рус

    Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Любов і ненависть Луческу. Вчора – ворог, сьогодні – головний тренер

    персона
    • Іван Вербицький
    • Розсилка
    Мірча Луческу як тренер вигравав чемпіонати Румунії, Туреччини і України - Любов і ненависть Луческу. Вчора – ворог, сьогодні – головний тренер
    Мірча Луческу як тренер вигравав чемпіонати Румунії, Туреччини і України
    Світлина - UEFA.com

    Уся кар’єра румунського тренера пройнята скандалами і протиріччями

    Його перший візит в українську столицю виявився переможним, але увінчався скандалом. Було то в середині грудня 2002-го. Очолюваний румунським тренером Мірчею Луческу турецький «Бешикташ» зіграв на засніженому полі НСК «Олімпійський» із київським «Динамо» 0:0, відстояв домашню перевагу 3:1 і вийшов в 1/8 фіналу Кубка УЄФА. Усе начебто й добре, однак по дорозі на прес-конференцію Луческу не поділив ліфта з наставником суперників Олексієм Михайличенком. Мірчі не сподобалося, що колега попрямував на протокольний захід першим, розвернувся і проігнорував спілкування зі ЗМІ.

    Через два роки, 30 травня 2004-го, Луческу підійматиметься на тому ж ліфті іще старого НСК «Олімпійський» знову. Але вже як новопризначений тренер донецького «Шахтаря», котрий щойно переміг у фіналі Кубка України з рахунком 2:0 «Дніпро». Тоді Мірча не став тягнути ковдру на себе. Він вже був представлений у статусі головного тренера донецької команди, але в матчі за Кубок просто знаходився на тренерській лаві поряд із виконувачем обов’язки наставника і визнав: «У цій перемозі заслуга, найперше, Віктора Прокопенка (тодішнього тренера «Шахтаря» - «Главком»). Він півтора місяця працює з командою і вивів її на дуже хороший рівень. У перемозі в Кубку є заслуга і попереднього тренера Бернда Шустера. В цьому ланцюжку знаходжуся й я. Але хотів би, щоб надалі про гру говорив Прокопенко».

    Луческу тоді справив на столичних журналістів добре враження. Мабуть, ніхто не міг уявити, що продовження буде трохи іншим. У 2006-му Мірча під час матчу чемпіонату України в Києві, на тому стадіоні, на якому 23 липня 2020-го Ігор Суркіс презентував його в статусі наставника «Динамо», отримав вилучення. Жбурнув шапкою до землі і вигукнув у камеру своє знамените «Браво, Федерація!»

    Посмотреть эту публикацию в Instagram

    Публикация от Football.ua (@officialfootball.ua)

    На прес-конференції після того матчу Луческу влаштував скандал, спрямувавши шквал звинувачень на адресу Федерації футболу України і її президента Григорія Суркіса: «Чемпіонат України зганьбився. Думаю, так і буде продовжуватися. Всі проблеми через те, що суддів запрошує Федерація футболу України. А Федерація – це «Динамо» (Київ). Приїзд іноземного судді створює ілюзію неупередженості. Насправді він приїжджає в Київ за два дні до гри. Мабуть, тут з ним працюють і встигають правильно підготувати. Це неправильно, що є конфлікт інтересів, що «Динамо» керує Суркіс і ФФУ керує Суркіс».

    Луческу як вмілий кон’юнктурник грамотно підхопив риторику про «конфлікт інтересів», якою власник «Шахтаря» Рінат Ахметов послуговувався вже кілька років. Не втихомирювався з цими згадками Луческу аж до 2010-го, коли президентом країни став Віктор Янукович. Тоді вже суддівство до його «Шахтаря» стало лояльним аж настільки, що у ворота донеччан пенальті на внутрішній арені судді не призначали три з половиною роки.

