Більшість росіян готові проміняти свободу на «порядок»

Як історик України я маю багато контактів з російськими істориками: як не як, історії наших двох країн пов’язані між собою. Так само я знаю багато австрійських, американських, ізраїльських, німецьких, польських та інших істориків, які займаються нашою історією. Від початку війни вони шлють мені листи, розпитують, чи моя сім’я і мої студенти у безпеці, та пропонують нам допомогу.

Лише двоє – сімейна пара, яка покинула Росію ще задовго до війни, бо їм загрожував статус «агентів іноземного впливу».

У мене є приятель – професор теоретичної фізики. У нього та сама історія: від початку війни всі його російські колеги, хто з ним сконтактувався, давно вже виїхали з Росії.

Я розумію, що історія пов’язана з політикою. А оскільки війна – це продовження політики іншими засобами, то мої російські колеги-історики можуть вважати мене ворогом. Але ж теоретична фізика не має відношення до політики!

Віктор Шендерович – критик Путіна, який врятувався втечею в Ізраїль – в інтерв’ю українському «24 каналу» закликав не судити строго всіх росіян, бо вони усі є заручниками. А висловлювати претензії до заручників, каже він, справа не зовсім правильна.

Якщо це правда, то це тільки мала її частина.

Головна ж частина полягає у тому, що росіяни самі добровільно здалися у полон до Путіна

На початку 2000-х гарвардський історик Річард Пайпс написав статтю під характерним заголовком «Втеча від свободи». У ній він ствердив, що прихід Путіна до влади не був наслідком лише маніпуляцій владних еліт.

Цитуючи дані соціологічних досліджень, Пайпс показав, що більшість росіян були готові проміняти свободу на порядок, підтримували відновлення цензури, відчували сильну ворожість до Заходу та мріяли про сильну владу. Під останньою вони мали на увазі у першу чергу воєнну силу, яку будуть поважати і боятися у світі.

Для Пайпса, історика Росії, російське бажання втекти від свободи не є новим. Воно є déjà vu. Помимо усіх розмов про загадкову російську душу, Росія, твердив Пайпс, є досить передбачливою. Вона є країною, де ментальність і поведінка міняються дуже поволі, якщо взагалі міняються, незалежно від змін при владі.

Головну причину такої стабільності Пайпс бачив у суміші географії та історії: Росія – велика країна, агломерація слабо пов’язаних між собою десятків тисяч сіл, більшість населення яких ще донедавна були підневільними кріпаками.

Пайпсу опонував Александр Янов – інший американський історик Росії. Він став американським не з вибору, а з примусу: у 1970-х роках його як дисидента КДБ «видворило» з СРСР. Янов твердив, що у російському минулому поруч з авторитарним був присутній інший – «європейський» – ген, коли Росія рухалася тим самим шляхом, що й решта Заходу. Російська трагедія, однак, полягала в тому, що після кожного короткого періоду лібералізації та демократизації слідував довший і тяжчий період репресій і несвободи.

Так, після двадцяти п’яти років правління ліберала Александра I (1801–1825) тридцять років Росією правив Ніколай I, відомий у народі як «Ніколай Палкін». На зміну ліберальним реформам Александра II 1860–1870-х рр. прийшла задушлива реакція Александра III і Ніколая II у 1880–1910-х рр. Дев'ять місяців ліберального режиму в 1917 році призвели до майже сорока років тоталітаризму Леніна і Сталіна. Після «хрущовської відлиги» були брежнєвські «заморозки», а після реформ Горбачова та Єльцина – двадцять два роки путінського режиму.

Янов починав відлік цих змін ще від правління Івана ІІІ (1462–1505) і в загальній сумі нарахував аж одинадцять таких коливань «російського маятника». Янов, однак, заплутався у своїх прогнозах. То він вважав, що за Путіна скочування до фашизму буде неможливим, то твердив, що якщо воно і станеться, то після Путіна, й останнє коливання маятника має бути остаточним.

Янов помер за тиждень до початку російсько-української війни, і ми ніколи не дізнаємося, що він сказав би зараз. Мені як українському історикові прогноз зробити легше. Цей прогноз не є втішним ані для росіян, ані для українців: у яку б сторону не рухався російський маятник, ставлення більшості росіян до України залишається більш-менш однаковим.

