Про шкоду та користь обов’язкового декларування доходів

Коли в країні катастрофічно не вистачає грошей (а саме така біда спіткала Україну), наповнювати казну можно різними шляхами. Можна різко урізати чиновницький апарат, ліквідувати непотрібні відомства, кардинально скорочувати платню чисельним клеркам абощо. Можна піднапружитися й замість створення преференцій партнерам по бізнесу запровадити в країні врешті-решт нормальний інвестиційний клімат. Можна навіть збільшити оподаткування, але великим «рибам», тим діячам, котрі регулярно фігурують у «Форбсі» в сотні багатіїв.

Але наш уряд не шукає простих, випробуваних іншими шляхами. Він створює кільканадцять антикорупційних установ, очільники яких отримують захмарні зарплати та виписують собі фантастичні премії. Не чіпає олігархів, але дочавлює «пересічних громадян», нищить малий і середній бізнес, котрий був рушійною силою і Помаранчевого майдану, і Революції гідності. Навіщо все це? Складно сказати. Мабуть, щоб випробувати терпіння соціуму, котрому на цей раз підкидають ідею тотального декларування доходів. Ідею, котра востаннє звучала наприкінці 2014-го, але так і не була втілена.

Тоді йшлося про те, що кожен громадянин зобов’язаний заповнити податкову декларацію. Часу на це давалося – по листопад 2015-го. Якщо фізична особа не задекларує доходи, то податкова автоматично вважатиме, що вартість активів платника податків становить 200 тис. грн. А ще податкова може перевірити витрати платника податків, якщо вартість його активів перевищує задекларовану суму доходів у розмірі 40 мінімальних зарплат  (48720 грн). Рішення про перевірку прийматиме керівник місцевої податкової – передбачалося, що фіскальні органи знову отримають повний карт-бланш на будь-який «бєспрєдєл».

Що натомість нового у 2017 році? А у 2017 році нардепи готують законопроект, чиї норми – поки що на стадії обговорення. Дискусійним є момент відносно того, з якої суми має стартувати загальне оподаткування. Одні пропонують зробити «порогом» 500 тисяч гривень, які власник відобразить у «нульовій» декларації, інші – мільйон або два. Окрема тема для суперечок: що саме має входити в умовні 500 тисяч? Пропонується включити в цю суму вартість житла, а також – особисті заощадження та зарплату, отриману протягом року.

Як не складно прорахувати, в останньому випадку подача податкових декларацій стане актуальною подією для переважної більшості громадян. Адже, де б вони не мешкали, нерухомість дешевша за 500 тисяч гривень (18,5 тисяч доларів) існує навряд чи. З мільйоном ситуація може дещо вирізнятися, але не набагато. Дехто з експертів пропонує вивести з категорії декларантів всіх пенсіонерів та осіб, котрі мають одне джерело доходів. Хоча все це – повторюю – залишається на етапі попередніх консультацій.  

Мені можуть заперечити, що в усіх цивілізованих країнах громадяни подають податкові декларації, і ніхто не оскаржує подібний хід речей. Все правильно, але ключовим тут є слово «цивілізованість». Так, у США, Канаді та подекуди у Європі існує практика загального декларування, але вона більш гнучка. Крім відповідальності за неподання декларації, в цих країнах також передбачена мотивація шляхом надання пільг, які залежать від кількості утриманців у родині або, наприклад, від наявності іпотеки. Протягом року податкові органи стягують податок за певною ставкою, але наприкінці року роблять перерахунок, після якого досить швидко повертають податки. Наше законодавство до подібного просто не адаптовано. Та й реалії наші є зовсім іншими.

Світовий банк свого часу підрахував, що український бізнес у тій або іншій формі виплачує 135 різних податків. Це – абсолютний світовий рекорд. Друге місце в цьому рейтингу посіла Румунія зі своїми 113 податками. «Бронза» – за Ямайкою з 72 податками. Але Україна бере не тільки «кількістю», вона успішна і у «якості» оподаткування. Із існуючими податками не просто розібратися навіть представникам малого та середнього бізнесу, а хто надаватиме допомогу щодо заповнення декларацій, наприклад, пенсіонерам або простим людям, далеким від подібних нюансів? Адже далеко не кожен в нашій країні може дозволити собі звернутися по допомогу до приватного бухгалтера, аудитора або юриста.