    «Моя шахтарська історія» 

    Однак то не означає, що Луческу схожою в’їдливістю вирізнявся лише в Україні. На вже згадуваній прес-конференції у листопаді 2006-го румунський містер згадав, що до того його вже вилучали з поля, коли він був наставником турецького «Бешикташа». Власне, цю історію Мірча у співавторстві з донецьким журналістом Юрієм Юрісом чудово описав в автобіографічній книзі «Моя шахтарська історія».


    lucescu_besiktas
    Луческу в «Бешикташі»

    «Уявіть собі ситуацію: за півтора сезону наша команда проводить 51 матч в чемпіонаті Туреччини і поступається лише в одному,  – пише  Луческу. – Але приходить весна 2004-го – і для «Бешикташа», котрий випереджав найближчого переслідувача на 10 очок, настає справжнісінький жах. Розпочинається велика підкилимна гра з метою будь-якими засобами, всіма правдами і неправдами витягти за вуха на перше місце «Фенербахче». Макіавеллі відпочиває. У нас, приміром, одного разу вилучили п’ятьох футболістів у матчі, котрий перервали, і «Бешикташу» зарахували поразку, а для «Фенербахче» у другому колі через надзвичайно сміхотворні підстави влаштували перегравання зустрічі… першого кола чемпіонату. Судді нам просто не давали грати: в другому колі «Бешикташ» отримав 10 червоних і 102 жовтих картки! Про «непомічені» офсайди та інші «дрібниці», котрі оберталися голами в наші ворота, навіть не кажу. Через суддівські «помилки», котрі потім були доведені, у весняній частині чемпіонату ми недорахувалися 24 очок, в той час як «Фенербахче» отримав в дарунок від арбітрів 17 очок».

    Іншими словами, таким він був завжди, ще задовго до крилатої фрази «Браво, Федерація». Відтоді, як у Румунії луческівському «Динамо» з Бухареста заважав перемагати «прихильний до конкурентів зі «Стяуа» режим Чаушеску. Принаймні, так він постійно повторював.

    Так чи інакше, результат Мірча у більшості тих місць, де працював до 2016 року, давав. З бухарестським «Динамо» він виграв національне золото у 1989-му, стамбульський «Ґалатасарай» у 2000-му зробив першим володарем єврокубка не з європейського континенту. З «Бешикташем» Луческу здобув два чемпіонських титули в Туреччині. А переїхавши влітку 2004-го до Донецька, здобув для клубу левову частку трофеїв – вісім чемпіонств, шість національних кубків і сім Суперкубків України. І головне, першу і єдину для українських клубів у часи незалежності перемогу в єврокубку – Кубку УЄФА-2008/2009.

    У 2006-му тодішній президент країни Ющенко нагородив Луческу орденом «За заслуги» III ступеня за підготовку футболістів для збірної України, яка вийшла у чвертьфінал мундіалю в Німеччині. При цьому містер у своїй книзі не соромиться говорити, що завжди був проти ліміту на легіонерів, але раз такий існує, то для українців він бачить в команді виключно місця в обороні й воротах. Це – обрана Луческу командна стратегія, якої «Шахтар» притримується вже й після зміни тренера. Відповідно, тим юним українським хлопцям з шахтарської школи, які мають певний дар, але чий талант вимагає оздоблення, ловити в «Шахтарі» нічого.

    Разом із тим, деякі деталі з «Шахтарської історії» Луческу виглядають немов глузування з історії донецького клубу. Містер розповідає, що, працюючи в Румунії з бухарестським «Динамо», у 80-ті роки винайшов для себе й поступово вдосконалював систему підрахунку ТТД (тактико-технічних дій). Потім, працюючи в Італії з «Пізою» він познайомився з тренером з фізпідготовки Адріано Бакконі й той допоміг осучаснити програму й покласти її на електронну основу. При цьому сам Луческу вважає ідею новаторською, такою, що була запозичена наставником італійської збірної Арріґо Саккі для роботи на чемпіонаті світу-1994.