Варто нагадати, що українська мова була двічі (!) офіційно заборонена саме під час ліберальних реформ Александра ІІ; що під час «відлиги» Хрущов «переконував» українців і білорусів – що швидше вони перейдуть на російську мову, то швидше буде побудований комунізм; і що Горбачов у приватних розмовах твердив, що білоруси, росіяни та українці – це одна родина, а українці самі не хочуть, щоби їхні діти вчили українську.

Російські опозиціонери твердять, що суть Росії – це не її «безмозкі вожді», а Булгаков, Ахматова, Мандельштам та інші. Вони залишаться навічно – і вони і є Росія. Можливо, так і є. Тільки що українцям від того не дуже легше. Бо як російська влада не була особливо милостивою до українського питання навіть у періоди лібералізації, так само найсвітліші російські уми мали український комплекс.

Булгаков, хоч і жив у Києві, був знаний зі свого презирливого ставлення до українців. Він не був першим. Віссаріон Бєлінський, володар душ та умів російської ліберальної інтелігенції, писав у 1847 р. з приводу покарання Тараса Шевченка:

«Шевченку послали на Кавказ [насправді у казахські степи, – Я.Г.] солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам».

Про приятеля Шевченка він писав ще різкіше:

«Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш (экая свинская фамилия!), напечатал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России, или погибнуть… Ох эти мне хохлы! Ведь бараны – а либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом!»

А ось вірш Йосипа Бродського, лауреата Нобелівської премії, написаний з приводу проголошення незалежності України у 1991 р.:

Так й уявляється, як мешканці Маріуполя, ховаючись по підвалах і гинучи від російського бомбардування, цитують вірші Александра Пушкіна!

В основі такого ставлення до українців лежить відчуття «як красиво і чудово бути росіянином!». Книжки Янова є справжнім кладезем російських цитат, які ілюструють це ставлення. Коротко їхню суть можна передати так: росіянин – це не просто ще один народ. Це народ, на який покликана особлива місія: врятувати світ від тлінного впливу гнилого й аґресивного Заходу. Відповідно, у Росії все є – або має бути – великим: і територія, і воєнна міць. І навіть мова, як твердив один із російських геніїв-лібералів, має бути «великою і могутньою».

Й у тому, й у іншому випадку ці народи не можна залишати самих на себе, поки вони не зрозуміють свого власного щастя.

У ХІХ столітті таким народом були передусім поляки. Класичним прикладом тут є «польський комплекс» Достоєвського. Великий письменник, який закликав любити всіх «принижених й ображених», терпіти не міг поляків – навіть тих, які були разом із ним на каторзі. Ось спогади одного з польських каторжан:

«Достоевский ненавидел поляков, поскольку ему не нравились ни их внешность, ни их имена, увы! (...) Досадно и больно было слышать, как этот писатель, этот радетель за свободу и прогресс, признавал, что лишь тогда почувствовал бы себя счастливым, если бы всё человечество оказалось бы под властью России. Он никогда не говорил, что Украина, Волынь, Подолье, Литва, да и вся Польша в целом являются оккупированными странами, а лишь утверждал, что эти оккупированные земли всегда принадлежали России».

«Українська зрада» – бажання українців жити окремим життям – в очах багатьох росіян є дошкульнішою, ніж польська. Як-не-як, поляки були католиками, чужими і воювали з росіянами – а українці були ж своїми православними братами, котрі самі добровільно приєдналися до Росії. Їхнє бажання відокремитися є порушенням усіх законів Божих й історії!

Ця зрада в очах росіян не є природною. Самі по собі українці ніколи не захотіли би від’єднатися! Єдине пояснення: український сепаратизм є плодом австрійського штабу, «жидомасонів», Леніна, НАТО та вашингтонського обкому. Відповідно, добрий українець («малорос») за означенням є росіянином – або хоче ним стати. І навпаки: той українець, який хоче національної незалежності, є примітивним націоналістом або нацистом – особливо, якщо він є євреєм з походження, як Володимир Зеленський. Навіть переконаний ліберал Міхаіл Ігнатьєв, котрий виріс на Заході і до українців ставиться назагал прихильно, зізнається, що у нього як людини російської культури українська незалежність підсвідомо викликає образ селянина-антисеміта у вишиваній сорочці.

