Знову поза конкурсом. Що врятує Одеський припортовий

Раптова і для багатьох неочікувана націоналізація банку «Приват» стала темою №1 у країні та відсунула на другий план інші знакові події на кшталт чергового невдалого конкурсу з приватизації Одеського припортового заводу. Однак якщо в ситуації з «Приватом» найвищі особи держави наввипередки кинулись заспокоювати схильну до паніки громадськість та публічно взяли на себе відповідальність за подальшу долю найбільшого банку країни, то щодо ОПЗ відбувається кардинально інший процес – пошук винуватця провалу. Коли стало відомо, що бажаючих купити ОПЗ знову не знайшлося, прем’єр-міністр Гройсман виступив із жорсткою заявою, в якій фактично звинуватив керівництво Фонду держмайна у зриві приватизації заводу.

Причини такої реакції легко зрозуміти, адже саме з продажу ОПЗ очікувалася левова частка доходу від приватизації за цей рік – понад 13 мільярдів, які тепер недоотримає держбюджет. Водночас призначення цапа-відбувайла в ситуації, коли влада – Кабмін, Верховна Рада, президент та Фонд держмайна – має нести колективну відповідальність, є не тільки несправедливим, а й шкідливим. Бо означатиме лише одне – замість того, щоб докласти зусиль для усунення цілої низки законодавчих, політичних та корупційних бар’єрів, які досі не дають нормально розвиватися приватизаційним процесам, нагорі знову схиляються до простого рішення – призначити та покарати «стрілочників».

23 роки приватизації

Одеський припортовий завод – одне з найбільших підприємств хімічної галузі в Європі, на якому працює понад три тисячі людей. Його спеціалізація – виробництво та реалізація аміаку та карбаміду, а також перевантаження продукції інших підприємств на експорт.

Хоча рішення про приватизацію ОПЗ було прийнято ще в далекому 1993 році, а перший конкурс було проведено у 2009-му, підприємство досі залишається державним. У 2016 році було вже дві спроби продати Одеський припортовий – у липні та грудні. Обидві – марні. І це незважаючи на те, що напередодні останнього конкурсу ціну державного пакета акцій ОПЗ (99,6%) було зменшено більш ніж у двічі – з 13,175 млрд гривень до 5,16 млрд.

Прийом заяв на конкурс закінчився ввечері 6 грудня. І хоча на попередньому етапі зацікавленість підприємством виявляло близько десяти потенційних покупців, з яких чотири надіслали листи про намір придбати пакет акцій ОПЗ та навіть готували пакет необхідних документів, жодної заявки на участь у конкурсі в результаті не надійшло.

Наступного дня прем'єр-міністр Володимир Гройсман на засіданні уряду звинуватив Фонд держмайна у провалі приватизації. «Останній конкурс з приватизації ОПЗ показав, що ця інституція не спроможна управляти державним майном. Це не повноваження уряду – призначення керівництва, – але я б позвільняв усіх, хто керує державними фондами. Я пропоную заслухати керівництво Фонду держмайна до кінця місяця», – заявив він. А також натякнув, на те, що за підсумками цього звіту буде зроблено кадрові висновки.

У свою чергу голова Фонду держмайна Ігор Білоус пояснив причини відсутності бажаючих придбати акції ОПЗ на грудневому конкурсі об’єктивними економічними труднощами, які на сьогодні впливають на хімічну індустрію. 

«Ключовими чинниками відсутності заяв є негативна цінова кон’юнктура на глобальних ринках мінеральних добрив та відсутність позитивних прогнозів її зростання, висока ціна на природний газ, збиткова діяльність підприємства та продовження нарощення боргів, в тому числі перед Ostchem Holding (GroupDF)», – сказав Білоус.

Загалом, від самого початку потенційні інвестори серед перепон для придбання заводу визначали кілька ключових. Перша безпосередньо стосувалася підготовки ОПЗ до приватизації, а саме створення механізму банківської гарантії замість грошового депозиту, зниження стартової ціни заводу, вирішення питання щодо фіксованої оренди землі, на якій стоїть завод, та оренди причалів для виходу до моря, а також підготовки повного пакета документації, необхідного для продажу підприємства. Саме цим напрямком займався Фонд держмайна із залученням радників з міжнародного інвестбанку UBS, з яким співпрацювали юристи Baker McKenzie та Ernst&Young. Варто зазначити, що всі побажання інвесторів у цьому напрямку було виконано.

Продаж із залученням консультантів готувався з серпня 2015 року, і за цей час ОПЗ пройшов ретельну підготовку фінансової та технічної звітності, екологічного аудиту. Окремими договорами було зафіксовано суму оренди землі, на якій розташований завод, та питання оренди морських причалів, без яких підприємство не змогло б працювати взагалі.

