Військові збори у Києві, або Серед нас ще багато побутових сепаратистів

Найскладнішою частиною навчань було дводенне заняття з узяття під охорону будівель Дарницької райдержадміністрації та Дарницького військового комісаріату.

Я вирішив повністю провести їх з тією частиною роти, що працювала в райдержадміністрації. Сприймав це більш складнішим участком.

Бойову частину цього завдання - варти, патрулювання. схему оборони, визнаю, я і близько уявити не міг. Перше враження з»явилось лише об одинадцятій ночі увечері перед початком навчань, коли з майором Шаровим, заступником дарницького воєнкома з питань тероборони та полковником Святослав Стеценко, залишивши втомлену цілим днем стрільб та переїздом до Києва роту спати в погано пристосованому для цього збірному пункті (знаменитий ДВРЗ), виїхали на рекогносцировку.

Наступного дня досвідчений полковник Стеценко разом з легіонерами та офіцерами серйозно доопрацювали схеми та пропозиції військового комісаріату. Я лише кліпав очима.

Але складність моменту для мене полягала не у військовій складовій (я знав, що маю на кого покластися). Я відверто переживав за те, що мирний час не дає підстав і для половини тих заходів, які рота мала би здійснити для організації надійної охорони та оборони будівлі, що є представництвом органів місцевої влади.

Тому кожному наряду невтомно повторював: ми не має права нічого вимагати у відвідувачів, а коректністю та вічливістю маємо схилити їх до добровільного співробітництва зі Збройними силами.

І варто відзначити, що в більшості випадків нам це вдалось. Сержанти і солдати варти ввічливо представлялись, пояснювали суть навчань, цікавились чи не мають відвідувачі зброї, вибухових речовин чи інших заборонених речей. Знову ж таки в більшості випадків цивільні з задоволенням самі демонстрували вміст своїх валіз, портфелей, сумок.

Співробітники (співробітниці) райадміністрації хвалили нас - два дні до приміщення не потрапляли міські сумасшедші, штатні скандалісти і тд.

Багато хто робив фотографії і селфі з солдатами чи на тлі солдат варти - не кожен день побачиш вогневі позиції з мішків з піском на вході до адміністрації та людей в бронежилетах, шоломах та з автоматами.

Чимало було і переляканих. Але на пояснення, що тут відбуваються навчання Збройних сил України, і що там, де ми є, може бути лише краще, люди (переважно жіночки) мило посміхались. Хтось навіть благословляв солдат.

Були такі, що прямо питали: це не переворот? Що цікаво, що майже половина з тих, хто ставили подібне запитання, отримавши заперечення, з сумом констатували - а даремно, могли би вже.

Ну, звичайно, не обійшлось без того, щоб хтось не поверещав про «якого чорта!» Було пару істерик - як це так, що озброєні люди ходять серед дітей, дитячих майданчиків?! Найцікавіше, що жодна дитина чи їх матері не злякались милих усміхнених і спітнілих під сонцем у бронежилетах українських військових.

Оскільки система охорони будівлі включає в себе не лише стаціонарні пости, але і піші патрулі, то вже через 10 хвилин після виходу першого патруля хтось викликав наряд поліції. Кожна нова зміна в поліції реагувала, посилаючи патруль на виклик заклопотаних громадян. З нами поліцейські поводились ну дуже коректно. Якось на якесь з моїх чергових пояснень, що їх начальство входить до штабу навчань і має про все це знати, почув відповідь, що їх начальство вже давно накотило по сотці і десь відсипається. У голосі відчувалась повага і чи не заздрість до нас. Ну, я ж завжди знав, що буди військовим - добре і почесно. А жандармом - ну, як коли...

Навчання не передбачали здійснення охорони будівлі вночі. Тому на ранок другого дня кілька плит біля адміністрації були розмальовані днр-івськими прапорами в сердечках. Так, дорогі мої дарничани та кияни, ці люди живуть серед нас.

Не обійшлось в цьому плані без ексцесів і в моїй роті. На початку навчань один військовослужбовець відмовився приймати присягу - я давал только одну присягу - Советскому Союзу. НІякі «увєщєванія» командира взводу і воєнкома не подіяли. Людина була до хрипоти віддана неіснуючій державі і присязі. Коли з чоловіком спокійно поговорили ато-шники усе стало на свої місця - аргументація стала зрозумілою докінця: я сожалею, что существует Украина. Чувачок виявився сином кагебіста і внуком енкаведиста. Того ж дня був відправлений з полігона в Київ, а його місце швидко зайняв інший бажаючий. «Атказнік», напевно, теж добре і щасливо житиме серед нас, очікуючи звільнення від України.

Присягу на вірність Українському народові в моїй роті склали понади 40 військовослужбовців. Україна отримала понад 40 нових захисників. На одного зрадника. Будемо жити!