Кожна ліберальна традиція має свої камені спотикання. Для європейських лібералів, у тому числі українських, ним було переважно єврейське питання. Для російської ліберальної традиції таким каменем спотикання є Україна.

Звичайно, є винятки: Андрій Сахаров, Людмила Уліцкая, Борис Акунін, Лія Ахеджакова, Борис Гребенщиков, Александр Невзоров – обмежуся тут лише найбільш впізнаваними іменами. Тим більше ми, українці, їх поважаємо: треба мати величезну сміливість плисти проти течії! Ми, однак, не дуже надіємося, що після того, як ця течія спаде, антиукраїнський комплекс російської культури зникне: старі звички вмирають повільно. А поки що ми на своїй власній шкурі відчуваємо, як за великою російською культурою слідує великий російський чобіт.

Те, що ми слабо надіємося, не означає, що ми втратили надію взагалі. Що б там не писав Пайпс, народи можуть міняти свою ментальність і поведінку.

Тут повчальним є польський приклад. На межі ХІХ і ХХ століть там так само появився поділ на «доброго русина» і «дикого українця». Не дивно, що 1914–1947 роки повні польсько-української взаємної ненависті та різанини.

Однак після Другої світової війни Єжи Ґедройць, редактор надзвичайно впливового еміґраційного паризького журналу «Культура», заявив: для добра Польщі треба визнати, що Вільнюс є литовським, а Львів – українським містом. Ця заява не далася йому легко, і за неї він був проклятий польською патріотичною діяспорою.

«Доктрина Ґедройця» стала, однак, основою східної політики для «Солідарності» – антикомуністичної польської опозиції, котра у червні 1989 р. першою у комуністичному світі прийшла до влади. Не дивно, що демократична Польща була першою державою, яка у 1991 р. привітала українську незалежність.

Теоретично можна сподіватися, що російська культура може пережити таку саму трансформацію, як і польська: в історії нема нічого неможливого. Тільки для цього російська еліта мала би виконати своє «домашнє завдання» і подолати своє минуле.

Українці теж мають своє невиконане домашнє завдання. Воно полягає у завершенні реформ, які б унеможливили масову корупцію, стабілізували демократичні інституції й вивели Україну з-за меж бідності. Припускаємо і надіємося, що війна приспішить виконання цієї домашньої роботи – бо від цього залежить дальше існування України як стабільної країни. От тільки приклад плану Маршалла показує, що навіть повоєнній Європі з її тривалими традиціями демократії важко було би справитися з цим завданням самій, без зовнішньої допомоги.

Україна теж заслуговує на план Маршалла – і, надіємося, таки його отримає.

Навіть коли Росія програє війну і Путін піде у відставку чи загине – де ґарантії, що російський маятник після чергової лібералізації знову не похитнеться в інший бік? Як твердить Пайпс, це не Путін поневолив росіян – це росіяни йому добровільно здалися.

Як показує Янов, кожна спроба емансипувати російське суспільство від авторитарної влади закінчувалася тим, що суспільство відмовлялося від свободи заради примарної стабільності та ще більш примарної величі. У результаті Росія залишається спільнотою з низьким рівнем суспільної довіри і суспільної солідарності. Якщо росіяни не довіряють навіть своїм співвітчизникам, чому вони мають солідаризуватися зі сусідами?

За російською мегаломанією стоїть глибоко прихований комплекс меншовартості.

Подібно до байки Езопа про лисицю і виноград, постійна невдача «догнати і перегнати Захід» наштовхує багатьох із них на думку, що «Захід – це не для нас. Росія – це не країна, а окрема Цивілізація, а тому «західні правила» для нас не писані». Відповідно, багато росіян готові самі терпіти неймовірні страждання або ж завдавати такі ж страждання своїм сусідам, аби лиш довести всьому світові свою велич.

