Україна опинилася в епіцентрі світової війни. Вже втретє за сто років

Україна знову в центрі потенційно глобального конфлікту.

Перша світова війна, за висловом історика Домініка Лівена, «перевернула долю України».

Друга світова війна, за словами легендарного журналіста Едгара Сноу, теж була «насамперед українською війною».

Тепер і загроза третьої світової війни залежить від того, що може статися в Україні.

Принаймні частина відповіді є географічною. Розташована між Росією та Німеччиною, Україна тривалий час розглядалася як місце боротьби за панування на континенті. Але глибші причини мають історичний характер. Україна, яка з Росію має спільну точку походження, протягом століть розвивалася зовсім інакше, віддаляючись від свого східного сусіда.

Президент Володимир Путін любить посилатися на історію як часткову причину свого кривавого вторгнення. Він стверджує, що Україна і Росія є фактично однією країною: України, по суті, не існує. Це, звичайно, зовсім не так. Але в тому, що історія містить ключ до розуміння сьогодення, він рацію має. Хоча не розуміє, що цей факт не те, що не сприяє його успіху, а навпаки – веде до поразки.

У 1904 році англійський географ на ім'я Гелфорд Джон Маккіндер зробив сміливе передбачення. У статті під назвою «Географічна вісь історії» він припустив, що той, хто контролює Східну Європу, буде контролювати світ. По обидва боки цього величезного реґіону були готові до бою Росія та Німеччина.

Нема потреби вдаватися у дрібніші деталі теорії Маккіндера; вона мала свої недоліки. Однак вона виявилася надзвичайно впливовою після Першої світової війни і стала чимось на кшталт пророцтва, що самореалізується. Завдяки нацистському геополітику Карлові Гаусгоферу ця концепція перекочувала в «Майн кампф» Гітлера. Ленін і Сталін не читали Маккіндера, але діяли так, ніби читали.

Для них Україна була мостом, який мав перенести російську революцію на захід до Німеччини, перетворивши її на революцію світову. Шлях до конфлікту знову пролягав через Україну.

Війна, коли почалася, стала катастрофою: в Україні загинуло близько семи мільйонів. Після цього Україну міцно впаяли в Радянський Союз, і питання якийсь час здавалося вирішеним. З крахом комунізму багато хто вважав, що теза Макіндера застаріла і майбутнє належить незалежним і суверенним державам, вільним від амбіцій більших сусідів. Вони помилялися.

Саме він, фактично, займав почесне місце в свідомості Путіна. З однією, однак, корекцією: Німеччина була замінена на Захід у всій його повноті. Україна, за Путіним, стала полем битви цивілізаційного змагання між Росією та Заходом.

Він не відразу почав діяти. У перші роки своєї каденції він, здавалося, очікував (як і ті з оточення Бориса Єльцина, які стежили за кінцем Радянського Союзу), що українська незалежність триватиме недовго. Ще трохи – й Україна благатиме, щоб її забрали назад. Цього не сталося.

Хоча дехто з українців залишався під владою російської культури, політично українці схилялися до Заходу – і це показала Помаранчева революція 2004 року, коли проти фальсифікації виборів протестували мільйони українців.

Тож Путін змінив курс.

Згідно з цим планом, будь-які кроки Києва у напрямку Заходу мали каратися військовою агресією. Мета полягала в тому, щоб відокремити російськомовний схід України і перетворити решту країни на васальну державу, очолювану маріонеткою Кремля.

Тоді це здавалося фантастичним, безглуздим. Ніхто не вірив, що так може бути насправді. Але в останні тижні революції Майдану в Україні 2014 року, коли українці вимагали покласти край корупції та обрали західний вектор розвитку, з жахом стало зрозуміло, що Росія націлена на агресію. Так воно і виявилося: стрімкою операцією Путін захопив Крим та частину Донбасу. Але, що дуже важливо, його повномасштабні амбіції були зірвані – переважно завдяки героїчному опору добровольців на сході країни.

Путін прорахувався у двох аспектах. По-перше, він сподівався, що, як це було з його війною проти Грузії, Захід мовчазно проковтне його агресію проти України. Єдиної реакції Заходу він не очікував. По-друге, оскільки в його розумінні росіяни й українці були однією нацією, Путін вважав, що російським військам ледве потрібно ввійти в Україну, щоб їх зустріли квітами. Цього ніколи не сталося.

Простіше кажучи, переможна демократична революція майже неможлива в Росії, натомість життєздатний авторитарний уряд майже неможливий в Україні.

Причина цієї розбіжності має історичний характер. Аж до кінця Першої світової війни (а у випадку Західної України – до кінця Другої світової війни) українські землі перебували під сильним політичним і культурним впливом Польщі.

Цей вплив не був польським per se – це був радше західний вплив. За висловом гарвардського візантиніста Ігоря Шевченка, в Україні Захід був вдягнений у польські строї. Центральне місце у цьому впливі займали ідеї обмеження централізованої влади, організованого громадянського суспільства та певної свободи зібрань.

Він розпочав повномасштабне вторгнення, маючи, мабуть, на меті відсторонити український уряд від влади та умиротворити країну. Але російська агресія знову зустріла героїчний опір українців і об’єднала Захід. Хоча Путін може піти на подальшу ескалацію, він далекий від тієї військової перемоги, якої прагнув. Майстерний тактик, але невмілий стратег, він зробив свій найглибший прорахунок.

Він далі виходить із переконання, що воює не з Україною, а із Заходом на українських землях. Важливо зрозуміти цей момент. Єдиний спосіб перемогти Путіна – це перетворити його переконання, що Україна бореться не сама, а за допомогою Заходу і як частина Заходу, в кошмар реальності.

Як це можна зробити – чи то за допомогою гуманітарної та військової допомоги, чи включення України до Європейського Союзу, чи навіть надання їй власного плану Маршалла – залишається відкритим питанням. Важливою є політична воля відповісти на нього.

Зрештою, боротьба за Україну, як каже нам історія, – це значно більше, ніж просто Україна чи Європа.

Це боротьба за образ прийдешнього світу.