Кримський вимір «Великого терору» 1937-1938 років

Майже непоміченою пройшла в Україні дата, пов’язана зі страхітливими подіями в житті українського і кримськотатарського народів, і не лише їх. Ідеться про 80-ліття лютнево-березневого (23 лютого – 5 березня 1937 року) пленуму ЦК ВКП(б), який дав старт так званому «Великому терору» 1937-1938 років, у результаті якого, за офіційними даними, було заарештовано за звинуваченням в антирадянській діяльності 1 мільйон 548 тисяч 366 осіб, із яких смертні вироки винесли 689 тисячам 898 особам.

На додачу до цього, в адміністративному порядку переселяли з місць постійного проживання мільйони людей. Точна цифра невідома, але її розміри засвідчують рядки з оперативного наказу наркома внутрішніх справ СССР Миколи Єжова №00447 від 30 червня 1937 року: «…Семьи лиц, репрессированных по первой категории, проживающие в пограничной полосе, подлежат переселению за пределы пограничной полосы внутри республик, краев и областей. Семьи репрессированных по первой категории, проживающие в Москве, Ленинграде, Киеве, Тбилиси, Баку, Ростове на Дону, Таганроге и в районах Сочи, Гагры и Сухуми, подлежат выселению из этих пунктов в другие области по их выбору, за исключением пограничных районов». Репресовані «за першою категорією» – це, як легко зрозуміти, розстріляні. Також лише за неповні півтора року було «вилучено» (термін НКВД) 25 тисяч 342 дітей «ворогів народу» віком до 15 років.

Якщо перші хвилі сталінських репресій на зламі 1920–30-х років і пізніше були спрямовані передусім проти «чужих» або «попутників» – непартійної інтелігенції, колишніх офіцерів царської армії, колишніх членів заборонених і розгромлених соціалістичних партій, заможних селян, багатих непманів, нерозкаяних учасників опозиційних груп у ВКП(б), а протягом 1932–33 років – проти селянства України й низки автономних республік, – то вістря Великого терору 1937–38 років було повернуте насамперед проти «своїх».

Тобто проти тих, хто лояльно ставився до радянської влади, а нерідко був її опорою. Це і «трудова інтелігенція» (за сталінською логікою, існувала й «нетрудова»), і партійна номенклатура всіх рівнів – аж до членів політбюро ЦК ВКП(б), і військовики, також усіх рівнів, – аж до маршалів (було знищено троє з п’яти наявних), і «націонали» як такі (за «національними» справами за півтора року розстріляли 247 тисяч 157 осіб), і комуністи-іноземці, які переїхали до СССР (репресували 80 відсотків політемігрантів), і, нарешті, самі «славетні чекісти». А разом із ними – члени їхніх сімей, близькі й далекі родичі, з дітьми включно.

Що стосується Криму, то тут головними об’єктами терору стали військові моряки (включно з командувачем Чорноморського флоту Іваном Кожановим) та кримськотатарські, як тоді говорили, «кадри» – партноменклатура й інтелігенція, і без того вже значною мірою понищені під час репресій 1928-30 років, спрямованих проти Велі Ібраїмова та його «команди».

Загальна «технологія» початкових етапів більшовицького Великого терору була в чомусь ще більш цинічною й жахливою, ніж у нацистського терору. Вона включала два основних методи. По-перше, санкціоновані «згори» й централізовано організовані арешти (наслідком яких здебільшого ставали розстріли) партійних, господарчих і військових кадрів, які входили до номенклатури ЦК і секретаріату й політбюро ЦК. Ці арешти тягнули за собою інші, коли «під ніж» ішли колеги й друзі заарештованих, свідчення на яких буквально вибивалися з «ворогів народу». По-друге, Москва спускала «вниз» план – знайти й заарештувати стільки-то «ворогів народу», з них розстріляти стільки-то, відправити до ГУЛАГу стільки-то. При цьому без відповідних санкцій не допускалося перевищення планових показників, а от не виконувати план категорично заборонялося: якщо Москва вирішила, що у вашому регіоні стільки-то сотень «контрреволюціонерів» заслуговують кари на горло, ви повинні саме стільки їх знайти та знищити. Ясна річ, що «центр» завжди йшов назустріч проханням «знизу» про збільшення планів, бо ж ті, хто потрапив у лабети НКВД, давали свідчення на тих, хто поки що був на волі, а на додачу мільйони радянських людей добровільно писали доноси…

«Технологія» Великого терору була в чомусь більш жахливою від нацистського терору

Отже: майже всі вищі командири та значна частина середнього командного складу Чорноморського флоту (ЧФ) (1040 осіб) протягом 1937–38 років були «вичищені» з флотських лав, третина з них заарештована НКВД за «контрреволюційну змову». Серед розстріляних, крім згаданого вже командувача флотом флагману флоту 2 рангу Кожанова, були член Військової ради ЧФ армійський комісар 2 рангу Ґугін і два політпрацівники, які замінили його на посаді: дивізійний комісар Земсков, за ним – дивізійний комісар Мезенцев, начальник політуправління ЧФ дивізійний комісар Фельдман і його заступник дивізійний комісар Мустафін, командир Севастопольського головного військового порту дивізійний інтендант Гур’єв, помічник командувача ЧФ дивізійний інтендант Курков, командир укріпрайону комбриг Кисельов, начальник політвідділу бригади крейсерів бригадний комісар Субоцький, прокурор ЧФ бригвійськюрист Войтеко, начальник гідрографічної служби ЧФ капітан 1 рангу Домініковський, командир лінкора «Паризька Комуна» капітан 1 рангу Пуга, начальник курсів комскладу ЧФ капітан 1 рангу Тилічеєв. Декому пощастило: скажімо, командир 1-ї бригади підводних човнів флагман 2 рангу Васильєв на багато років потрапив до ГУЛАГу...

