Прощати ворогів. Це ми вміємо

Оце сьогоднішнє свято мало би бути головним нашим національним празником

Бо це ми вміємо, о, це ми вміємо – прощати ворогів, співчувати ворогам, ставити себе на місце ворогів, перекладати вину ворогів на вищу інфернальну силу, шукати і знаходити їм виправдання та пом’якшуючі обставини, вважати ворогів не ворогами й доводити це навколишнім, ставати на захист ворогів і тих, хто їм допомагає, вмирати за їхнє право висловлювати свою думку та переконання вільно, вболівати, щоб їх не дай боже не назвали ворогами (хейтспіч!), не дискримінували, щоб вороги чогось не того не подумали й не показали по своєму ворожому телебаченню.

І в цьому немає нічого християнського. Християнська готовність прощати – це позиція сильної, впевненої, цілісної особистості. Вона означає: ти завдав мені шкоди, але ти не можеш забрати в мене найголовнішого й найважливішого, того, що в мене у серці, а будь-яка інша шкода мені, зрештою, не така страшна.

Наша манія прощення – це якийсь бридкий комплекс меншовартості, вічної жертви, вдячної ворогам уже за те, що вони звертають на неї увагу. Якщо мене вдарили в табло, значить, моє табло заступило шлях чиємусь кулаку, а отже, винен я. Синок, ти нє ушибся? – спросіло сєрце матєрі.

Хтось мудрий ще на початку російської інвазії сформулював позицію агресорів (не лише «путіна», а й тамтешнього суспільства, яке переважно підтримує агресію): «да как вы смеете защищаться?».

Оце перелякане «да как я смею защищаться?» бринить у кожному пості на захист ватників і адептів 23 лютого, у кожному дописі про «не всі росіяни однакові», у закликах не уподібнюватись лайфньюс і зверненнях до російського студентства.

Невже смерть і каліцтво має прийти в кожну родину, щоб природне людське ставлення до тих, хто нас убиває й калічить – і до тих, хто підтримує цих виродків грішми, словами, лайками в соцмережах чи чим завгодно, - витіснило цю овечу якість?