Водночас ціла низка ключових питань, які стосувалися боргів ОПЗ, постачання газу та законодавчих перешкод для приходу великих інвесторів, так і залишились невирішеними.

Нещодавно у своїй редакційній статті «Економічна правда» відзначила, що черговий провал конкурсу ОПЗ свідчить про загальну невмотивованість влади у тому, щоб провести «велику приватизацію».

Втім, аналізуючи процеси, які супроводжували епопею з приватизацією ОПЗ, можна говорити про абсолютно конкретні суб’єктивні та об’єктивні причини, обставини, прорахунки конкретних осіб та інституцій, і, звичайно ж, визначитись зі ступенем відповідальності кожної з них. І схоже, що в категорію винуватців варто заносити всіх – від депутатів Ради до Кабміну.

Дорогий газ та великі борги

За твердженням Ігоря Білоуса, одна з головних причин, чому інвестори не виявили бажання долучитись до останнього конкурсу – ринкова кон'юнктура. Світові ціни на аміак значно впали, а ціна на газ, навпаки, підвищилась. Для того, щоб ОПЗ, хоч і зі збитками, взагалі зміг допрацювати до кінця 2016 року, уряд своєю постановою від 22 вересня зобов’язав «Нафтогаз України» постачати на підприємство газ, незалежно від наявності заборгованості, за розстроченою платнею. Питання постачання газу на ОПЗ у 2017 році досі не вирішене.

Саме високу ціну на газ назвав причиною відмови від участі у конкурсі і один з найбільш вмотивованих потенційних інвесторів ОПЗ – представник американської компанії IBE Trade Corp Олександр Ровт.

«Причини нашої відмови – виключно економічні, – пояснив бізнесмен. – Усім відомо, що ціна на продукцію хімічної промисловості безпосередньо залежить від ціни на газ, який у структурі собівартості виробництва азотних добрив займає 70–85%. Розглядаючи варіант купівлі ОПЗ, ми вели переговори про можливість укладення контрактів на газ за зниженою ціною, але угоди не було досягнуто. А ціна $240 за 1000 куб. м не дозволяє говорити про рентабельність або можливості проведення пакета «реанімаційних заходів» для ОПЗ. Для порівняння: ціна на газ у Білорусі близько $120 за 1000 куб. м, в Угорщині – $160».

За словами Ровта, щодо фінансового стану і заборгованості ОПЗ «жодних ілюзій не було». Разом з тим американський бізнесмен зазначив, що компанія була приємно здивована роботою представників Фонду держмайна, професіоналізмом і рівнем підготовки документації і всіх супутніх процедур. «Їм можемо сказати тільки слова подяки», – заявив він.

Восени 2016 року загальні борги ОПЗ становили близько $285 мільйонів. Основна їх частка – заборгованість перед Group DF Дмитра Фірташа на суму у $251 мільйон.

Для української влади питання боргів заводу структурам Фірташа – не лише економічне, а й політичне.

Саме через довготривале небажання уряду врегулювати цю ситуацію заручником цього боргу став як сам ОПЗ, так і Фонд держмайна, який організовував конкурс. На політичну складову питання вказує хоча б той факт, що інший борг ОПЗ – Ощадбанку у 5 млрд гривень – було повернуто ще у процесі підготовки до конкурсу, і вирішення цього питання не викликало серйозних зволікань та труднощів.

Зрозуміло, що неврегульованість боргових питань теж вплинула на позицію потенційних інвесторів, хоча й не була ключовою.

Який існує вихід з ситуації з ОПЗ? Адже, за різними даними, хімічний ринок почне оживати лише за кілька років, і за цей час Одеський припортовий просто не виживе, якщо продовжить існувати у нинішньому стані, адже зараз підприємство втрачає близько 130 мільйонів гривень на місяць.

Один з варіантів – здати завод на певний час в оренду інвестору, який має доступ до дешевого газу. Це дасть можливість забезпечити його прибуткову діяльність, утримати від остаточної зупинки та ретельно підготувати до приватизації у період, коли зміниться ринкова кон'юнктура. Безперечно, для цього потрібне вольове рішення на найвищих щаблях влади. І, зрозуміло, цілковита зацікавленість керівництва держави у цьому.

Законодавство проти інвестора

Серйозним бар’єром, який заважає приходу великих інвесторів на приватизаційні конкурси в Україні, є відсутність сприятливих законодавчих умов. На жаль, ця проблема набагато глибша і стосується не лише продажу Одеського припортового, а й приватизації інших великих об’єктів, наприклад шести обленерго, які планувалося продати у 2016 році, що потенційно мало б принести державі 3,8 млрд гривень.

