Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Неприємні аргентинські уроки для української економіки

    • Михайло Поживанов

      Політик, громадський діяч

    • Розсилка
    Неприємні аргентинські уроки для української економіки

    Україна ризикує поповнити собою перелік держав, де корупція, інфляція і загроза дефолту поставили хрест на майбутньому країни

    В України та Аргентини спільного небагато, проте деякі подібності все ж є. Чому про них важливо говорити зараз? Тому що в контексті можливого відкриття ринку землі ми ризикуємо повторити шлях Аргентини в аграрному секторі, котрий зараз цілком та повністю належить великим холдингам.

    Останні вісті з Аргентини мають слугувати уроком та попередженням. Ця країна довго опиралася китайській експансії, але зрештою здала свої позиції під тиском обставин. А обставини ці наступні. В світі, як відомо, не так вже й багато доступних родючих земель, які дозволяють без великих капіталовкладень збирати високий урожай. Наприклад, в Китаї, де знаходиться найбільший рослинницький агрохолдинг в світі Beidahuang Group (земельний банк становить понад 5,4 млн. га), не вистачає орних земель. Ще в 2011 році компанія почала пошук земель для виробництва сої в інших країнах світу. Для того, щоб взяти в оренду 234 тис. га землі під вирощування сої в Аргентині, китайцям довелося інвестувати 1,5 млрд. доларів.

    У цьому році, згідно з липневим повідомленням британської «Ґардіан», Beidahuang Group вдалося домовитися про покупку ще 320 тис. га в Аргентині, на що країна пішла через дефолт і заради пакетних інвестицій з КНР. Відомо, що до цього інвестиції КНР в сільське господарство Аргентиною були небажаними – в першу чергу через настрої місцевого населення і бізнесу. Незадоволення місцевих, зокрема, підігрівалося подорожчанням орних земель в зв'язку з підвищеним попитом на них. Наприклад, в провінції Санта-Фе оренда виросла з 150 доларів за гектар в 2001 році до 650 доларів у 1917-му, за даними газети La Nacion. Коли подібна вартість стала для «туземців» непідйомною, на аргентинський земельний ринок зайшли китайці. І, звісно ж, не вони одні.



    Подібна картина має місце й у Бразилії. Але що відбувається із сільським населенням цих двох країн? Власне, його де-факто нема, настільки глибокою є деградація цієї верстви. Для того, щоб зрозуміти, як до цього дійшло, треба бодай кількома штрихами окреслити історію Аргентини в ХХ столітті. А почати можна з того, що перед Першою світовою війною Аргентина вважалася однією з найбільш процвітаючих і багатих держав світу. Станом на 1913 рік тільки сім країн світу мали більш високий доход на душу населення. Від Аргентини суттєво відставили Італія, Іспанія та Японія, а Франція та Німеччина мали співставні з неї економічні показники.

    Такий прорив Аргентині забезпечило якраз сільське господарство. По-перше, в розпорядженні країни були практично необмежені простори вільної родючої землі. По-друге, відносно високий рівень освіти серед населення відкрив можливості для застосування в сільському господарстві провідних на той момент технологій. І, по-третє, приплив дешевої, але порівняно кваліфікованої робочої сили укупі з високим попитом на неї дав додатковий поштовх економіці, яка в 1890-1910-х роках зростала приблизно на 6% на рік, що в три рази перевищувало середньосвітовий рівень.

    Але вже наприкінці 1920-х-початку 1930-х років золотий вік Аргентини закінчився. Велика депресія в США та Європі вдарила в першу чергу по виробникам сировини, в тому числі і сільськогосподарського – зачепили ці процеси й Аргентину. Але все б не було так сумно, якби не два військові перевороти в цій державі: спочатку перший, а потім й другий, котрий дав шлях у велику політику одній з найбільш суперечливих фігур в Латинській Америці XX століття – Хуану Перону. Військові залишалися при владі до 1982-го, коли Аргентина зазнала відчутної поразки у війні за Фолклендські острови. Відтак вперше за тривалий час пройшли вибори, і демократія буцімто була відновлена, хоча керівна верхівка країни залишалася вкрай корумпованою.

