Українська пісня - персона нон-грата у своїй Вітчизні?

Маємо, що маємо, сказав колись перший Президент Незалежної України Леонід Кравчук. Продовжуючи його думку, спитаю - а чи цінуємо те, що маємо?

Уся парадигма сучасного українського життя орієнтує нас виключно на матеріальні цінності, випускаючи з поля зору цінності культурні та моральні. Ще й декларується при цьому, що ми, мовляв, орієнтуємось на цінності вільного демократичного світу. Та чи є так насправді?!

Ось приклад: днями суд Лос Анжелесу визнав національним надбанням... пісню! Це всім відома співаночка "Хепі бьоздей ту ю" (вибачте за слов'янський трансліт!) Твір цей давно вже фігурує в Книзі рекордів Гіннеса, як найбільш упізнаваний із тих, що будь-коли співалися англійською мовою. Створили його 1893 року сестри Мілдред і Петті Хілл,вчительки з штату Кентуккі.

Віднині, згідно рішення суду, ця річ, а точніше музичний, твір вважається всенародною цінністю, яка належить усій американській нації...

Одразу подумалося про те, яка ми нераціональна і сліпа нація - дозволяємо собі вилучати з обігу і ховати в небутті цілі культурні пласти української культури! Відрікатися від власних шедеврів, які знає цілий світ! От, буквально зараз, в ці передріздвяні дні, у всьому північноамериканському ефірі кількаразово на день звучить на всі лади наш "Щедрик". Пісня "Їхав козак за Дунай" є майже народною в Латинській Америці, щоправда,з іншим, їхнім текстом. А скільки чудових пісенних творів 60-70 років минулого століття ще донедавна зберігалося в Золотому фонді Українського Радіо, доля якого, з огляду на його насильницьке осуспільнення, наразі невідома. Що буде з цими піснями також ніхто не знає. Але ж це наші невмирущі пісні, які американці називають "евергрін" (вічно зелені!). Серед них - "Рідна мати моя", "Пісня про Рушник", "Два кольори", "Черемшина", "Марічка", "Чорнобривці", "Гей, наливаймо, повнії чаші" та багато-багато інших. Але, чи знає ці твори наша сьогоднішня молодь? Мабуть, ні. А звідки вона їх знатиме, коли ефіри в нашій країні забиті всіляким чужоземним мотлохом?! Українська пісня нині - зраджена, забута і похована в архівах. Але ще живе те покоління, яке їх пам'ятає і навіть виконує зі сцени!Чому ж у нинішнього покоління редакторів, що засіли в новітніх мас-медіа, така дивна алергія на все українське, що наша пісня - персона нон-грата у своїй Вітчизні?!

Висновок один: наші смаки безнадійно зіпсовано. Ми хворі на амнезію і як наркомани,сидимо на голці всіляких форматів, хіт-парадів і чартів іноземної музики. Виною всьому -наш спотворений медійний простір, сліпо і безвідповідально відданий в руки не відомо кому...

А тим часом, в тій же Канаді публіка неодноразово просила мене, виконавця виключно своїх пісень, заспівати щось із незабутньої української спадщини. І я співав і "Два кольори", і "Черемшину", і "Червону руту', і навіть "Україну" Тараса Петриненка, бо цю пісню організатори однієї благочинної акції запланували як фінальну крапку - і її стоячи співав весь зал.

Тож, чи розуміють наші нинішні можновладці-чиновники, яким культурним надбанням володіє Україна? Який щем і яка могуть в кожному рядку цих віршів і в кожному такті мелодій? Бо ж недаремно кажуть: пісня - Душа народу.

То хто, скажіть, вбиває сьогодні нашу Душу?!