Як демократія завадила Україні підготуватись до війни

Навколо теми чому Україна зустріла велику війну саме так як зустріла, вже ламалися списи і будуть ламатися ще дуже довго. Новий поштовх дала трохи, як бачу, стаття в New Yorker, яка вийшла минулого тижня.

Як показує практика, в нас під час аналізу концентруються більшою мірою на особистостях. Роль особистосні в історії це добре. Але, крім того є і структурні чинники. Тому, чому Україна зустріла війну саме так?

Перше

Брак суспільного консенсусу щодо необхідності перерозподіляти більшу частку чим 2,75% ВВП на оборону. По суті, щодо цього був негласний суспільний консенсус – особливого бажання ділитися своїм рівнем споживання на користь форсованого розвитку бойового потенціалу сил оборони і безпеки не спостерігалося.

Будь-який політик, який би намагався цей консенсус порушити, автоматично був політичним трупом. Все це, в тому числі, було відображенням того, що для частини людей війна так і не почалася в 2014 році, а для іншої частини закінчилися в лютому 2015 року. А війна (як і підготовка до неї) – це гроші, гроші і ще раз гроші. Однак в країні із демократією (хай і не ідеальною, але все ж) просто так ділити ресурси без суспільної згоди не вийде. А її не було.

Друге

Ми так і не навчилися в державну політику в відповідній сфері за 30 років відновлення незалежності, не зважаючи на певні спроби. Не навчилися як на рівні політики так і на рівні власне військового будівництва, не зважаючи на проведення циклів оборонного планування.

На рівні військового будівництва ми ніколи не йшли від цілого до окремого – тобто, від нашої перспективної доктрини ведення операції, яка б враховувала відповідний спосіб ведення війни ворога і наші обмеження, і до пріорітетів закупівель ОВТ, підготовки і кадрової політики. В нас йшли від окремого до цілого – але так це не працює.

Тому зустріли та як зустріли через відповідні фактори.