Інституту державних секретарів: очікування та вимоги

Варто нагадати, одним з важливих моментів реформи державної служби, який було визначено ще минулого року, а саме 24 вересня 2016 року у вигляді Стратегії реформування державного управління України на 2016-2020 роки є поява та функціонування посади державного секретаря. Станом на кінець минулого року, були вже призначені шестеро державних секретарів, а саме в Мінсоцполітики (Віктор Іванкевич), Мінекології (Геннадій Дмитренко), МЗС (Андрій Заєць), Мінрегіонрозвитку (Максим Малашкін), Міністерства юстиції (Ганна Онищенко), Міністерства інфраструктури (Андрій Галущак), Кабміну (Володимир Бондаренко). Примітно, що саме пан Андрій Галущак за результатами конкурсу на посаду держсекретаря міністерства інфраструктури Володимира Омеляна, в минулому вважався юристом Владислава Каськіва, що нині в бігах від української Феміди.

Як зароджувалась «ідея» держсекретарів

Взагалі, як чергова ідея фікс, «ідея» запровадження «державного секретаря» назріло на владному олімпі ще на початку 2000их років. Цікаво є те, що раніше ця посада існувала в Україні, начебто за зразком Європи та США. Однак запроваджений указом Леоніда Кучми у 2001 році інститут державних секретарів став механізмом Президента поставити «своїх (потрібних) людей» у кожній владній структурі. Тобто механізм «інститут державних секретарів» був для Кучми як одним із ключових чинників для більшої монополізації та узурпації влади В той час більшість опозиційних медіа та експертів дуже критично висловлювались щодо суті і формату існування посади держсекретаря, і зрештою у 2003 році указ був скасований тим же Леонідом Кучмою.

Що вимагається від державного секретаря по-суті?

Якщо ми відкриємо діючу нормативну базу що регламентує функціонування цього інституту, випливає, що «найвищий корпус державних службовців – в міністерствах – забезпечує реалізацію державної політики у певній галузі. Політику визначає міністр, а от її реалізацію має забезпечувати державний секретар. Держсекретар – фігура адміністративна, позапартійна і поза політична. І якщо міністр визначає політичні цілі роботи міністерства (наприклад, реформування системи охорони здоров’я), то вже держсекретар буде організовувати роботу команди, наявні ресурси, планувати конкретні заходи для реалізації цієї мети.

Основним завданням новопризначених держсекретарів, крім іншого, буде забезпечення реформування апаратів міністерств з метою підвищення прозорості та ефективності їх роботи.

Держсекретар має виступити як досвідчений і потужний менеджер, і оплата його праці має бути відповідною. Очевидно це спонукало наш уряд схвалити постанову, що передбачає додаткові надбавки за інтенсивність праці та за виконання особливо важливої роботи в розмірі, не менше 50% від посадового окладу кожна.

Державні секретарі та України: очікування та вимоги

Найголовніше очікування перед інститутом держсекретаря в тому, аби по-суті зберегти інституційну пам'ять та запобігти втраті часу через перестановку політичних фігур. Останнє, як не нав’язливо нам нагадує українське політичне минуло і «традиція» переформатування урядів. В середньому кабміни в нас зміняються майже щодва роки. Змінюються міністри – політичні фігури, і за ними йде верхівка їхнього апарату – заступники, керівники департаментів. Йдуть по різному, з тріском, з інформаційним шумом або «по-тихому». Йдуть з тієї ж політичної причини, бо вони є креатурами команди міністра. Проблематика ще й в тому, що коли новий міністр займає свою посаду і з нуля фактично розпочинає свою діяльність: формує команду, творить стратегії, налагоджує комунікацією із владною верхівю, прем’єром, главою держави. Втім ми розуміємо, що такій, новій команді потрібен час на адаптацію і запуск своїх ідей та стратегій, що суттєво гальмує як реформаторські починання та динаміку державної політики в певній царині. Останні ж, якщо мають місце, породжують незадоволення бізнесу та громадськості, продукуючи стереотипний підхід, що влада не дієздатна в певній сфері, що її проекти представляють некомпетентні персони. А це врешті-решт реально впливає на формування інвестиційного та репутаційного образу певного міністерства, очільника міністерства та взагалі інвестиційної привабливості в країні в тому державному секторі, яким опікується той чи інший міністр.

Правильний реформаторський задум у процесі реалізації може зустрітись з опором системи, пасивністю українців і банальними непорозуміннями при реалізації, стверджують експерти. Втім переконана, що не лише матеріальний аспект може вплинути на ефективність даного інститут. Вагомими чинниками є професійність скіл та реформаторська принциповість держсекретаря, політико-психологічна холоднокровність. Остання не менш важлива в наш час, оскільки українська політика давно вражена вірусом «політичної доцільності» політичних агентів при владі тож суб’єктивна користь не завжди є тотожною із національними інтересами.

Найголовніша вимога для якісного функціонування інституту державного секретаря це політична воля зберегти цей інститут для забезпечення стабільного функціонування виконавчої влади, ти самим знизивши залежність динаміки роботи кожного міністерства від наявності самого міністерства на чолі міністерства та його ім’я, політичної приналежності до ФПГ. Я веду мову до того, що коли вже сталася «біда» і міністр змінює свою політичну та владну прописку – державний секретар залишається на своєму місці. Відповідно команда держслужбовців на чолі з держсекретарем продовжить втілювати в життя розпочату реформу, по тому ж плану, перевіреними методами. У нового міністра може бути нове бачення, і держсекретар його підлеглий, але, новий міністр не має педалювати розпочату роботу команди на чолі з менеджером-держсекретарем. В кінці-кінців, в ідеалі міністерство має працювати під началом управлінця-держсекретаря, не зупинятися через зміни в уряді.