантаження

Окрім «роботи над помилками» за час ув'язнення, Луценко встиг сформулювати для себе бачення плану розвитку для України. Ключовою умовою він вважав необхідність зміни системи, а не облич, а ключовою тезою стала вимога «повного перезавантаження країни». Одразу після виходу із в'язниці він зібрав групу вітчизняних інтелектуалів для розробки програми, яка б стала планом дій для об'єднаної патріотичної опозиції. Ініціатива отримала назву «Третя українська республіка» (першою була УНР, другою – УРСР, яка продовжувала існувати попри формальну незалежність, третьою мала стати після «перезавантаження» європейська модерна Україна). Згодом, уже під час подій Євромайдану, «Третя республіка» стала одним із think-tank'ів, який генерував нові сенси у намаганні встигнути за руйнацією старого порядку та описати новий.

Одним із пріоритетів цієї ініціативи, була європейська інтеграція. Заради забезпечення публічної підтримки Угоди про асоціацію активісти ініціативи організували вуличну акцію під назвою «Я обираю ЄС!». Ще у жовтні 2013 року активісти організації роздавали європейську символіку та буклети з інфографікою про переваги європейської інтеграції. Поступово українсько-європейські прапорці та стрічки почали з'являтися на одязі перехожих та автівках у Києві, Одесі, Львові, Донецьку, а також у багатьох інших містах.

У результаті ця акція виконала мобілізуючу роль підготовки до Євромайдану. Лише на відміну від «України без Кучми», що навчила, як відстоювати свої права, тут були закладені сенси – що саме відстоювати, а також створена символіка нового спротиву. 21 листопада 2013-го багато із тих, хто вийшов на Майдан на заклик Мустафи Найєма, мали із собою прапори України та ЄС та стрічки, отримані від «республіканців» Луценка.

Євромайдан багато у чому відрізнявся від «помаранчевого» предтечі. В першу чергу безпрецедентним на той момент для України рівнем самоорганізації. Люди координувалися за допомогою соціальних мереж та гуртувалися навколо кількох організацій, які сформувалися заради забезпечення життєдіяльності Майдану. Не було єдиного лідера, очільники опозиційних партій були радше гостями мітингувальників.

Проте без «польових командирів» і тут не обійшлося. З перших днів протесту Луценко брав участь у мітингах, і з перших же днів наголошував, що не хоче ставати четвертим лідером Майдану, щоб не зруйнувати крихку єдність демократичного табору. Він узяв на себе роль комунікатора між протестувальниками та політиками, доносячи вимоги вулиці до «опозиційної трійки», координував пікетування, та безкінечно шукав компроміси, між людьми, невдоволеними часто «надто м’якою», на їхню думку, позицією Кличка, Яценюка та Тягнибока.

Революціонер у ролі генпрокурора

Зараз, через три роки після початку Революції гідності, необхідна, хоча й недостатня умова для завершення перезавантаження держави лишається невиконаною – жодного з впливових представників режиму Януковича не покарано. У 2014 році, під час покладання квітів до пам'ятника героям Небесної сотні, присутні учасники революції та родичі загиблих, невдоволені безкарністю організаторів убивств на Майдані, освистали президента. Нечисленні, але регулярні акції протесту невдоволених відсутністю прогресу у справах проти поплічників Януковича відбуваються біля будівлі Генеральної прокуратури. Вимоги справедливості, основні, які висувало українське суспільство під час усіх протестних виступів за останніх 17 років, так і залишилися незадоволеними. І неможливо безкінечно відтягувати у часі розв'язання цієї проблеми. Вона може рано чи пізно здетонувати і потягнути за собою низку невідворотних подій.

Чи усвідомлює це президент? Призначення Луценка на посаду генерального прокурора стало свідченням того, що усвідомлює. Інакше не став би йти на умови «професійного революціонера», який напередодні призначення вимагав змін до законодавства, які б надали змогу засудити Януковича та його поплічників заочно.

Чи здатен нинішній генпрокурор довести «справи Януковича» до завершення та покарати винних? Безсумнівним є те, що серед провладних політиків немає людини, яка була б зацікавленою в цьому більше, ніж він. І з особистих, і з політичних, і з ціннісних мотивів. Складно уявити собі потужнішу мотивацію, ніж доведення до переможного завершення боротьби, до якої долучився понад 16 років тому, тричі виходив на зимові протести, за яку, врешті-решт, відсидів у в'язниці, і там же мало не втратив життя. Звісно, складно оцінювати мотивацію людини, з якою не знайомий особисто. Проте можливість завершити цикл революцій тривалістю понад 25 років та розпочати побудову нової європейської держави має бути привабливою можливістю для будь-якого політика, у якого є амбіції зробити все, щоб більше ніколи не доводилося розпочинати нову революцію.

Андрій Кондратенко, для «Главкома»