Приміром, провести конкурс з продажу ОПЗ у сприятливому 2015 році завадило, перш за все, зволікання зі зміною законодавства, яке б заборонило продавати дрібні пакети державних підприємств, що тривалий час приносило державі значні втрати прибутків.

У своєму інтерв’ю «РБК-Україна» голова Фонду держмайна розповів, що оптимальним часом для проведення конкурсу був 2015 рік, коли ОПЗ працював «у плюс». І тоді ж, згідно з вимогами законодавства, було проведено оцінку 5% акцій, щоб оцінити вартість 95%, які мали б виставлятися на торги. Вартість 5% пакету становила всього 39 млн гривень. Як зазначає Білоус, за відсутності нормального фондового ринку в Україні продаж 5% акцій міг спричинити значні проблеми в майбутньому, оскільки серйозні інвестори не готові заходити з маленькими пакетами у компанію, яку не можуть де-факто контролювати. Саме тому, за словами Білоуса, ФДМУ заборонив продаж частинами – спочатку 10%, а потім 25% пакетами акцій.

Відповідні зміни до законодавства були запропоновані у серпні 2015 року, але лише в лютому 2016 року за них проголосувала Верховна Рада. Через парламентські баталії було втрачено дорогоцінний час.

«Якби не було «битв» із цього приводу у парламенті протягом 7 місяців, а одразу прийняли наші пропозиції, то ОПЗ було б продано ще 2015 року», – стверджує Білоус.

Власне, питання захищеності інтересів інвестора в Україні – одна з ключових перешкод, і законодавчі зміни в цьому напрямку рухаються дуже повільно.  Наприклад, досі чекає на ухвалення у парламенті закон «Про ринок електроенергії», який надав би стимул для участі інвесторів у конкурсі з продажу тих самих шістьох обленерго.

Оскільки попередні хвилі приватизації обленерго в Україні були непрозорими і фактично відбувалися тільки після політичних рішень керівництва держави, західні інвестори не поспішають долучатися до цього процесу та очікують змін до законодавства, які б гарантували зрозумілі і прозорі правила для бізнесу. Це збільшило б інтерес до обленерго та дозволило їх продати дорожче. Але все це стане можливим лише тоді, коли парламент ухвалить необхідні закони.

Що буде далі з приватизацією?

Невдовзі Фонд держмайна опублікує звіт своєї діяльності, як того і вимагає прем’єр. Наразі важко сказати, чи вплине його зміст на подальші рішення глави уряду, але важко не погодитись із тим, що зміни у роботі відомства є і вони відчутні.

По-перше, очевидно, що останнім часом якісно змінився «інтерфейс» фонду – відкриті бази та реєстри державної власності, розроблено повну базу об’єктів, призначених для приватизації та оренди. З’явився новий портал privatization.gov.ua, де зберігається інформація про всі об’єкти, що пропонуються до приватизації, і можна подати заявку на їх придбання.

По-друге, процес прозорої приватизації таки зрушив з мертвого місця, і навіть порівняно з минулим роком прогрес відчувається. Так, у 2016 році було оголошено найбільшу кількість приватизаційних конкурсів, починаючи з 2000 року – понад 1 тисячу. Відповідно збільшилась і кількість надходжень до держбюджету, і навіть у порівнянні з 2015 роком зросла у півтора разу – було продано 147 об’єктів на сумму 331 млн грн. До приватизації вже підготовано найбільшу за останніх 6 років кількість об’єктів – 295. Окрім того, Фонд держмайна запровадив механізм «голландських аукціонів» для продажу неліквідних об’єктів, і це також уже дає результат – їх було оголошено у 2016 році вже 120, де було приватизовано 19 об’єктів (у 2015-му – 26 аукціонів, де приватизовано 4 об’єкти).

Окрім того, ключове значення має ґрунтовний апдейт усіх приватизаційних процедур у відповідності до міжнародних стандартів та інтересів великих іноземних інвесторів, а саме due diligence, міжнародний арбітраж, дозвіл на участь у приватизації державних компаній-нерезидентів, залучення міжнародних радників до приватизаційної підготовки об’єктів та ін.

Це свідчить про те, що, незважаючи на провал великої приватизації у 2016 році, є великий шанс на те, що самі правила і процеси у цій сфері істотно оновилися. А отже, масштабна та прозора приватизація в Україні таки можлива. І єдине, чого не вистачає, щоб цей процес став незворотнім і сталим – політична воля і розуміння того, що за старими принципами величезна машина державної власності працювати вже просто не може.

Інна Михайлівська, для «Главкома»