    1992_lucescu-simeone_piza
    1992-й. Луческу і нинішній тренер мадридського «Атлетіко», а тоді півоборонець «Пізи» Дієґо Сімеоне

    Зрозуміло, що Луческу з висоти своєї величі міг не знати, хто такий Олег Базилевич й тим паче про те, що він колись працював у «Шахтарі». Особливим одкровенням для румунського містера стало інше – що саме Олег Петрович, очолюючи донеччан у 1972-1973 роках, разом з науковцем Анатолієм Зеленцовим вперше випробував програму, яка згодом слугувала основою при співпраці Базилевича з Лобановським у «Динамо» (цікаво, що про роль Зеленцова в «Динамо» під час гарячого спілкування з фанатами вчора згадав зокрема Ігор Суркіс). Тобто, футбольна наука зробила відкриття, якими хизується Луческу, ще в ті роки, коли він сам був гравцем. Й, мабуть, не брешуть, коли кажуть, що розробками Лобановського й Базилевича ще в 70-80-ті послуговувалися в тій же Італії.

    Взагалі, почитавши Луческу, можна помітити, що власне про футбол у його висловлюваннях говориться мало. То наче щось супутнє при вихвалянні себе і Ріната Ахметова. Футбол Луческу описує не стільки крізь призму тактичних премудростей, схем і вміння вивести на пік функціональної готовності, скільки з точки зору матеріальних цінностей.

    Румунський тренер оцінює ріст рівня футболістів ігровими характеристиками, а зростанням трансферної вартості, коли футболіста продають дорожче, ніж купили. А про 10 мільйонів євро на рівному місці від переходу Чигринського в «Барселону» й повернення назад до Донецька, тренер розповідає, наче про особисту перемогу. Дарма, що рік перебування в столиці Каталонії виявив недієздатність вихованого Луческу футболіста. Головне – заробіток.

    Футбол чи гроші

    Власне, саме з меркантильних міркувань, за інформацією, якою володіє «Главком», Луческу з «Шахтаря» в 2016 році й пішов. Він заробляв 3,5 млн євро на рік і не хотів змиритися з пониженням окладу через економічну кризу, яка спіткала Україну в зв’язку з війною. Тому коли Ігор Суркіс каже, що Луческу хоче щось «Шахтареві» доводити, бо його чотири роки тому прибрали, він радше лукавить. Мірча пішов сам – на зарплату в 5 млн євро на рік від «Газпрома» у російському «Зеніті» з Пітера. І дуже показово, що Луческу сам зізнався: перед тим, як прийняти пропозицію Суркіса, він зателефонував Ахметову. Щоб той не образився.


    2009_lucescu-rinat-dasha
    Луческу, Ахметов і Даріо Срна з Кубком УЄФА-2008/2009

    І справді, для «Шахтаря» Луческу був іконою. Мова не лише про титули. Елано і Фернандіньо в «Манчестер Сіті», Тимощук в «Зеніті» і «Баварії», Чигринський в «Барселоні», Брандао в марсельському «Олімпіку», Вілліан в «Анжи» і «Челсі», Луїс Адріано в «Мілані», Дуґлас Коста в «Баварії» і «Ювентусі», рекордний за українськими мірками трансфер Алекса Тейшейри в Китай, Фред у «Манчестер Юнайтед» – усі ці люди пройшли через руки Мірчі.

    Напротивагу, звісно, можна згадати Крістіано Лукареллі, Нері Кастільо, Звоніміра Вукіча, Джуліуса Аґахову, талантів, які в «Шахтарі» Луческу свого потенціалу не розкрили і більше великою мірою не заграли вже ніде. Мабуть, не дуже корисними для українського футболу в цілому були принципи комплектації «Шахтаря».

    Сумнівно, що з того часу Мірча сильно змінився. Точніше, невдачі в «Зеніті» і збірній Туреччини, де він не мав схожого з донецьким карт-бланшу при виборі гравців і побудові концепції розвитку, мали б його лише укріпити в правильності обраного в «Шахтарі» шляху. Благо, однодумці в «Динамо» теж є. Мова про віце-президента з трансферних питань Євгена Красникова, котрий має блискучий досвід запрошення якісних латиноамериканських футболістів у харківський «Металіст». У співпраці з Мироном Маркевичем у Харкові схема працювала. У Києві при Хацкевичі і Михайличенку запрошення бразильців Чече, Сідклея і Буено виявилися холостими. Але це радше тому, що ортодоксальні динамівські тренери не вміють працювати з іноземцями. Луческу в цьому аспекті – професіонал. Інша річ, чи вистачить у Суркіса матеріальних ресурсів і банального терпіння, щоб виконувати тренерські забаганки румуна і миритися з неминучими спадами в результатах.

