Третій кут пострадянського простору

Ідея «третього шляху» для постколоніальних суспільств свого часу стала такою собі контрвідповіддю на перекоси й невдачі першої хвилі модернізації бідних африканських і азійських країн. «Нам не дали змогу одразу піти шляхом поступальної демократизації, нарощування економічного добробуту й підвищення соціальних стандартів, не допустили в своє вишукане золотомільярдне співтовариство, не підтримали – значить ми прагнутимемо самодостатності. І це буде наша відповідь жадібним західним ринкам і корпораціям та подвійними стандартами їхніх політиків». У цій риториці можна було вправно заретушувати власні смертні гріхи: всеохопну корупцію, неспроможність нових-старих політичних еліт, брак системних, жорстких реформ, протягування в нову систему бюрократичного баласту з минулого.

На пострадянському просторі цей сценарій цілком реалізувався в Білорусі й почав де-факто втілюватися в життя в Україні. У березні в «Дзеркалі тижня. Україна» український міністр закордонних справ Костянтин Грищенко в своїй статті доволі чітко висловився, що нашій країні треба попрямувати в європейське майбутнє власною ексклюзивною траєкторією, нехай і непомітною, зате прагматично вивіреною. І вона «дещо відрізнятиметься від шляху нових країн-членів ЄС». Пан міністр згадав про те, що не все, запропоноване європейцями, Україні підходить, що потрібно піти шляхом внутрішніх трансформацій і пошуку нових геополітичних майданчиків, таких, як китайський, приміром. Можна згадати принагідно його нещодавнє латиноамериканське дипломатичне турне. Таким чином, концепція «третього шляху» країни із вибірково розв’язаними від норм і цінностей ЄС руками була підготовлена ще до фактичного європейського бойкоту саміту голів країн Центральної та Східної Європи у Ялті. І можна прогнозувати, що як тільки такі політичні колізії почнуть повторюватися, Україна отримує всі шанси вже по-справжньому вийти на цей «третій шлях». І потреба в ньому обумовлена тим, для чого нинішньою владою придуманий евфемізм - «всі особливості процесів внутрішнього розвитку України».

У куражі святкового настрою Дня Перемоги Микола Янович розтлумачив всій країні, як європейці заважають їй насолодитися свободою, відвойованою в Другій світовій: «І все ж зараз знаходяться негідники і всередині країни, і зовні, хто хоче поставити під сумнів європейську перспективу… нашого народу… Ми спроможні розвиватися на власний розсуд, виходячи з національних інтересів, а не за чужими вказівками». День перемоги взагалі надихає політиків на пострадянських просторах на заяви стратегічного характеру. Аляксандр Лукашенка також заявив у цей особливий день, що Білорусь виступає проти «нав’язування нового демократичного порядку». І, здається, у його свідомості війна так і не закінчилася: «Агресор сьогодні все частіше прагне розкласти країну зсередини, поставити її в підпорядковану позицію, посіяти хаос, використовуючи технології інформаційних війн та мережевих революцій, економічні санкції, політичну активність місцевих п’ятих колон».

Білорусь уже ввійшла в історію як живий приклад безперспективності будь-яких розмов про самодостатність і економічну автаркію в пострадянському світі. На практиці ця самодостатність обернулася глибокою фінансовою кризою і безнадійно неефективною економікою, залежною від російських кредитів і санкціями проти білоруських посадовців.

Хоча насправді сама ідея «третього шляху» і як така, і в історичному контексті тієї частини Східної Європи, що ніяк не може перейти зі стану «пост-» в якийсь новий, може мати свій беззаперечний сенс. І як приклад цього сенсу, яким би банальним він не здався, є Грузія. У риториці грузинський реформаторів теж озвучується свій «третій шлях». Тільки він інший: там ним ідуть не тому, що мають політичних в’язнів високого рівня чи хочуть зберегти усталену систему виводу капіталів за кордон і масштабних відкатів, і не тому, що їх сьогодні ще не запрошують в ЄС чи тому що в єврозоні криза. Вони пішли цим шляхом, тому що західні рецепти конкретних інституційних змін справді можуть не спрацювати в пострадянських реаліях, особливо це стосується боротьби з корупцією та реформ державного апарату, правоохоронних органів. Можна прийняти які-завгодно закони про публічний доступ до інформації, про створення реєстру корупціонерів, взагалі – про будь-що прекрасне й правильне, але без інституційної хірургії та політичної волі це все гаситься системою. Жорсткі інституційні зміни може здійснювати лише сильна інтелектуально влада, яку поважають в демократичному світі. Грузія креативно виробила власну рецептуру.

Але тут важливо не плутати між собою розповіді деяких урядовців у Києві про те, що деякі рекомендації ПАРЄ не підходять Україні, що Рада Європи пропонує їй нереалістичні речі, і грузинські розмови про те, що, скажімо, не всі рекомендації ЄС щодо боротьби з корупцією можуть вирішити реальні проблеми. ПАРЄ вимагає допустити до участі у виборах Юлію Тимошенко, Юрія Луценка, змінити процедури призначення судів. Відчуваєте відмінність? І як би часто український реформатор Сергій Тігіпко чи грузинський Каха Бендукідзе не курсували між Тбілісі та Києвом, щоб поділитися досвідом модернізації пострадянської країни, «третій шлях» сьогодні веде Україну й Грузію в різних напрямках.

Я особисто не знаю кращого опису осмисленого «третього шляху» для пострадянської країни за озвучений в інтерв’ю для «Ехо Москви» Міхаїлем Сааакашвілі: «Головне не те, як ти схему зробив, а головне – сам ти в що віриш. Якщо ти сам своїх дітей посилаєш вчитися тільки за кордон, якщо твоя дружина завжди там народжує, якщо ти купуєш власність тільки там і взагалі вивозиш увесь капітал туди, то не буде в тебе країни». Одне слово, якщо вам пропонують прогулянку «третім шляхом», треба задуматися: а навіщо? Дружба з країнами Латинської Америки, Південної та Південно-Східної Азії й Китаєм як альтернатива, що розріджує дилему «ЄС - Росія», і національний прагматизм - це добре, але це ще не шлях.