Осердя терору: Кремль і Луб’янка

В останні роки терор для українців перестав бути абстрактним поняттям. І поза Україною наші співгромадяни потрапляють у сферу дій глобальних терористів, передусім ісламістських, і у самій Українській державі немає спокою – як від численних банд «сепарів» на Донбасі, так і від невеликих терористичних груп, які діють на більшості території країни. Але якщо у сферу дії ісламістських терористів українці потрапляють випадково, то жертвами терористів із «русского мира» й українські громадяни, й ті опозиціонери, які приїхали до Києва з пострадянських держав, стають цілком закономірно. Але при цьому багато хто – навіть із числа досвідчених політиків як вітчизняних, так і зарубіжних, - щиросердо дивуються: чому це Кремль та Луб’янка примудряються діяти так масштабно і цинічно, нехтуючи всіма писаними і неписаними соціальними та моральними нормами, а водночас ефективно використовуючи у своїх інтересах вельми норовливий «людський матеріал»? Тим паче, здивування, а частіше й пряме заперечення викликають фактографічні дані й аналітичні розвідки, які розкривають зв’язок Москви з міжнародним (або, як його іноді називають, глобальним) тероризмом як у минулому, так і сьогодні.

Як на мене, таке здивування і нерозуміння є прямими наслідками забування, що Кремль та Луб’янка завжди добре вміли використовувати як ідейні радикально-екстремістські групи на Заході та Сході, перетворюючи їх на терористичні організації, що діють на користь Москви, так і найманців різного штибу, часом досвідчених професіоналів. І, звісно, слід пам’ятати, що є ще одна категорія надзвичайно небезпечних терористів: кадрові офіцери раніше радянських, а тепер російських спецслужб.

Практики терору проти своїх супротивників із-за кордону – масового чи точкового, спрямованого на зміну влади чи на дестабілізацію та залякування людей – Москва не припиняла ніколи, хоча іноді така практика як інструмент політики вимушено відсувалася на другий чи третій план, та не надовго.

А розпочалося все давно, в «буремному 1918-му», і продовжилося в 1920-ті, під час непу і «мирного співіснування» з Заходом. Для експорту революції та насадження ідей комунізму в різних регіонах планети створений та очолений російськими більшовиками Комінтерн сформував таємні школи, більшість із яких перебувала тоді під Москвою. «Професійні революціонери», які мали чималий досвід терору та нелегальної роботи, планомірно готували тисячі і тисячі своїх клонів із Європи, Азії та Латинської Америки. Підготовка кадрів мала подвійне призначення: розгорнути масовий терор у разі війни тієї чи тієї держави з СРСР та розкладати зсередини ці держави та їхні збройні сили в мирний час. До речі, на таких курсах пройшли підготовку і деякі персони, які згодом здобули високі посади в Третьому рейху…

Із 1930 року навчальні курси та школи для активістів Комінтерну в СРСР більше часу стали присвячувати освоєнню радіосправи, методів саботажу, проведенню диверсій та терактів і – зокрема – виготовленню й використанню вибухових пристроїв. Ясна річ, Кремль і Луб’янка не тільки навчали свою агентуру (в тому числі й ідейну) специфічним методам політичної боротьби, а й щедро її фінансували – сьогодні це документально підтверджено. Підготовлені Комінтерном та Луб’янкою комуністичні бойовики встигли у 1920 — 30-х повоювати в Польщі, Естонії, Литві, Китаї, Індії, Іспанії, Індонезії, Персії і навіть у Бразилії, намагаючись спрямувати закономірні соціальні протести та національно-визвольні рухи у найрадикальніші річища, що були вигідні Кремлю. По Другій світовій війні вцілілі фахівці з терористично-диверсійної діяльності обійняли керівні посади в органах безпеки «країн народної демократії» і зайнялися терором проти власних народів.

Не забували й політичних емігрантів. Петлюра, Коновалець, Ребет, Бандера – це тільки найзначніші українські діячі-політемігранти, вбиті радянськими спецслужбами в різний час на Заході.

Новий етап використання іноземців-терористів у своїх інтересах Кремль і Луб’янка розпочали у 1960-х, використовуючи для впливу на потенційних «бойових друзів» як ідеологічні, так і фінансові важелі, – у світі було чимало охочих жити на утриманні Москви в обмін на виголошення комуністичних гасел і навіть на здійснення терактів у інтересах СРСР. Майже, півстоліття тому у, здавалося б, цілком благополучній Західній Європі було здійснено перші після Другої світової війни широкомасштабні акції ліворадикальних політичних терористів. За дивним збігом обставин, ці акції розпочалися одразу після приходу до керівництва КҐБ Юрія Андропова – батька-натхненника не лише ліворадикального, а й ісламістського тероризму.

Свого часу ідейні «червоні» терористичні угруповання вчинили в Європі та Японії не один-два, а сотні терактів, часом масштабних, і до сьогодні їхні рештки не зійшли з політичної арени. А в Італії вони змогли – за активної зовнішньої підтримки – поставити країну на межу комуністичної революції, яка б мала неодмінним наслідком національну катастрофу. Причому цю революцію намагалася вчинити не Італійська компартія з її достатньо незалежною від Кремля політичною лінією й орієнтацією на парламентську демократію замість «диктатури пролетаріату», а пов’язані зі спецслужбами СРСР і Чехословаччини ліворадикальні угруповання, які на практиці довели свою готовність до масового терору «в ім’я світової революції». Ну а кадрові офіцери КҐБ здійснювали час від часу точкові теракти проти противників Кремля з числа політемігрантів і «надто розумних» західних журналістів…

Прийшовши до влади в Росії, підполковник КҐБ Володимир Путін одразу почав цілеспрямовано відроджувати ідеологію, а потім і практику сталінізму. Вельми специфічного, опертого не на державно-монополістичний, а на державно-олігархічний лад, з використанням дещо інших пропагандистських формул. «Братні народи», «прогресивне людство», «ідеали істинної демократії», «протидія американському імперіалізму» - в останні роки всі ці поняття повернулися на ті місця, які посідали в «доктрині Брежнєва», що обґрунтовувала радянську експансію, одним із інструментів якої був терор.

Підполковник Путін був свого часу одним із реалізаторів цієї доктрини, працюючи в НДР проти «капіталістичного оточення», вона ввійшла в його плоть і кров. За своєю суттю «доктрина Брежнєва» стала продовженням у нових геополітичних умовах традиційних ідей російського імперіалізму, тож реанімацію цієї доктрини було схвально сприйнято абсолютною більшістю російського соціуму, включно з інтелігенцією.

Наразі на шляху втілення цих марень стала Україна, що адепти «доктрини Брежнєва — Путіна» сприймають, як прикре непорозуміння. Тому так наполегливо, незважаючи на шалені економічні втрати, Кремль намагається поставити Україну під свій контроль, тому залучає до цього і терористів, і союзні режими, і «п’яту колону», і «корисних ідіотів» Заходу.

Такою є реальність сучасного світу, в якій Україна мусить не просто вижити, а й перемогти. А перемогти неможливо без знання політичних інструментів, зокрема й найбрутальніших, створених і застосованих ворогом.