Цей «Дождь» закінчився, а далі?
glavcom.ua
Дождь
Скажу одразу - формально погоджуючись із забороною мовлення на Україні російського телеканалу «Дождь» - я все ж не відчуваю від цього кроку бодай найменшого морального задоволення
Чому так, запитую в себе, адже все наче б то логічно – канал країни агресора, навіть дуже ліберальний і поміркований, але який не визнає теріторіальної цілісності України і визнає Кримчастиною російської території, не може бути в українському телепросторі.
І все ж залишається відчуття якогось психологічного дискомфорту.
Ні, в мене немає жодних ілюзій на рахунок російських ліберал-інтелектуалів, яких полюбляє цей канал. Уже добре відомо, що при слові Україна у них починаються судоми великодержавного шовінізму, в якому розчиняється усе їхнє добре і позитивне.
Тривожить інше – який реальний ефект від цієї заборони?
Адже це був далеко не топовий канал в нашій мережі. Його аудиторія не масова, не маргінальна – а та, яка мислить доволі критично і конструктивно. «Дождь» це ні в якому разі не кисилівщина і не соловйовщина. Це, можливо, завтрашній день тієї Росії, з якою – хочемо чи не хочемо, а доведеться мати справу. Отож мусимо добре знати опонента, розуміти його логіку, мотивацію, систему світоглядних цінностей, врешті, менталітет. Раніше, заради об»єктивного враження, було достатньо натиснути кнопку на телевізійному пульті. Сьогодні доведеться шукати інші способи, оскільки я не звик споживати пережований кимось пропагандистський продукт – потрібно чути першоджерела.
Але йдемо далі. Святе місце пустим не буває. Чим буде заповнюватися ніша, яка звільнилася? Де той реальний український телепродукт, яким ми готові насичувати наш вітчизняний телепростір? І чи виробляється нині такий продукт взагалі? Бо ті сміховинні спроби представити українця в деяких серіалах та розважальних проектах на олігархічних каналах, це просто відверте знущання над нацією.
Але ж ми у стані запеклої інформаційної війни із нашим сусідом! Тієї війни, яка мало зрозуміла всьому світові, якщо відкинути територіальні претензії. Але ж почалася ця війна не вчора, і навіть не в минулому столітті! При цьому й досі -деякі європейці не можуть реально зрозуміти, в чому суть цього багатовікового протистояння?
А суть проста. Колись Леонід Кучма видав книжку, яку назвав дуже вдало: «Україна - не Росія». Біда, що глибина цієї багатообіцяючої тези так і залишилася нерозкритою. А вона полягає перш за все в світоглядному контексті, який можна зрозуміти лише через КУЛЬТУРУ – як матеріальну, ту що створив своїми руками і розумом український народ, так і нематеріальну, відображену у звичаях, побутових обрядах, піснях, танцях, казках, повір»ях, в усьому народному мистецтві цієї землі. У тому, що сьогодні складає ментальний фундамент української нації.
Але для того, аби продемонструвати світові цю несхожість, неповторність і автентичність, треба мати конкретну презентативну парадигму, що має себе реалізовувати через засоби масової інформації на глобальному рівні.
Та чи є сьогодні у нас бодай один супутниковий канал, включивши котрий людина в будь-якій країні, може одразу зрозуміти, що це made in Ukraine? Побачити розмаїття нашого мистецтва, почути наші голоси і звуки наших музичних інструментів, зрозуміти суть наших культурних артефактів, щоб зрозуміти душу українського народу…
У жодному разі - ні! Презентовані на супутниках Українські канали, і досі вражають своєю національною безликістю, попсовою розважальністю, українським суржиком, а то й просто відвертою російською мовою.
І коли після всього того отруйного олів»є, раптом на екрані з»являються драматичні епізоди наших теленовин – у європейців виникає ступор. Ніхто нічого не розуміє. Перше, до чого схиляється їхня думка – це все політичні амбіції окремих можновладців і товстосумів, які заради власних інтересів спровокували в країні громадянську бійню. Повірте що в цьому плані, для них ми нічим не зрозуміліші від якоїсь африканської Намібії, Ботсвани чи Лесото.
Проблема України в глобальному масштабі перш за все в тому, що вона сама, як держава, не дає підстав і можливостей міжнародній спільноті чітко ідентифікувати її в культурному, етнічному, ментальному сенсі. За двадцять п»ять років Україна так і не змогла, за виключенням окремих епізодів, пояснити світові, чому у неї з Росією мають бути різні життєві шляхи.
Скажу більше, якщо Україна найближчим часом не захистить свою позицію і право на існування, то світове закулісся почне вирішувати цю проблему своїми прагматичними економічними методами. І не факт, що їм знадобиться багата Україна в її нинішньму цілісному вигляді.