Результатом виконання настанов лютнево-березневого пленуму ЦК ВКП(б) на флоті стало катастрофічне падіння його боєздатності. Підлеглі не довіряли своїм командирам (надто багато їх раптом виявилося «ворогами народу»), командири боялися виявляти свою вимогливість і боротися з порушеннями дисципліни (а якщо скривджений напише донос?), число знавців морської справи, і без того не надто значне після попередніх пертурбацій, впало ледь не до нуля, на командні посади висувалися не підготовлені до них люди (бо інших просто не було), навчати флотську молодь стало нікому – і так далі.

І все це вилилось у загальне пияцтво, що набуло наприкінці Великого терору небачених досі на флоті масштабів – у горілці й самогоні топили страх…

Але, схоже, для Сталіна та його найближчого оточення все це були речі другорядні: головне, що командири всіх рівнів тепер без вагання виконували будь-який, навіть найбезглуздіший наказ, самі йшли на вірну смерть і вели за собою підлеглих. От тільки ініціатива, готовність ризикувати та брати на себе відповідальність, бажання зберегти бійців були атрофовані майже в усього командного складу, і не лише ЧФ. Панічний страх командного складу перед НКВД та недовіра бійців до своїх командирів стали чи не головними чинниками катастрофічних поразок Червоної армії та флоту протягом 1941-42 років.

Репресії проти кримських татар

Що ж стосується кримських татар, то спрямована проти них хвиля Великого терору мала головними наслідками не лише фізичне знищення решток гуманітарної й управлінської еліти, а й національну деморалізацію. Справді: якщо «ворогами народу» офіційно визнані – з відповідними наслідками – ті, хто був лояльним до радянської влади й будував цю владу на півострові, то чого ж тоді хочуть більшовики від кримчан? Чому вони під прикриттям гасел модернізації намагаються звести нанівець наслідки творення модерної кримськотатарської нації у ХХ столітті? Чому в автономній Кримській республіці (а вона після створення мала виразне кримськотатарське «забарвлення»), відсоток представників корінної нації постійно зменшується – і це при традиційно високій народжуваності у сім’ях кримчан (1926 рік – 25,3 відсотка кримських татар, 1934 рік – 23,8 відсотка, 1937 рік – 20,7 відсотка, 1939 рік – 19,4 відсотка)? Чому за ці ж роки відсоток етнічних росіян у населенні Криму зріс – зовсім не за рахунок народжуваності – з 42,7 до 49,6 відсотка?

Першим із помітних кримськотатарських діячів, заарештованих на виконання рішень плетуну ЦК ВКП(б) і вказівок Сталіна стосовно пошуку прихованих «ворогів народу», став редактор республіканської газети «Ені Дунья» Баяджиєв. Це сталося 11 березня 1937 року. Далі «червоне колесо» покотилося безупинно. 5 і 7 квітня заарештовані знані інтелектуали Айвазов й Акчокракли, які тоді викладали в Алупці, 28 квітня – відповідальний працівник радіокомітету Рефатов, 26 травня – колишній редактор газети «Ені Дунья», освітянин Недим, 15 червня – нарком землеробства Кримської АССР Мусаніф і директор педінституту Бекіров, 31 липня – колишній другий секретар обкому партії, потім нарком просвіти Чагар… І, нарешті, 17 вересня опинився за ґратами голова Совнаркому республіки Абдуреїм Самедінов.

Арешт за тих обставин означав одне: смерть. На початку Великого терору нарком внутрішніх справ Криму (а разом із тим – керівник структур НКВД на ЧФ) Тіте Лордкіпанідзе гордо звітував, що за період із 1935-го по травень 1937 року ліквідовано 25 шпигунських, контрреволюційних і терористичних груп, розстріляно понад 500 «ворогів». Але такі показники були визнані у Кремлі й на Луб’янці недостатніми – і 22 червня заарештували самого Лордкіпанідзе, а через два місяці – розстріляли.

«Звичайних» інтелігентів і номенклатурних працівників нижчої й середньої ланок відправляли на розстріл майже одразу після арешту. Натомість найвизначніших кримськотатарських політичних і культурних діячів певний час – від року до півроку – протримали за ґратами (очевидно, Сталін вирішував, чи не організувати ще один гучний публічний процес), а потім усіх 17 квітня 1938 року поставили до стінки у дворі Симферопольської тюрми НКВД. Серед розстріляних того дня – художник, етнограф й історик Усеїн Боданинський, філолог, письменник й археолог Осман Акчокракли, поет, філолог і педагог Абдулла Лятіф-заде, громадський діяч, педагог і письменник, колишній голова Курултаю Асан Сабрі Айвазов, громадський діяч і театральний критик, колишній нарком просвіти Мамут Недим, голова Спілки письменників Криму Ільяс Тархан, нарешті, згаданий уже голова уряду автономії Абдуреїм Самедінов – і чимало інших знаних представників кримськотатарського народу.

Чи були в чомусь винні жертви Великого терору, розпочатого лютнево-березневим пленумом ЦК ВКП(б)? Якщо й були, то тільки в тому, що пішли в силу тих чи інших причин на компроміс із тоталітарною більшовицькою владою (тобто Кремлем і Луб’янкою) чи вірили її гаслам і служили їй…

P.S. 25 березня президент Петро Порошенко підписав указ №75/2017 «Про заходи у зв’язку з 80-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937–1938 років». В цьому указі накреслено чимало заходів щодо вшанування пам’яті жертв «злочинів, вчинених комуністичним тоталітарним режимом проти Українського народу», але жодним словом не згадані жертви кримськотатарського народу та терор проти нього.