Добрий польський поліцейський

Польський президент приймав поруч з українським військовий парад, який Порошенко назвав сигналом ворогу, і так виходило, що сигналив Росії за компанію і Дуда. До речі, не впевнена, що інші західні лідери так само погодились би сигналити Росії. Хоча у владних кабінетах стверджують, що письмові запрошення іншим іноземним лідерам на парад і не надсилали, а з Дудою була окрема усна домовленість. Польська сторона ще в перші місяці цього року була зацікавлена у візиті саме на 25-річчя Незалежності України. Для них той факт, шо Польща першою визнала незалежність України, сприймається, на мій суб'єктивний погляд, чи не важливіше, ніж для самих українців.

Взагалі, після відомого візиту Коморовського, коли відразу після його виступу у Верховній Раді був прийнятий закон про декомунізацію, будь-який візит до Києва польського президента став певним виявом мужності. Багато хто в Польщі підігрує враженню, що українська політика підступна і ніж у спину українці спроможні засадити навіть тому, хто приїхав до України з найблагороднішими намірами.

Дуда приїхав, і Петро Олексійович називав його на всю країну своїм другом, хоча люди особливо поінформовані ніколи раніше не помічали особливої хімії між двома лідерами. А після того, як Порошенко на 20 хвилин запізнився на Банкову під час минулого візиту Дуди до України, взагалі якийсь час говорили про певне роздратування польського президента, який запізнення Порошенка сприйняв як знак неповаги. Дуда взяв участь у Нараді послів. Можливо, в Україні на такі речі, крім самих послів, ніхто особливо не звертає увагу, але для поляків вони є дійсно показовими. Пам'ятаю, скільки галасу було в Польщі свого часу, коли тодішній міністр Сікорські запросив виступити на нараді польських послів Лаврова.

Дуда приїхав як добрий поліцейський. З двох пріоритетних для нинішньої польської влади питань співпраці на українському напрямку – безпека та історичний діалог – він публічно робив акцент на, даруйте за тавтологію, безпечному безпековому. Зовні може видатись, що в польському керівництві усвідомили, що заради відносин з Україною історичний діалог можна відсунути на задній план.

Це не так. Як я вже зауважила в коментарі газеті «День», не варто розглядати візит Дуди як акт покаяння Польщі за резолюцію польського Сейму щодо Волині. Маховик відновлення історичної справедливості у польському розумінні запущено в Польщі настільки, що історичний діалог залишатиметься гостро на порядку денному польської влади й надалі. Якщо вона здасть позиції на українському напрямку, вона послабить позиції всередині країни, добровільно віддаючи частину голосів іншим політичним гравцям, які не в уряді і можуть дозволити собі набагато радикальніший підхід.

Історичний діалог не вдасться списати, його можна тільки очолити. І дуже важливо, щоб з обох країн його очолювали правильні люди, спроможні натиснути на гальма, коли пошуки історичної справедливості виходять за межі здорового глузду. Погано, що Порошенко на прес-конференції з Дудою не подякував польському президенту за теплий прийом на Варшавському саміті (саме поляки активно лобіювали, щоб у рамках саміту відбулося засідання Комісіі Україна–НАТО на найвищому рівні, а для Дуди цей саміт персонально важливе досягнення за перший рік президентства), але добре, що Порошенко чітко заявив про готовність до конструктивного діалогу на історичну тематику. Добре, тому що головний закид поляків до українців у цьому питанні полягає в тому, що в Украіні не готові до діалогу на цю тему.

Що далі робити для України? Є два шляхи: перший – це боротьба на винищення в змаганні під умовною назвою «хто більша жертва?». Польща доводила активно зусиллями своїх народних обранців і на прикладі Волині, що вона є головною жертвою минулого і має право на відповідне вибачення з українського боку. Україна почне доказувати так само за допомогою законодавчих ініціатив своїх парламентарів, що вона постраждала не менше в минулому, і сьогодні є жертвою, в чому Дуда мав би переконатись на параді під час нагородження героїв АТО. Очевидно, багато людей з обох боків отримають від взаємного звинувачення чимало сатисфакції і, можливо, додаткові голоси на виборах.

Другий шлях – можливо, вперше за 25 років незалежності створити прецедент, коли не Польща показує приклад Україні, а Україна показує приклад Польщі. Нехай в історичному діалозі. Відреагувати на рішення польського сейму таким чином, щоб ця реакція чітко вказувала на право України так само вважати себе жертвою і право шанувати власних героїв, але не запрошувала до подальшого раунду ескалації. На моє глибоке переконання, ні Сейм Польщі, ні Верховна Рада не мають права давати власні інтерпретації історичним подіям.

Наші польські друзі та партнери кажуть, що їм передусім бракує аргументів, що в Україні готові розмовляти на цю тему. Не бачу проблем у тому, щоб надати такі аргументи. Бо якщо ми цінуємо стратегічне партнерство з Польщею, ми маємо враховувати і її пріоритети у відносинах з Україною, а не лише заповнювати порядок денний тим, що наболіло у нас. Ініціювати відповідні комунікаційні майданчики. Закликати істориків двох країн презентувати результати своїх напрацювань з цього приводу. Організувати українсько-польський форум громадянського суспільства. Створити робочі групи істориків та громадських діячів при Консультаційному комітеті президентів України та Польщі. Продукувати більше запрошень та ідей для міжпарламентської співпраці, ніж польські парламентарі здатні переварити. Організувати прес-тури для журналістів і лідерів думок. Можливо навіть президенту України запропонувати польському президенту взяти своєрідний патронаж над історичним діалогом. Головна ідея – показати, що історичні проблеми постійно так чи інакше обговорюються в українсько-польських відносинах, і тим самим надати аргументи нашим друзям у Польщі.

Це спілкування потрібне для того, щоб польські партнери краще розуміли, що: 1) справжня загроза для Польщі йде зовсім не від українців, які шанують Бандеру; 2) в Україні теж є внутрішня політика, і будь-які серйозні компроміси в історичному діалозі так само означатимуть електоральні втрати; 3) кожна з наших країн має право почуватися жертвою, але замість того, щоб сперечатись, хто більша жертва, краще допомогти одна одній стати переможцем; 4) чи не найбільший капітал, який Польща та її «м'яка сила» мають у регіоні, – це приязне ставлення до неї мільйонів українців, які вважають Польщу союзником №1 для України (про це я говорила також у коментарі для «Газети виборчої» в день візиту Дуди), будь-які рішення на кшталт резолюції Сейму позбавляють Польщу цього капіталу; 5) гострі реакції поляків на перейменування вулиць на честь Бандери сприймаються в Україні як заборона шанувати власних національних героїв; 6) політика декомунізації в Україні жодним чином не націлена проти Польщі; 7) якщо історична політика веде до ескалації у відносинах і поляризації суспільства, а не до примирення, отже, така історична політика потребує перегляду.