    Що було далі? Короткочасний економічний прорив і зростання, яке, тим не менш, в зародку вбила криза 1998 року. З тих пір аргентинська економіка розвивається як мокре горить. В середині 2000-х років, щоправда, вдалося повернутися до зростання за рахунок чергового витка цін на сировину, але нова глобальна криза знову перервала цей рух. Але, швидше за все, деградація Аргентини пов'язана не так з економікою, як з політикою. Відсутність демократії та превалювання олігархічних інтересів, бездумний популізм, управління економікою некомпетентними військовими – все це в сумі і дало незадовільний результат.

    Все це далеко не повністю збігається з тими обставинами, через які пройшла Україна, але спільні точки дотику є: і той таки тоталітаризм у бекграунді, і непрофесіонали при владі, і поправка на олігархію, і вирішальна ставка на власну сировину. Та й вихідні агродані у нас де в чім подібні: та сама неозора рілля, слабкі позиції місцевих аграріїв, попит на чорноземи з боку закордонних гравців, відсутність чіткого розуміння з боку держави відносно того, у який спосіб слід рятувати від остаточного зубожіння та зникнення село.

    А остання проблема – якщо вже перенестися з Аргентини в Україну – стоїть особливо гостро. Згідно із даними Держстату, у сільській місцевості мешкає близько третини українців, але за останні 18 років селян поменшало майже на чверть (із 16,9 млн. до 13 млн.), тоді як чисельність містян за цей період упала заледве ніж на 16% (із 34,8 млн. до 29,3 млн.).

    А ось й інші цифри: із 1990 по 2018 роки в Україні зникли з мапи 426 сільських населених пунктів. Однак справжня кількість «вимерлих» сіл набагато більша: від 2014 року 369 безлюдних сіл просто не були зняті з державного обліку (це у 2017-му засвідчив Інститут демографії та соціальних досліджень НАНУ). На межі зникнення перебуває ще 4684 села, де станом на 2015 рік мешкало до 50 осіб у кожному. Зайве казати, що вимиранню сіл сприяє як превалювання кількості померлих над народженими, так і трудова міграція – і внутрішня, і за межі держави.

    Звісно, є й великі села, де люди продовжують жити, створювати ОТГ, розвивати аграрний бізнес, але до пасторальної картинки далеко й там. Теоретично замість неефективної колгоспної системи опорою місцевих економік мали б бути фермери. Але станом на 2014 рік у сільському господарстві України було 52,5 тис. суб’єктів господарювання (у середньому 1,7 «штук» на одне село), серед яких 71,3% становили саме фермерські господарства. Однак ринку праці вони не оживили: за статистикою 2014-го, із-поміж населення, зайнятого в сільському господарстві, на фермах працювало трохи більше як 3%.

    За відсутності потужних стимулів для того, щоб лишатися у селі та займатися фермерством (а найпершим таким стимулом мало б стати адекватне оподаткування селян), українські аграрії підштовхнуть нашу «неньку» до наслідування аргентинського шляху. Відкриття ж ринку землі (знову таки: за відсутності зацікавлення з боку вітчизняних власників!) лише посилять цю тенденцію.

    А відтак Україна ризикує поповнити собою перелік держав, де корупція, інфляція, регулярні економічні кризи, сильна залежність від зарубіжних інвесторів, загроза дефолту поставили хрест на майбутньому країни, котре обіцяло бути успішним і мало для цього усі необхідні передумови.

    Джерело: Лівий берег

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома»
    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Кирило Сазонов
    Кирило Сазонов

    Політичний оглядач

    Сергій Фурса
    Сергій Фурса

    Спеціаліст відділу продажів боргових цінних паперів Dragon Capital

    Костянтин Боровой
    Костянтин Боровой

    Російський політик

    Тарас Чорновіл
    Тарас Чорновіл

    Журналіст, політичний діяч

    Ігор Ейдман
    Ігор Ейдман

    Соціолог

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