«А вночі їх повбивали»*

Прадід мав до біса медалів. Тобто це мені в мої п’ять-шість років здавалося, що їх було до біса. Також прадід мав Орден Бойового Червоного прапора – і це вже мені не здавалося.

Прадід, Василь Семенович Солоп, народився в Житомирській області 1902 року, а помер там же 1988-го. Він мав сімох дітей. До «молодшого шкільного віку» з них дожили п’ятеро.

5:2 – відносно непоганий рахунок як на часи, коли здоров’ям і життям наших прадідів опікувалася та людиноподібна тварюка, якій нещодавно поставили бюст у Запоріжжі, а тепер обіцяють ще й пам’ятник у Києві.

Одним із тих, хто вижив, був мій дід, Микола Солоп. Більше тридцяти п’яти років він викладав історію в сільській школі. Дід Микола та його дружина-однолітка, теж вісімдесятирічна вже Галина Василівна (в дівоцтві – Яценко) – вони живі досі.

Вони бачили Війну, і особисто я не уявляю собі, щоб усе це могла пережити звичайна людина, і лишится при здоровому глузді. Мабуть, на це були здатні лише українські селяни – люди, з яких кілька сторіч поспіль знущався кожен бажаючий.

Вони пережили Це, і вони свідчать, як Це було насправді. У їхніх розповідях немає Великих Перемог та Українських Проривів. Є тільки Жах, про який вони розповідають цілком прозаїчно – адже відтоді вже зовсім скоро мине століття, і це лише частина мозаїки їхніх «маленьких» життів.

«Ємільчине німці взяли 2 липня, на десятий день війни», - розповідає дід. – «До того, як СССР напав на Польшу, у нас границя була за 42 кілометри. Того в нас було багато дотів… Та ти їх ще пам’ятаєш…».

Я пам’ятаю. Ми там лазили хлопчаками. Була така легенда, що там можна знайти мертвого німця, або й навіть справжню гільзу. Хоча траплялось чомусь здебільшого собаче лайно. А іноді – й людське.

«Німці зразу зібрали комуністів з усього району. Пару місяців тримали в городку», - розповідає дід.

Я знаю, що таке «городок»: обнесена залізним фігурним парканом територія в центрі нашого селища. Передбачалося, що в разі атомної війни з заокеанським супостатом вояки з цього «городка» загадковим чином перемістяться за кільканадцять кілометрів у Білокоровичі, а звідти вже влуплять супостатові симетричну відповідь.

«Вже коли після війни городок одстроювали, то знайшли ще їхні останки. Але вже встановити, хто там хто, не могли. Там було дві ями 5Х5, де добували ізвєсть – ото туди їх покидали. Всіх розстріляли», - флегматично пояснює дід долю місцевих комуністів у сорок першому. «А пам’ятника щось не було», - зауважую я. – «А ти думав».

Одразу по війні шанувати всіх загиблих поголівно було не модно. Забагато виходило жертв, як на таких геніальних полководців…

«У нас на емтеес», - продовжує Микола Васильович, - «був німець. Робив нормально, мєсний німець був, здається, інженер навіть. А жінка в нього була – єврейка. Ото таке». Дід замовкає, чекаючи на очевидне запитання – і з охотою продовжує.

«Прийшли до них – це вже місяців за два, як Ємільчине взяли – три німця, за неї, й повели. А в них дитина була теж. Мале геть – місяців три. І вони за жінку, за дитину – і ведуть. А він, німець той, біжить за ними й по-німецькому молить: пустіть! То вони його прикладом, він так на пісок і впав… Я бачив».

«В якій формі були?» - питаю я. Всередині моторошно.

«Та ж чорні, чорні – оці, есес, чи есде, Бог їх знає, я тоді хіба розбирав… Ну, як вони цього німця штурхнули, він піднявся, і давай молити – ну, кіндера, хоч кіндера лишіть! То вони знов його прикладом… А жінку завели туди-о, до річки, й розстріляли. З дитиною».

«У Степанівці», - підключається бабуся, - «був староста. Хороший чоловік, мєсний, Макар Дейнеко. Він мав зв\'язок з партизанами. А в самій Степанівці німців не стояло – штаб у них був у Симаківці. І ось якось приїхали до нього німці на машині, кілька штук з офіцером. А в нього саме три партизани було. То партизани бігом, бігом, і там, понад річечкою, залягли – ну, ти ж пам’ятаєш річечку? А як німці вийшли, партизани стрельнули – і офіцера вбили».

Насправді «річечку» я абсолютно не пригадую. Але ясно, що ця історія – не про локальну топографію.

«Ох, і сплатили ми за це», - повільно каже бабця. За її словами, наступного дня німці чи не голяка вивели селян в поле і запалили хати. Згоріло півсела.

«Вбито наш офіцір, і ми палимо півсело й забираємо ваші чоловіки», - нібито сказали німці. – «Якщо повториться, ми палимо весь село і вбивати кожен селюк». Так, принаймні, запам’ятала бабуся.

