Литвин завжди Литвин

«Для початку треба мати партії, а не бізнес-структури, щоб обирати за партійними списками. Нам потрібне політичне структурування суспільства і давайте скажемо людям прямо, за рахунок людей ми будемо домагатися політичного структурування суспільства. Але при цьому, шановні колеги, відмініть фінансування, яке ви собі поклали за два роки мільярд і в цьому році 513 у бюджеті і кажете, мало, що треба мільярд. Як новим політичним силам пробитися, коли ви себе хочете законсервувати в цьому затхлому залі. І, нарешті, ще один момент. Треба, щоб були створені нормальні умови для того, щоб були дебати, для того, щоб був доступ до засобів масової інформації, вони ж зараз монополітизовані (так у стенограмі – С.Г), олігархи патронують певні політичні групи і дають виступати на каналах певним групам людей, і ви це все добре знаєте. Тому давайте будемо вести чесний діалог і приймати справді те рішення, яке б дозволило нам мати політичну відповідальність».

Отакий от революційний виступ, перейнятий антиолігархічними інвективами та народолюбними настановами. Хто ж цей сміливець, який кидає у вічі всій Верховній Раді звинувачення у «затхлості», хто вимагає деолігархізації мас-медіа, хто обстоює чесність у політиці?

Це – Володимир Литвин. Той самий.

Уже з цієї короткої довідки зрозуміло, що Володимир Литвин безпосередньо причетний до створення в Україні кланово-олігархічної системи, участь у чому він брав у складі команди Леоніда Кучми. Судіть самі: з липня 1994 року, одразу після інавгурації Кучми, Литвин обіймає посаду помічника глави держави з питань внутрішньої політики. Те, що в Україні справді нині сутужно з ідеологічними партіями – значною мірою наслідок роботи Литвина в адміністрації Кучми; нагадаю, що в середині 1990-х такі партії існували, а потім поступово чи розкололися чи зійшли на пси під тиском «політичних холдингів», які в міру концентрації неправедно нажитого капіталу змінилися відверто олігархічними проектами. До речі тоді, в 1990-х, Литвин виступав із практично нинішніх позицій: що політичне структурування суспільства відсутні, що партії представляють собою лише кілька відсотків населення. А зараз він вимагає скасування державного фінансування парламентських партій, щоб вони або зникли, або і в майбутньому не могли існувати без олігархів… Маємо послідовність, гідну кращого застосування, чи не так?

Вісім років на відповідальних посадах в адміністрації Кучми, чотири роки на чолі сформованої на піку кучмізму Верховній Раді. Варто згадати, що на виборах 2002 року очолюваний Литвином блок «За єдину Україну!» (або ж «За ЄдУ», як його охрестив народ) з тріском провалився, набравши 11,8% голосів (найбільше у Донецькій області, оскільки до блоку входила Партія регіонів, яка забезпечувала голоси стандартними для себе методами), проте став більшістю Верховної Ради, а самого Володимира Михайловича посадив у крісло голови парламенту. Яким чином? Дуже просто. Зі ста депутатів, які кандидували в ролі «незалежних», віддалених від влади й опозиції, 99 раптом увійшло в «ЗаЄдУ». До цього додалася група перекинчиків з «Нашої України», з числа особистої креатури Віктора Ющенка. Що ж, у програмі блоку була «консолідація демократичних сил в українському суспільстві», і вона відбулася – від В.Литвина до В.Януковича, від Д.Табачника до В.Бойка.

Чи потрібно описувати в деталях подальшу політичну діяльність Володимира Литвина? Думаю, ні. Зазначу лише, що у березні 2010 року Литвин брав активну участь у формуванні на неконституційній основі уряду Азарова, а у жовтні того ж року – в конституційному перевороті. На додачу, деякі члени родини Литвинів – класичний, хоч до підручників, приклад непотизму та імплантації до олігархічного середовища (охочі легко можуть знайти чимало цікавого про це у «Вікіпедії»). Й от тепер, напередодні четвертої річниці Революції гідності, співавтор кучмізму, а перед тим – автор кандидатської дисертації «Діяльність Комуністичної партії України з вдосконалення підготовки викладачів суспільних дисциплін (1966–1975 рр.)» та – ще за радянських часів – відповідальний працівник ЦК Компартії України вчить нас усіх демократії, парламентаризму й захисту народних інтересів. Агов, шановні співгромадяни, а чи була вона взагалі, ця революція?