Любомир Гузар: Моя мрія про Соборність
Двадцять другого січня ми відзначаємо подію, яка відбулася ще на початку минулого століття, коли дві народні республіки об’єдналися в одну Українську державу.
Двадцять другого січня ми відзначаємо подію, яка відбулася ще на початку минулого століття, коли дві народні республіки об’єдналися в одну Українську державу. Такі дати треба не тільки пам’ятати і відзначати: вони є нагодою для глибоких роздумів і спонукою до дій.
Упродовж майже всієї історії наш народ потерпав від різноманітних поділів. Щось подібне ми переживаємо і сьогодні.
Можна перечислити багато сучасних поділів: схід – захід, північ – південь, багаті – бідні, влада – громадськість. Не можна оминути поділів на підставі віровизнання, національного походження, політичних переконань, мови тощо.
Ми повинні поміркувати, яка причина поділів і чи можна щось зробити, щоб їх подолати.
Наведемо один приклад. У 1925 році в Брюсселі проходив конгрес на тему об’єднання Церков, за тодішньою термінологією – Унійний конгрес. У ньому брали участь визначні постаті, які докладали зусиль до об’єднання. Між ними був також митрополит Андрей (Шептицький).
Йому, як одному із чільних членів оргкомітету, випала честь виголосити заключне слово. У цьому слові, цитую майже дослівно, він сказав: «Ми обговорювали також поділ між католиками і православними, але це не правильно, бо не існує поділу між католиками та православними. Поділ є між тими, хто бажає єдності, і тими, що її не бажають, незважаючи на те, чи вони католики, чи православні».
У нас сьогодні панує переконання, що є певні, чітко визначені, групи людей, яких слід уважати негативно налаштованими до загального блага: політики, олігархи, державні чиновники, працівники правозахисних органів і ще деякі інші.
На думку автора цих рядків, це неправильний підхід. Увесь наш народ, незалежно від зовнішніх відмінностей, поділяється на дві групи: ті, що бажають загального блага, ним переймаються та для нього працюють (не можна забувати, що хто працює для загального добра – сам справедливо користає), і ті, які живуть тільки для себе.
Тим, хто любить свій народ, треба допомагати, їх треба підтримувати, а тим, хто любить себе більше, ніж свій народ – треба допомогти його полюбити.
Члени другої групи – хоч і обіймають високі посади, втішаються впливами на суспільство, мають мільйони – є нещасними людьми. Вони живуть за триметровими огорожами, ховаються у своїх кабінетах, захищаються правоохоронними органами (дехто вже називає їх владозахисними) і спілкуються тільки з подібними до себе, бо всіх інших бояться.
У 60-х роках минулого століття в Сполучених Штатах Америки відбувалися великі суспільні зрушення – темношкірі громадяни, майже через століття після громадянської війни між білими і чорними, почали домагатися для себе рівних прав. У них був харизматичний керівник – Мартін Лютер Кінг. Перші слова його програмної промови були такі: «Я бачу мрію…».
Автор цих рядків також має мрію. (Правдоподібно, через цю мрію з нього будуть насміхатися.)
Яка це мрія?
Уявімо собі, що одного дня пролунає заклик: задзвонять дзвони, затрублять труби, загудять сирени, може, навіть, загримлять гармати. На цей заклик, який звучатиме в усій Україні, кожна людина візьме за руку того, хто стоїть по її правиці та лівиці, незалежно хто це буде. І тоді ми відчуємо, що всі ми є однаково людьми.
Це може бути щось більш драматичне, ніж те, про що говорив пророк Ісая: «Вовк буде жити вкупі з ягнятком, леопард біля козеняти лежатиме; телятко й левеня будуть пастися разом» (Іс. 11, 6).
Тоді те, про що мріяли наші предки і чого ми так прагнемо сьогодні – здійсниться.
Коментарі — 0