Але мудрі люди давно вже вивели справжній алгоритм такої боротьби. Зі злом можна боротися лише примножуючи кількість добра. А це Добро, під пилом і багном, чекає на своє Відродження.
І все ж залишається відчуття якогось психологічного дискомфорту.
Ні, в мене немає жодних ілюзій на рахунок російських ліберал-інтелектуалів, яких полюбляє цей канал. Уже добре відомо, що при слові Україна у них починаються судоми великодержавного шовінізму, в якому розчиняється усе їхнє добре і позитивне.
Тривожить інше – який реальний ефект від цієї заборони?
Адже це був далеко не топовий канал в нашій мережі. Його аудиторія не масова, не маргінальна – а та, яка мислить доволі критично і конструктивно. «Дождь» це ні в якому разі не кисилівщина і не соловйовщина. Це, можливо, завтрашній день тієї Росії, з якою – хочемо чи не хочемо, а доведеться мати справу. Отож мусимо добре знати опонента, розуміти його логіку, мотивацію, систему світоглядних цінностей, врешті, менталітет. Раніше, заради об»єктивного враження, було достатньо натиснути кнопку на телевізійному пульті. Сьогодні доведеться шукати інші способи, оскільки я не звик споживати пережований кимось пропагандистський продукт – потрібно чути першоджерела.
Але йдемо далі. Святе місце пустим не буває. Чим буде заповнюватися ніша, яка звільнилася? Де той реальний український телепродукт, яким ми готові насичувати наш вітчизняний телепростір? І чи виробляється нині такий продукт взагалі? Бо ті сміховинні спроби представити українця в деяких серіалах та розважальних проектах на олігархічних каналах, це просто відверте знущання над нацією.
Але ж ми у стані запеклої інформаційної війни із нашим сусідом! Тієї війни, яка мало зрозуміла всьому світові, якщо відкинути територіальні претензії. Але ж почалася ця війна не вчора, і навіть не в минулому столітті! При цьому й досі -деякі європейці не можуть реально зрозуміти, в чому суть цього багатовікового протистояння?
А суть проста. Колись Леонід Кучма видав книжку, яку назвав дуже вдало: «Україна - не Росія». Біда, що глибина цієї багатообіцяючої тези так і залишилася нерозкритою. А вона полягає перш за все в світоглядному контексті, який можна зрозуміти лише через КУЛЬТУРУ – як матеріальну, ту що створив своїми руками і розумом український народ, так і нематеріальну, відображену у звичаях, побутових обрядах, піснях, танцях, казках, повір»ях, в усьому народному мистецтві цієї землі. У тому, що сьогодні складає ментальний фундамент української нації.
Але для того, аби продемонструвати світові цю несхожість, неповторність і автентичність, треба мати конкретну презентативну парадигму, що має себе реалізовувати через засоби масової інформації на глобальному рівні.
Та чи є сьогодні у нас бодай один супутниковий канал, включивши котрий людина в будь-якій країні, може одразу зрозуміти, що це made in Ukraine? Побачити розмаїття нашого мистецтва, почути наші голоси і звуки наших музичних інструментів, зрозуміти суть наших культурних артефактів, щоб зрозуміти душу українського народу…
У жодному разі - ні! Презентовані на супутниках Українські канали, і досі вражають своєю національною безликістю, попсовою розважальністю, українським суржиком, а то й просто відвертою російською мовою.
І коли після всього того отруйного олів»є, раптом на екрані з»являються драматичні епізоди наших теленовин – у європейців виникає ступор. Ніхто нічого не розуміє. Перше, до чого схиляється їхня думка – це все політичні амбіції окремих можновладців і товстосумів, які заради власних інтересів спровокували в країні громадянську бійню. Повірте що в цьому плані, для них ми нічим не зрозуміліші від якоїсь африканської Намібії, Ботсвани чи Лесото.
Проблема України в глобальному масштабі перш за все в тому, що вона сама, як держава, не дає підстав і можливостей міжнародній спільноті чітко ідентифікувати її в культурному, етнічному, ментальному сенсі. За двадцять п»ять років Україна так і не змогла, за виключенням окремих епізодів, пояснити світові, чому у неї з Росією мають бути різні життєві шляхи.
Скажу більше, якщо Україна найближчим часом не захистить свою позицію і право на існування, то світове закулісся почне вирішувати цю проблему своїми прагматичними економічними методами. І не факт, що їм знадобиться багата Україна в її нинішньму цілісному вигляді.
Але мудрі люди давно вже вивели справжній алгоритм такої боротьби. Зі злом можна боротися лише примножуючи кількість добра. А це Добро, під пилом і багном, чекає на своє Відродження.
Коментарі — 0