Відзначення 75-річчя УПА. Післямова

З одного боку, державні інституції зробили вигляд, наче цього ювілею немає і не проводили пишних урочистих заходів. З другого боку, Президент Порошенко виступив зі зверненням до українського народу з нагоди річниці створення УПА. Але не було військових парадів і маршів, які мали б з цієї нагоди слушний характер. Водночас у Києві й інших містах відбулися марші Слави Героїв, приурочені до 75-річчя УПА. І так далі, і таке інше…

Переконаний, багатьох така відверто двоїста картина свята розчарувала, а то й обурила. Мовляв, влада мусила провести святкування 75-річчя УПА на найвищому рівні, влаштувавши грандіозні урочистості! Проте…

Проте ми всі пам’ятаємо грізні попередження уряду третьої Речі Посполитої стосовно того, що в разі святкування заснування УПА на державному рівні проти України буде вжито серйозних санкцій. І якщо ж то було щось поодиноке. Минулого місяця вибухнув справжній міжнародний скандал, що, мовляв, новий Закон про освіту не враховує інтереси етнічних меншин. Тут попереду  Угорщина, а за нею – Румунія. А водночас чеський президент Земан порадив Українській державі продати росіянам права на володіння Кримом – це, на його думку, найкращий вихід для всіх. Ну а про російські вимоги й говорити не доводиться, чи не так? Що ж, сусіди України вже звикли до того, що незалежність нашої держави в більшості випадків традиційно обмежувалася «добрими побажаннями» цих самих сусідів, і не лише їх, що офіційний Київ воліє не торкатися «болючих точок» і не зачіпати «дражливі теми», ставлячи власний політичний спокій та власні прибутки понад національні інтереси.

Здавалося, так триватиме нескінченно довго, оскільки кожна нова влада гучно проголошувала пріоритет національних інтересів, - і дуже рідко дбала про них. Але врешті-решт настала інша доба – внаслідок збігу й об’єктивних, і суб’єктивних чинників. І під тиском активних суспільних верств влада почала дбати про національні інтереси, хоча й не в усіх сферах. Але сусіди, навіть західні, призвичаїлися до зовсім іншого і свідомо чи підсвідомо воліли б мати в особі України щось на кшталт «держави під зовнішнім управлінням», якими, до речі, були Угорщина, Польща й Чехословаччина в минулому, коли все найголовніше їм диктував Кремль…

Добре було б, звісно, за нетривалий час поставити на місце претендентів на таке управління, та для цього треба мати зовсім інших осіб на чолі держави, нещадних до корупціонерів і ворогів, готових усе віддати на благо Вітчизни.

А поки таких осіб «нагорі» немає, чинна влада маневрує. Відсутність відзначення 75-річчя УПА на державному рівні – один із таких маневрів. Разом із тим Петро Порошенко недвозначно глорифікував УПА: «Кращі сини й доньки українського народу мужньо чинили опір двом потужним тоталітарним режимам, кожен з яких прагнув поглинути нас, поневолити або винищити українців. Вони залишалися відданими українській справі та не припиняли боротьби, навіть усвідомлюючи її приреченість на той час. І зрештою вони перемогли. Учасники національно-визвольного руху визнані нашою державою, а їхні подвиги завжди залишатимуться прикладом для прийдешніх поколінь». Отож, гадаю, сьогодні варто задовольнятися цим, бо є значно важливіша сфера, де відступати нікуди і де Польща може стати на бік України, стримуючи нинішню владу Угорщини: це сфера освіти. Буде діяти новий Закон про освіту, формуватиметься цілісний український світ, зникнуть регіональні та мовні гетто, які не давали змоги громадянам країни бути повноправними та свідомими українськими громадянами – і нинішні проблеми будуть розв’язані. А якщо не буде реформ в освітній царині, якщо залишаться орієнтовані на інші держави анклави, то катастрофа неминуча.

Повертаючись до того, про що йшлося на початку статті зазначу: вшанувати на державному рівні учасників збройних визвольних змагань часів Другої світової війни та повоєнних років – аж до середини 1950-х – можна буде в недалекому майбутньому в формі, яка не повинна викликати заперечень ані в кого, крім офіційної Росії та маргінальних політиканів із деяких сусідніх держав. Ідеться про 75-річчя Української Головної Визвольної Ради, сформованої на Установчих зборах, як відбулися 11—15 липня 1944 року. Це була надпартійна структура, більшість членів якої не представляли ОУН (мельниківський відлам цієї організації взагалі відмовився взяти участь у створенні та діяльності УГВР). Серед засновників УГВР були і «західники», і «східняки». Президентом УГВР став член Центральної Ради у 1917—1918 роках полтавчанин Кирило Осьмак; першим віце-президентом – голова на загал ліберального Українського національно-демократичного об’єднання, віце-маршалок Польського сейму Василь Мудрий, другим віце-президентом – о.Іван Гриньох. Головою сформованого уряду (Генерального секретаріату) став Роман Шухевич. Входили до УГВР і соціалісти, і гетьманці, і бандерівці, і націонал-демократи. А ухвалені після плідних дискусій зібранням Універсал і закони мали виразно демократичний характер, зокрема й щодо забезпечення політичних свобод і прав етнічних меншин. Власне, візьміть Основний Закон будь-якої справді вільної країни – і побачите, що ухвалені УГВР законодавчі акти корелюють із ним.

Отож будемо сподіватися, ще за два роки українська влада зуміє так поставити себе і так згуртувати країну, що всі претенденти на «зовнішнє управління» ловитимуть облизня. А вшанування УГВР у дні її 75-річчя стане закономірним ушануванням усіх героїв національно-визвольних змагань.