Лист з Менської колонії. Або Архіпелаг Межигір’я, або нова революція

Відповідь Данилу Яневському на його лист.

Вітаю, Данило!.

Згоден з тобою, що розмова про сьогоднішню та майбутню Україну неможлива без врахування її трагічного минулого, що тримає нас якорем в зачарованому колі постгеноцидного розвитку. Чеслав Мілош писав у своїй «Родинній Європі» про дітей поразок, «за якими тягнулося минуле кривавих боїв, відчай повстань, шибениць, заслань у Сибір і це впливало на все подальше життя, незалежно від їх волі».

Я б дуже хотів дещо поправити класика. Я за те, аби чуття історії робило народ дослідником історії, а не її в’язнем.

Сподіваюся, що і твоя майбутня книга «Місія Шухевича» прислужиться цьому. Звичайно, розміри українських катастроф лише ХХ століття жахають. Декого – настільки, що вони опираються усвідомленню самого факту мільйонних трагедій співвітчизників.

Якось до мене у кабінет МВС зайшов у справах урядовець-комуніст і побачив на столі стос пожовклих папок НКВС, на яких червоним олівцем розмашисто було написано «Голодомор», «Вороги народу», «УПА», «Депортація». Він автоматично розкрив першу з них, де на клапті шпалер містився рапорт голови сільради Апостолівського району Дніпропетровщини про з’їденого батьком 5-річного сина в 1933 році. «Невже це правда?», - ошелешено спитав він. І, не слухаючи відповіді, різко закрив папку і перейшов до службового питання. Я його зупинив: «Сядь, почитай. Ти ж українець із Вінниччини, маєш знати правду». «Та ні, другим разом», - одкрутився він.

Я довго думав, чому такі як він не хочуть знати цю страшну правду. І то йдеться не тільки про комуністів з ампутованою совістю, але й про багатьох далеких від них людей, котрі теж свідомо закривають на український геноцид очі й вуха. Імперські міфи є більш комфортними для маси, вихованої без почуття національної і особистої гідності.

Я думаю, що проблема – в небажанні чи неготовності визнання загальної провини співучасті чи мовчазного погодження з комуністичною системою. Важка правда в тому, що свобода й гідність мільйонів замордованих українців була втоплена у крові не тільки емісарами «злодійськи-геніального Леніна» та його вірного наступника-маніака, але й при активній участі тисяч і тисяч українців. Пізніше цей гріх співучасті трансформувався в багаторічний конформізм покірного співжиття із диктатурою. Це важко визнати, але за рідким виключенням героїчних одинаків усім нам слід розкаятися у гріху комунізму і щоденно витискати з себе раба і совка.

Авторитарна реформа мислення, внутрішня установка на меншовартістність українського, схильність до простих рішень, потреба у непогрішимих вождях, звичка перекладати відповідальність на інших – все це поживний грунт для продовження тихої громадянської війни, яка 20 років нищить вже незалежну Україну.

Хань Сянь-цзи, один із восьми безсмертних мудреців дао, вчив, як відрізнити сильну людину від слабкої: «Якщо життям не задоволений сильний – він висуває претензії до себе, а якщо слабий – до людей навколо». Думаю, що це правило стосується не тільки людей, але й нації. Тому сто разів погоджуюся із Ярославом Грицаком в тому, що політичній революції в Україні має передувати моральна революція. І коли я кажу про необхідність творення для цього широкого надпартійного руху, я мрію, що він споляризує триєдину задачу національного оновлення: декомунізацію свідомості, декриміналізацію влади і деолігархізацію економіки.

При всій повазі до важливості економічних перетворень (а, наскільки я розумію, бізнес потребує від влади того ж, що просив Діоген у Олександра Македонського: відійти і не затуляти собою сонця), я все ж таки вважаю, що ключовим напрямком суспільних зусиль має бути творення українського світу. Я глибоко переконаний, що суверенність української держави є похідною від окремішньої української культури, а не навпаки. Буз утримання і розширення простору української ідентичності в народній масі наша формально незалежна країна – лише уламок радянської/російської імперії, яка постійно ризикує бути «примушеною до союзу».

Це, до речі, добре розуміють у Кремлі. Досить згадати, що в день голосування ВР за новий склад Кабміну після перемоги Януковича два кандидати виявилися заміненими. За ніч кандидатом на міністра оборони став не Кузьмук, а Єжель, а Міносвіти очолив не Ніколаєнко, а Табачник.

Звичайно, мова не про особистості. Йдеться про те, що лінія оборони країни проходить не тільки по кордону її території, а й по кордону її освіти; про те, що Україна буде такою, яким буде самоусвідомлення її молоді.

Відтак, завдання №1 – утримати (а краще - посилити) україноцентричність в дитсадках і школах. Але це не тільки загальноосвітні програми, де вже розгорнувся справжній бій за Україну. Але й підтримка дитячої та юнацької української книжки, виробництво (коли вже, нарешті?) українського героїчного фільму, створення мережі юнацьких патріотичних таборів, плекання сучасної української пісні.

Не знаю, може я надто приземляю розмову, але мені здається, що саме такої конкретики нам не вистачає. Всі високочолі 20-річні розмови про конституційні реформи, ВВП і бюджетний дефіцит не змогли замінити нам відчуття сенсу життя саме тут, в Україні. І саме так – по-українськи. Адже тільки культура (в широкому значенні слова) і творить сенси життя. «В кожній душі – народу чи окремої людини, - …живе одне не знаюче спокою устремління вповні себе явити, створити свій світ», - писав Шпенглер. Розбудова цього світу і має стати над завданням, яке поверне нас додому, наповнить сенсом зусилля кожної людини і цілої нації.

В такій країні головною подією стане нова шикарна книжка Винничука «Танго смерті» чи ювілей «Піккардійської терції», а не безкінечні телепобрехеньки М.Азарова про соцстандарти та маячня Ко-Кі про захист регіональних мов. Така система координат дасть нації потужну ін’єкцію оптимізму, поставить з голови на ноги суспільну мораль і зробить нас цікавими світу.

Звичайно, ці мрії здаються фантастикою в сьогоднішній Україні. Ти згадуєш геноцидні хвилі української історії як причину зламу хребта нації, а я дивлюся на це як на доказ її незнищенності. Незбагненна суміш слов’янської, скіфської, кельтської та кипчацької крові, яку наші матері тисячоліттями переливали із лона в своїх дітей, є непереможною гарантією нових і нових спроб утвердження цієї нації господарем на своїй землі. Ми часто забуваємо, що є творцями історії, а від епохи князя Володимира нас віддаліє лише 30 поколінь, від доби Хмельницького – 10, а Шевченка – лише 5. Я не сумніваюся, що на часі – нова хвиля самоствердження нації.

Думаю, що, попри всі розчарування, Майдан був лише першим реченням нової сутності України. І після прикрого пробілу, яким є нинішній звихнутий час янучар, наше покоління ще вдрукує правильні літери і слова в історію своєї країни.

Ти питаєш, хто творитиме цей рух Реконкісти?

Я думаю, що його базовими складниками є ріст самоусвідомлення середнього класу і громадянської позиції інтелектуалів. І ті, і ті пригнічені тим, що українська політика наразі визначається виключно великими капіталами з мізками тюльки і щелепами акул. І ті, й ті розуміють, що мафіозна система управління, витискання української культури і сировинно-монопольна економіка – пов’язані речі. Тому з кожним кроком ретрототалітарної влади Януковича для думаючих людей стає все більш очевидним: або скніння в Архіпелагу Межигір’я, або нова демократична українська революція.

Менська ВК №91