«А то ще була така історія: погнали ми корови ховати в ліс, бо ж без корови не проживеш! А назустріч – німці на конях, чоловік двадцять. Стріляють у небо й показують – назад! А я стояла біля краю лісу… Що там – мала була! То впала й лежу. А за кілько хвилин вони всіх погнали, то я й подумала: що, заре всіх повбивають, як я сама на світі буду?! Скочила й бігом за ними, і плачу…», - пригадує бабуся.

Тоді – не повбивали. А могли.

«Батьків брат», - (це знову дідусь розповідає) - «був мобілізований в перші дні війни. Ну, як наші втекли, вони в тих дотах не могли довго захищатись… Взяли їх там усіх. А вся штука в тому, що солдатики, рядові – лисі, але ті, кого забрали до армії в останні дні, мали волосся, бо їх побрити не вспіли. І ото німці дивляться на дядька, а в нього такий чуб! Ах – кричать – офіцір!».

Розстріляли.

«Ще як у перші дні налітали німецькі самольоти», - продовжує дід, - «фінагент один у солдата вихопив вінтовку, і давай по месеру стріляти! Ну, ясно, не попав… А як німці увійшли, його одна жіночка виказала. То його розстріляли».

«А вона що?», - питаю я.

«А що вона? 20 років потім за це відсиділа», - спокійно каже дід.

За словами діда, в районі в цілому було не менше 150 поліцаїв. Я уявляю собі тодішнє населення, і розумію, що це – багато. «То в основном були ті, кого німці з радянської тюрми випустили», - пояснює дід. – «Но в сорок другом году більшість пішла в партизани. Даже зі зброєю. Як вони побачили, що німці ще хуже радянської влади – то втікати стали масово».

«До євреїв завжди в нас були хороші, ну, тобто, нормальні такі відносини. Але німці зразу зібрали всіх євреїв, хто не встиг повтікати, і вони збирали хміль. Ми теж збирали. Там і приятелі мої були, хлопці по 13 – 14 років. Але нам за це давали сіль. Це цінність була… Нам давали сіль, а їх всіх потім повбивали, і ми не знали нічого. Есес вночі це робило. Знали, що їх за це ще більше будуть ненавидіти».

«Чоловік до ста їх було», - уточнює дід на рахунок євреїв, і про щось замислюється.

…Восени сорок третього село взяли партизани. Це було партизанське з’єднання командира Наумова. «Зерно роздавали, я сам два відра додому приніс», - каже дід. Я уявляю його, тринадцятирічного, і як він несе 30 кг зерна, падаючи від недоїдання й недосипання. Мені вже не моторошно – звик. За якихось півгодини.

«Того старосту, який у Степанівці мав справи з партизанами, хотіли повісити, бо працював на німців, бач. Але, на щастя, той партизанський комісар, з яким він працював, був живий ще. Написав кудась, і старосту відпустили. А після войни ще й медаля дали. А коб комісар загинув десь, капці би старості».

«Як німці гнали наших в Германію» - (це знов бабуся) - «тьоть Федоськи чоловік розписався з нею, бо німці жонатих разм забирали. То ото вони розписались і поїхали».

Покійна тьоть Федося потім повернулася, більшу частину життя провела в жахливій бідності, і майже пережила ХХ сторічя. Я її пригадую. Один її син зараз – великий вчений.

«З прадідом Василем як було», - каже дід. – «Він був спочатку снайпер, но впала міна, і йому накидало в обличчя щебню. Він щось днів 20 пролежав у госпіталі, а тоді знову на фронт. Дали йому кулемет «Максим», чи як його…

І ось десь у Польші так їх крепко атакували німці, шо все. Другого номера, шо поповз по лєнти, вбило. А прадід стріляє! І з другого флангу другий кулеметник. Стріляють, стріляють – а німці вже поруч…

Тут прадід дивиться – а там німецький офіцер махає руками: мол, обходьте кулемет! Прадід прицілився, та й шарах його останніми патронами! І німці – тікати…

Аж дивиться – наші крадуться. Помалу так, помалу… Прадід потім казав: та коб я знав, що наші всі втекли, я би теж утік! Но – не знав. Зір же поганий…

А тоді до його капітан їхній: «Ти, папашо, молодець!».

Ось як мій прадід, Василь Семенович Солоп, отримав Орден Бойового Червоного прапора. Світлая пам\'ять – що тут ще скажеш.

А в родині і бабусі, й дідуся на фронті загинуло по старшому братові. Не рахуючи дядьків, яких і не порахуєш.

Бо ж як їх порахуєш? Все-таки минуло стільки років. І Правда дедалі стає легендою. А та, в свою чергу – просто стрічкою кольорів колорадського жука, котра особливого відношення не має ні до Війни, ні до Перемоги.

* Текст готувався до проекту «1939-1945: Неписана історія», однак автор стикнувся з відсутністю необхідних фотоматеріалів – фото прадіда Василя знайти в рідному селищі не вдалося. Та й з дідусем і бабусею поспілкуватись не так просто, коли живеш у різних країнах…