    Зрештою, Луческу вочевидь теж зіткнеться з тиском, якого впродовж кар’єри ще не відчував. Він сам у цьому винен. Бо мало того, що регулярно поливав брудом «Динамо», одного разу ще й зазіхнув на святе для кожного київського фаната – на персону Лобановського. Коментуючи торік шосте місце легендарного тренера в історичному рейтингу часопису France Football, Луческу, якого експерти видання поставили на 41-у позицію, посмів засумніватися в об’єктивності оцінювання.

    «Якби вони зайшли на сайт УЄФА, то побачили б, що я другий за кількістю виграних трофеїв», -– сказав тоді Луческу і був за ці слова розкритикований навіть румунськими журналістами. Про реакцію в Україні годі й говорити.

    Тепер містер наважився працювати в клубі, де з персоною Лобановського прийнято порівнювати кожну дрібницю…


    luchesku-spiridon
    До Києва Луческу приїде з давнім асистентом Олександром Спірідоном

    Досьє

    Мірча Луческу народився 29 липня 1945 року в Бухаресті. Як футболіст майже всю кар’єру провів у «Динамо» з Бухареста, за який виступав у 1963-1977 роках і став шестиразовим чемпіоном Румунії (1964, 1965, 1971, 1973, 1975, 1977) та володарем Кубка Румунії-1968. Мірча грав на позиції нападника і був гравцем збірної Румунії з 1966-го по 1979-й, провівши 70 матчів і забивши 9 голів. У 1969-му його визнавали найкращим гравцем Румунії.

    Кар’єра гравця Луческу плавно перейшла у тренерську в 1979-му, коли він став граючим наставником «Корвінула».

    У 1981-му Мірча очолив збірну Румунії і через три роки вивів команду на Євро-1984, несподівано випередивши у групі чинних чемпіонів світу італійців, а також сильні команди Швеції і Чехословаччини.   

    У 1985-1990-му Луческу очолював рідне бухарестське «Динамо», яке у 1989-му, в останній рік правління Ніколає Чаушеску привів до чемпіонства.

    А влітку 1990-го Луческу переїхав до Італії, де сім років тренував «Пізу», «Брешію», «Реджану», а потім повернувся додому і в сезоні-1997/1998 працював з бухарестським «Рапідом». Потім – запрошення з міланського «Інтера», знову «Рапід» і переїзд у Туреччину, де Луческу в 2000 році вдалося зробити стамбульський «Ґалатасарай» першим клубом не з європейського континенту володарем єврокубка (Кубка УЄФА).

    У 2002-2004 роках Мірча тренував інший клуб зі Стамбула – «Бешикташ». З ним виграв два титули чемпіона країни. А влітку 2004-го переїхав до Донецька. З іменем Луческу пов’язані головні успіхи в історії «Шахтаря» - вісім чемпіонств, шість національних кубків і сім Суперкубків України. І головне – перша і єдина для українських клубів у часи незалежності перемога в єврокубку – Кубку УЄФА-2008/2009.

    Після «Шахтаря» влітку 2016-го Луческу очолив російський «Зеніт» із Санкт-Петербурга, однак стати там своїм не зміг. Єдиний його трофей – Суперкубок РФ-2016.

    Останнім досі місцем роботи Луческу була збірна Туреччини, яку румун очолював у 2017-2019 роках і не зміг вивести на мундіаль-2018. Потім команда під його керівництвом вибула у третій ешелон Ліги націй. З того часу Луческу залишався безробітним.

    Іван Вербицький, «Главком»



    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