Попри усі розмови про загадкову російську душу, правда є досить простою. Росіяни можуть добре воювати (хоча теперішня війна навіть це ставить під великий сумнів). Вони могли досягати короткотривалих економічних проривів під час пізньоімперської чи сталінської модернізації.

Їм, однак, ніколи не вдавалося провести політичну модернізацію, тобто обмежити центральну владу, відділити Церкву від держави, а державу – від Церкви, створити незалежні суди, ґарантувати права опозиції, оборонити громадян від вибіркового і щоденного насильства служби безпеки і поліції. А без політичної модернізації неможливо визволити творчі сили народу, спрямувати їх на розвиток власної країни – замість того, щоб сіяти хаос та анархію навколо себе.

Ми живемо у модерному світі. На відміну від своїх далеких предків, ми, коли захворіємо, йдемо не до ворожки, а до лікаря, працюємо не на полі від ранку до вечора, а у заводах чи офісах, живемо довше, харчуємося вдосталь і смачніше, і т.д.

Все це є наслідком модернізації.

Кожна спроба такого польоту закінчується піке і крахом. Покликання на приклад Китаю не допоможе.

По-перше, з історичної перспективи китайська авторитарна модернізація триває ще надто коротко, щоб судити про її результати.

По-друге, Китай разом з іншими азіатськими тиграми має конфуціанський етос. А цей етос передбачає майже автоматичний послух до старшого – байдуже, старшого брата, батька чи правителя. Тому авторитарний сценарій має у Китаї кращі шанси.

Російська ж культура не є конфуціанською. Вона є православною, а православ’я як-не-як є європейським. Образно кажучи, у російській хромосомі є також і європейський ген.

Стартовою умовою модернізації є побудова самого літака. Таким літаком є нації. Імперії, як показує історія, літають погано, на витримують виклику модернізації і врешті розвалюються. Тобто хочеш жити довше, ситніше, гідно, спокійніше – стань нацією. У сухому залишку, в цьому полягає суть національного питання.

У новітню добу Європа мала декілька великих не розв’язаних національних питань: німецьке, польське, єврейське, українське і російське. Кожне з них тією чи іншою мірою визначало контури європейської, а навіть глобальної політики.

Розв’язання перших трьох коштувало великих жертв: на жаль, у підручнику історії є мало щасливих розділів! Однак у кінцевому рахунку ці питання таки були розв’язані. Залишилися не вирішеними українське і російське питання.

Майбутнє ж Росії залишається під великим знаком питання. Думаю, що російське питання треба вирішувати як дзеркальне відображення планів Путіна щодо України. Він твердить, що Україну треба денацифікувати – що ж, нам доведеться Росію дерусифікувати, тобто змусити її відмовитися від амбіцій стати «Великою Руссю», а стати нормальною Росією. Він домагається демілітаризації України – і саме це треба буде зробити з Росією, зокрема ввести міжнародний контроль над її «червоною кнопкою». Путін вимагає, що Україна має стати нейтральною державою – а насправді нейтральною державою має стати Росія. Він хоче, щоб Україна стала федеративною – що ж, треба зробити так, щоб Росія дійсно стала федеративною не на папері, а на ділі.

Причиною часто є те, що вони у молодості прочитали Достоєвського, послухали Чайковського чи побачили Малевича. Любов, звісно, сліпа – і любов до великої російської культури не є винятком. Вони, однак, сильно не добачають токсичного гена цієї культури. Треба українця чи поляка, яким би їм на це розкрив очі. Але хто на Заході готовий був слухати оцих надокучливих українських та польських націоналістів?!

Теперішня війна, здається, привідкрила їм очі. Але не всім і не зовсім. Ми вже не знайдемо тих, хто закликав «зрозуміти Путіна». Зате з'явився новий клич: «Зрозуміти Росію».

Якщо ті, хто зараз закликає зрозуміти Росію, дійсно хоче її зрозуміти, вони не повинні задовольнятися поверховим поглядом, а мусять дивитися у корінь російської проблеми. Тобто дивитися на неї глобально та історично й пропонувати стратегічні, а не тактичні розв’язки. Інакше вони нададуть Росії медвежу послугу.

А разом з тим створять нові загрози для її сусідів, для Європи і для всього світу.