Політичні ігрища влади з масовими акціями

Як на мене, варто погодитися з народним депутатом Віктором Чумаком: масові акції 19 червня не були простим спонтанним протестом, хоча підстави для них і мали реальний характер. Видається, що маніфестації та зіткнення біля Верховної Ради цього дня були лише такою собі «репетицією оркестру», який на повну політичну силу заграє тоді, коли, з одного боку, відбудеться т. зв. «монетизація пільг», що їх мають нині мільйони пенсіонерів, сотні тисяч учасників АТО й ООС, десятки тисяч інвалідів тощо, з іншого боку, нові тарифи на житлово-комунальні послуги зачеплять геть усіх. А разом із тим впритул наблизяться вибори. Тоді, з неминучістю політично забарвлені, протести одержать такий людський потенціал, що страшно й подумати…

Але хто б саме і з якими цілями не під’юджував учасників цих протестів, кінцевий підсумок стане несподіванкою для влади – для всіх її розгалужень.

Бо ж у разі, якщо влада непопулярна (а хіба таємниця, що чинні структури влади й особисто можновладці, м’яко кажучи, не належать до улюбленців публіки?), то практично завжди витончені політичні крутійства, спрямовані на її, влади, зміцнення, в підсумку призводять до зворотних результатів. Для прикладу варто взяти тільки дві всім добре відомі ситуації.

Згадаймо, які хитромудрі комбінації плелися президентською адміністрацією у 2004 році, щоб розбурхати політичні пристрасті, зіткнути дві сторони, двох кандидатів із майже однаковими результатами, обрахованими не на виборчих дільницях, а на «проміжному сервері». І на тлі масових зіткнень приблизно рівних по силі натовпів забезпечити реалізацію сценарію «Кучма-3», за якого Леонід Данилович став би в очах країни та світу «рятівником Вітчизни»; під цей сценарій уже був навіть заготовлений вердикт Конституційного Суду «вважати другий термін Кучми першим». Але раптом з’ясувалося: Майдан чогось удесятеро енергійніший і чисельніший за зібраний у відповідності до сценарію Антимайдан. Наслідки загальновідомі, чи не так? Хоча революційні зміни – не вперше в українській історії – були використані певною публікою лише задля свого самоствердження та збагачення. Але, з одного боку, громадянське суспільство відчуло свою силу, з іншого боку, реальна загроза напряму контрольованої з Кремля диктатури на якийсь час відступила.

А у листопаді 2013-го спонтанний вихід на Майдан кількох тисяч переважно молодих киян на знак протесту проти повного й остаточного повороту Януковича від Європи до Москви був негайно перетворений певними персонажами (в тому числі навіть із тодішньої адміністрації президента) на політичне шоу, покликане послабити позиції інших угруповань на горішніх щаблях влади. Причому це шоу являло собою щось дуже невибагливе («Хто не скаче, той москаль!») і спрямоване проти всіх політиків із усіх таборів. Якийсь час студенти простояли на київському Майдані та площах деяких інших міст, а затим почали потихеньку розходитися. І тоді очільники щойно згаданих інших угруповань в оточенні Януковича вирішили завдати удар по своїх конкурентах і поставити крапку на акціях протесту. Був зорганізований жорстокий розгін і побиття студентства. Відповідь киян, схоже, була для всіх (в тому числі і для самих киян) несподіваною: якщо у попередні роки у столиці на акціях протесту збиралася приблизно та сама «тусовка» з числа осіб середнього віку, то 1 грудня 2013 року все було інакше. Того дня автор цих рядків навмисно понад дві години простояв на розі Володимирської та бульвару Шевченка, де формувалися і рухалися до Хрещатику та Майдану колони маніфестантів. Ясна річ, я не міг бачити тих, хто ішов іншою стороною бульвару. Але на моїй стороні за дві години не промайнуло жодне знайоме обличчя, жодного завсідників масових акцій. Уже потім мене пізнав колега з навчання на підготовчому відділені Університету імені Шевченка (тільки він – філолог, а я – філософ), тож довелося полишити спостережний пункт і стати в колону, де згодом знайшлося ще кілька знайомих, які приєдналися пізніше. А в колоні йшла молодь, нове покоління, яке до цього ігнорувало акції протесту але й осіб середнього віку було дуже багато. І це були кияни, які за попередні роки пройшли у своїй більшості жорсткі школи опору (нерідко силового) незаконним забудовам, які у ті роки розповзлися по всій столиці. Це стало одним із «чинників Х», неврахованих як тими, хто прагнув утримати Майдан у межах «політичної доцільності», так і тими, хто волів його знищити. І взагалі – все врахувати в таких випадках неможливо в принципі, починають діяти механізми самоорганізації мас і звичаєве право…

Відтак якщо хтось із тих чи тих груп у владних кабінетах прагне використати масові акції протесту у своїх інтересах, аби потіснити конкурентів, то він дуже помиляється, вважаючи, що вони йому допоможуть. Утім, у тактичному плані допомогти можуть, але коли «колесо історії» почне нарощувати оберти, то мало нікому не видаватиметься. Тим більше, що сьогодні серед потенціальних учасників таких акцій існують такі потужні «ударні» групи, з бойовим досвідом, яких раніше ніколи не було.

А чинник монетизації пільг я згадав не випадково. У Росії свого часу така монетизація (загалом потрібна для розвитку економіки, проте не розжирілим чиновникам і не олігархічним кланам її проводити) мала наслідком масові акції протесту та різке падіння рейтингу «самого» Путіна – аж у півтора рази! В Україні ж така монетизація, здійснена непопулярною владою, присадить її рейтинг до нуля, отже, наступні президент і прем’єр України не матимуть ані прізвище «Порошенко», ані прізвище «Гройсман». І прізвищ «Рабінович» чи «Бойко» ці посадовці не матиме, бо ж масовий протест неодмінно матиме антиолігархічний характер. Утім, це інша тема. Тут же важливо наголосити, що політичні ігрища з масовими акціями ледь не завжди мають несподівані для їхніх сценаристів наслідки, бо починають діяти численні «чинники Х».