Сім років потому, 11 вересня 2001-го це місце перетвориться на суцільний попіл

Два десятиріччя тому. Вересень 1994-го. Дах однієї з веж-близнюків Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку. Сім років потому, 11 вересня 2001-го це місце перетвориться на суцільний попіл. Пішов з життя автор цієї світлини. Померла газета, в якій я тоді працював. Почили в Бозі юнацькі сподівання на хутке перевтілення країни.

Тоді страшенно засмучувало, як мало по той бік океану цікавляться Україною, як мало про неї знають, як легковажно судять. «Не ображайтеся, та за 20 років держави з такою назвою не існуватиме…», — роздратовано переконували одні. «За 20 років ви не впізнаєте свою країну!» — натхненно запевняли інші.

20 років минуло. Світ змінився. Україна теж. Існує. Стоїть. Не те, щоби не рухається, ні. Проте змінювалася не так стрімко й не так разюче, як хтілося. На тлі буцімто докорінно зміненого світу наш доробок здавався неохайним ремонтом у занедбаній хаті. Донедавна.

Нині окремі закордонні політики та цілі країни до болю нагадують гравців та масовку з 80-х чи навіть 30-х років минулого сторіччя. І з’являється зухвале відчуття, що саме ми отримали шанс змінити світ. Якщо вони цього на відчувають або не розуміють, їхня справа. Наша справа – змінитися самим. Змусити змінитися їх. Відвертих ворогів та удаваних друзів.

Наші вежі міцніші. Бо стоять на намолених місцях.