Наступний момент. Після ухвалення відповідного закону можуть виникнути проблеми з системою контролю. Фіскальній службі доведеться обробляти великий масив інформації, проте невідомо, де і як зберігатиметься вся ця інформація, і чи не потрапить вона до рук зловмисників. Адже вже зараз електронні бази з даними платників податків можна доволі легко придбати на тій таки київській Петрівці, а після того, як у відкритий доступ потраплять вся або майже вся інформація про добробут українців, не залишиться жодного громадянина, котрий не опинився би в зоні ризику.  

Іще одна кардинальна помилка полягатиме у підвищенні до статусу караючої Немезиди працівників фіскальних органів. Як швидко розбещує безкарність, ми знаємо з власної історії. Творення поліційної держави (з акцентованими функціями РНБО, з правом податківців вламуватися у приватну власність з метою «перевірки») завжди обертається проти свого творця. Поліція – хоч «звичайна», хоч податкова – іще не врятувала жодну владу. Нинішні українські правителі іще переконаються у цьому на власному досвіді.  

Крім того, вже зараз в Україні банківська таємниця, котру оберігають та шанують в усьому світі, перестала бути таємницею. Ще минулого року президент Петро Порошенко підписав закон про часткове розкриття банківської таємниці, а відтак Мінфін отримав доступ до інформації про депозити і банківські перекази фізичних осіб. Тепер чиновники можуть відстежити велику покупку, зроблену за допомогою банківської карти або ж поповнення депозитного рахунку. Крім того, інформація з реєстрів дозволяє відстежувати купівлю нерухомості та автомобілів.

Фактом знищення банківської таємниці зруйновано і презумпцію невинності – економічної зокрема. Перевірки фіскальними органами можуть стати чудовим інструментом для тиску та репресій. Так було, приміром, в часи Кучми, коли з редакцій опозиційних видань тижнями не виходили податкові «перевіряльники». Навряд чи це зміцнить симпатії українців до влади, тим паче, що в суспільстві й без того існує недовіра до держави та її чиновників, оскільки відсутній реальний громадський контроль за витрачанням бюджетних коштів, і, навпаки, є маса прикладів нецільового їх використання та зловживань в цій сфері.

А відтак якщо вже вводити обов’язкове декларування, то цей процес слід супроводити лібералізацією норм Податкового кодексу, зниженням ставок, спрощенням адміністрування. Це – аксіома, котра не потребує доказування, адже коли держава щось бере або щось вимагає від своїх підданців, вона має запропонувати натомість певні преференції. До того ж тут є питання й морально-етичного порядку: поки влада не в змозі відзвітувати про витрачені гроші платників податків, не можна жорстко вимагати від соціуму сплати всіх податків. При сучасному рівні корупції, яка квітне у найвищих кабінетах, це просто непристойно.

І про головне. Те, що, зі слів Гройсмана, приблизно 50% української економіки знаходиться в тіні, швидше за все, відповідає дійсності. (Хоча тут слід взяти до уваги, що прем’єр говорить про відкати з бюджетного фінансування по капвкладенням, повернення ПДВ, рефінансування банків тощо, тобто про речі, які жодним чином не стосуються пересічних громадян).

Але те, що обов’язкове декларування зламає такий стан речей, є доволі наївним сподіванням.  Загальне декларування в тому вигляді, в якому його бачить уряд, не приведе до очікуваного ефекту і не знизить рівень тінізації економіки. Оскільки отримувачі по-справжньому солідних тіньових доходів як не декларували їх до сьогоднішнього дня, так і не будуть декларувати у майбутньому.

Виводити з тіні високопосадовцям слід передусім самих себе, а інші категорії громадян, як то кажуть, «підтягнуться» в процесі. Без унаочнення того, як можна добровільно розстатися з незаконно отриманими мільйонами та мільярдами, «антикорупціонери» державного рівня не доб’ються взаєморозуміння з українським соціумом. Бо їхній приклад має надихати, а не породжувати ще глибше несприйняття.